Тадей Ґолоб – Озеро (страница 30)
Він здавався уже менш сердитим, хоча сам цього, може, й не хотів. Тарас мовчки слухав, доки Цвілак не закінчив. Він помахав Тіні, яка ввійшла до кабінету, і, сам не знаючи навіщо, подивився на годинник на стіні. Пів на дев’яту. Вона це помітила, зніяковіла, хутко зняла пальто, повісила його на вішак, а біля нього — маленький рюкзак. Дівчина була вдягнена у спідницю, коротшу, ніж та, яку мала на собі під час першої зустрічі. Це вже міні чи ще ні?
— Схоже, справи у тебе геть кепські, Тарасе.
— Так і є.
— Раніше чи пізніше знайдеться хтось, хто її знає, і подасть у розшук. Минуло лише три дні.
— Десять.
— Так або ні. Я думав, що ти у своєму віці, як би це сказати, не береш справ близько до серця.
— Я теж, — сказав Тарас.
Може, Аленка мала рацію.
— Привіт, — озвалася Тіна, коли Тарас поклав слухавку. — Я запізнилася?
Він похитав головою.
— Ні, ні... Навіть навпаки.
Тіна здивовано глянула на нього.
— Поясню пізніше, — сказав він, підвівшись і натягуючи куртку, — а зараз маю одну справу.
— О дев’ятій маємо бути в Дрварича. Все без змін?
— Я трохи спізнюся, — кинув Тарас виходячи, а потім швидко покрокував довгим коридором до дверей, де його на виході перестріла секретарка.
— Куди ти? Хіба ти не маєш бути у Дрварича о дев’ятій?
Кілька років тому на забаві від профспілки секретарка йому на вухо прошепотіла, що вона не з тих, хто розбиває сім’ї...
— ...ти ж мене розумієш?
Вона була напідпитку і притулилася до Тараса, який сидів за столом і попивав свій сік.
— В цьому й справа... я теж, — сказав він із жалем у голосі.
Іноді Тарас замислювався над тим, якою була б його відповідь, якби він тоді теж пив.
— Може бути, що я трохи запізнюся.
— Ага... і що йому сказати?
— Що я можу трохи запізнитись.
— Як бажаєте, пане. До речі, це для тебе.
Секретарка вручила йому факс, Тарас узяв, подякував, не дивлячись, що це, і швиденько, щоб не натрапити у коридорі на Дрварича або Петана, вислизнув з будівлі Люблянського управління поліції. Так, Дрварич його шеф, але о дев’ятій він до нього навмисно не прийде.
Отож за п’ять хвилин до зустрічі Тарас пив каву в торговому центрі «Максі» і розглядав клієнтів. Він упізнав офіціанта, який перед тим працював у інших закладах неподалік, а тепер опинився серед пенсіонерів, які прийшли сюди на торт, і депутатів, бо парламент був одразу ж через дорогу.
— Чи у вас є пиріг «Укус бджоли»? — запитала старша пані, яка сиділа у товаристві двох подруг.
— «Укус бджоли»? — здивувався офіціант Мар’ян.
— Так, «Укус бджоли», — підтвердила жінка і заходилася пояснювати подругам, що то був за добрий пиріг, який колись пекли у Штирії, і з чого він.
— Запропонувати вам щось інше? — запитав Мар’ян, коли йому набридло чекати.
— Тоді я буду... У вас справді його нема?
Тарас прочитав факс, у якому Шольц повідомляв, що
Факс? Тарас спробував згадати, чи існує якийсь протокол, про який він забув і відповідно до якого таких повідомлень не можна слати електронною поштою, та нічого такого не пригадав. Десять по дев’ятій він підвівся і вирушив на нараду. О дев’ятій шістнадцять він відчинив двері Дрваричевого кабінету.
— Вибачте, робота.
Ані Дрварич, ані Петан не привіталися. Тарас сів біля Тіни, яка полегшено зітхнула, побачивши його, принаймні саме так йому на мить здалося.
— Що доброго чувати?
Дрварич дав Петанові рукою знак говорити.
— Я Борис Петан, — почав він, і Тарас його перебив.
— Я знаю, хто ви. Брайц передає вам вітання.
— Байц?
— Брайц. Поліцейський, який вас затримав на тій фазенді у Приморському регіоні.
— Ага... — сказав Петан, і Тарас мусив визнати, що той добре тримається, бо навіть не почервонів. — Як би там не було, я тут у ролі адвоката пана Резмана, про якого ви, може, чули...
— Чув, — відповів Тарас і обернувся до Дрварича. — Це той злочинець, який викрутився, визнавши вину, і тепер відбуває покарання під домашнім арештом. — Тарас повернувся до Петана. — В чому там була справа? Наркотики, кокаїн?..
— Справа була в абсолютно законній торгівлі харчовими добавками...
— Точно, ви маєте рацію. Стероїдами. Я вже забув. Кокаїн ішов бонусом, чи не так?
— Пан Петан тут, бо скаржиться на те, як ти повівся з сином його клієнта, — озвався Дрварич.
— І де я мав честь познайомитися з його сином?
— Учора в Уканці біля Бохинського озера, — сказав Петан, стежачи при цьому уважно за Тарасовим виразом обличчя.
Тарас стенув плечима.
— Допоможіть мені, будь ласка, згадати. Вчора у Бохині я розмовляв з багатьма людьми.
— В Уканці, при затриманні через його невідповідне поводження з поліцейським, чого ми не заперечуємо. Ви його відвезли на автомобілі і... — адвокат витягнув з папки, що лежала у нього на колінах, аркуш паперу. — Цитую: «У лісі за приблизно сто метрів від житлового відпочинкового об’єкта його батька ви витягнули його з автомобіля і тричі засунули голову в сніг, при цьому він щоразу ледь не втрачав свідомості, а коли це сталося втретє, він блював і неконтрольовано випустив рідину...»
— Що? — запитав Тарас.
Петан збентежено стискав папір у руці.
— Що він зробив? Яку рідину випустив?
— Він... упісявся, — нарешті вимовив Петан, почервонівши.
— Ага...
— При цьому він зазнав фізичних та душевних мук і травм, які ми зафіксували. Ось тут...
Адвокат подав Тарасові ще один папір. Прокляті літери затанцювали в нього перед очима, і він спробував приховати, що для того, аби їх прочитати, мусив відсунути картку подалі від себе.
— Тут написано, що він блював і що через це...
Латинський вираз, який він за найбільшого бажання не зміг би вимовити.
— Подразнено горло і гортань, — сказав Петан.
Тарас віддав йому аркуш й усміхнувся.
— Те, що ви описали, швидше нагадує наслідки вживання кокаїну, який я під час розмови помітив у житловому об’єкті, про який ви згадали.
— Це не пройде... — почав Петан, а Тарас його перебив: