Тадей Ґолоб – Озеро (страница 29)

Тарас знав, що буде далі.

— Я розраховую на вашу скромність.

— Звичайно, — сказав Тарас. — Як і кожен.

Уже вдруге цього дня він набрав номер телефону «супутниці» Барбари, і її автовідповідач удруге повідомив, що абонент тимчасово недоступний.

О восьмій прийшли Боян і Анже — хлопці Ані й Мойци, фармацевт і архітектор. Аленка наготувала їсти. Вона не любила кухню, тому дратувалася. Крім того, вона хотіла справити враження на обох хлопців. Тарас щосили намагався допомогти і при цьому приховувати байдужість. Якщо він чогось не любив, то рейваху, який люди здіймали довкола їжі. Колись він виступав у одному ток-шоу (настала нарешті і його черга, як чи не кожного словенця) на тему роботи з гнучким графіком. Передача називалася «У будні і свята», і, поки йому у гримерці накладали грим, ведуча запитала, чи він дивиться реаліті-шоу.

— Ні, — відповів Тарас.

— Вони й правда жахливі, — сказала вона і додала: — А кулінарні, напевно, все ж дивитеся?

— І ті не так, щоб особливо.

І це стосувалося не лише їжі, він не симпатизував дуже багатьом сучасним речам. Тарас був чоловіком з інших часів, аналогових. Він не був надто нездібним чи старим, аби зрозуміти, як працюють смартфон, соціальні мережі, покупки через E-bay і все решта, йому просто було байдуже.

— Ти єдина людина на планеті Земля, яка не зробила селфі, — якось два роки тому сказала Аленка. Він його не зробив дотепер.

Боян і Анже належали до цифрової доби. У свої двадцять два Тарас був розгубленою істотою. Він знав, чим хоче займатися в житті, знав, що мусить зробити те, про що волів не роздумувати, бо інакше зрозумів би, що він цього не хоче, познайомився з Аленкою, яку божевільно кохав, у них народилося двоє дітей, яких вони не планували, але сталося, як сталося... Хаос. Але коли тобі за двадцять, так і має бути... чи ні?

У свої двадцять з чимось Анже і Боян здавалися Тарасові шістдесятилітніми. В них усе було сплановано, все організовано, кожна дія обдумана, вони вміли їсти рис паличками, знали вулиці у Відні й Парижі... Та якби Тарас їх викинув з вертольота на Триглаві і сказав: «Гей, хлопці, а тепер давайте собі раду самі», — вони б померли з голоду без телефону, з якого можна викликати гірську рятувальну службу. Вони займалися спортом, вірніше, багатьма видами спорту, точніше тими, які в цей момент були в тренді, і легко міняли їх на все нове, що з’являлося. Тарас часто запитував себе, чи в так добре продуманих життєвих планах хлопців з’явилось би місце для його дочок, якби не було Аленчиної клініки, якби вони були просто доньками інспектора-криміналіста, навіть старшого. Аня і Мойца теж були частинами їхнього бізнес-плану?

Під час першого візиту хлопці звернули увагу на фотографію — Тарас на вершині Дхаулагірі. Він натягує рукавиці, які на мить скинув, тепер уже навіть не пам’ятає, чому. Тарас стоїть навколішки в снігу, біля нього — Янез, який уже помер, а фотографував Даре, теж уже покійний...

— Гарно, — сказав один із них чи навіть обидва.

Гарно?

— Це з деньків вашого веселого життя?

Деньків?

На жаль, можливо, хлопці мали рацію і йшлося справді лише про якийсь період, і вони, на жаль, таких деньків не пережили. Коли він налив собі кока-коли, а їм по склянці вина, щоб підняти тост, молодики зробили обов’язковий ковток і потім до кінця вечора мало що випили. Про вино вони знали більше, ніж він, який не знав нічого, проте не пили його.

— Тобі ніхто не підійде, — сказала Аленка, коли він спробував із нею поговорити. — Якби на їхньому місці були два хеві-металісти з твого Прекмур’я, вони тобі теж були б не до вподоби.

— По-перше, «Mӧtorhead» — це не хеві-метал, а по-друге, Прлекія — це не Прекмур’є.

І по-третє: «Mӧtorhead» він слухав іще тоді, коли вони познайомились і він займався альпінізмом. «Ace of Spades»[17] добре йшов перед підйомом, щоб підживитися, набратись енергії і рішучості. А щоб їздити на роботу й робити те, що він робив останні двадцять років, рок був не потрібен.

Вони їли курку з рисом, і Тарасові страва видалася смачною, хоча його смак, звичайно, не був критерієм. Зрештою, гості з’їли все, що було на столі. Аленка випила свою склянку вина і розтанула, витягнула з шухляди сімейні альбоми, які дбайливо оправляла. Фотографував Тарас. Спочатку аналоговим фотоапаратом, на трьохсотому «кеноні», що його він купив у Катманду на Нью-Роуд, а тоді його цифровою версією. Відпустка у таборі спортивного товариства десь в Істрі, відпустка у Греції, куди вони їздили на темно-синій «шкоді», яка ледь трималася купи, похід на Триглав, куди їх потягнув Тарас, коли Мойці було шість років і де вони ночували у кам’яній западині під Кредарицею, у якій того ж дня мали зустріч ветерани війни за Словенію і Тарас уже після обіду мало не побився, бо однієї офіціантки було замало для п’яного товариства і ветерани почали чіплятися до Аленки.

— А що в нас тут? — сказала Аленка, витягнувши з шухляди пошарпаний зшиток, у якому були її фотографії з дотарасового часу. Тарас його ніколи не бачив. Коли вони почали зустрічатись, Аленка захотіла розповісти йому про одного з колишніх, але Тарас її зупинив.

— Я не хочу знати, гаразд? І якщо в тебе десь є заховані їхні фото, не показуй мені.

І коли Аленка витягнула той альбом, він підвівся і вві­мкнув телевізор, мовляв, дивитиметься інформаційну передачу «Відлуння», яку, щоправда, ніколи не дивився.

О пів на одинадцяту молоді вийшли на... Бог знає на що, чогось випити, одне слово. Вони вийшли, мабуть, із полегшенням, і хоча діти пропонували їм піти з ними, Тарас і Аленка відмовились. Аленка побігла під душ, а Тарас за той час поприбирав зі столу. І коли він заклав у посудомийку тарілки, ножі й виделки, на дерев’яній поверхні залишився лише той пошарпаний зшиток. Тарас кинув його там, сів на диван перед телевізором, тоді знову встав, тоді сів за стіл і розгорнув папір, прислухаючись до шуму води у ванній. Погортав альбомчик. Народження Аленки, школа, лижі, знимка з першого причастя, Аленка в руках тримає велику свічку, сімейні світлини, Аленка-підліток, Аленка на морі, кілька порожніх кишеньок, Аленка-студентка, екскурсія з одногрупниками з медичного факультету. Вона стояла посередині в третьому ряді і сміялася в камеру. В неї була гарна усмішка, хоча вона весь час повторювала, що на фотографіях виходить жахливо. І там у куті, в другому ряді було знайоме обличчя. Д-р Прелц, чарівний викладач Прелц, з франтуватою борідкою і ледь кучерявим світлим, майже платиновим волоссям. Він не дивився в камеру, як інші, а наліво й угору. Не треба було бути криміналістом, аби здогадатися, на кого він дивиться і чому.

Розділ 17

Тарас прийшов на роботу о сьомій і відразу ж без жалю зателефонував ескортниці Барбарі, яка далі була недоступною, потім якийсь час упорядковував звіти про опитування. Закінчивши, розгорнув свій нотатник і уважно переглянув слова, там записані. Тарас прогортав нотатник до кінця, закрив, відклав на стіл, та відразу ж знову схопив його і став шукати деякі записи, іншою рукою понишпорив у купі звітів і витягнув один папірець, поклав його біля нотатника, дивився якийсь час на нього, відклав і відкинувся на спинку крісла. Так просидів якийсь час, тоді стенув плечима, підійшов до дошки і дещо на ній написав.

О восьмій він зателефонував секретарці «Салубріса» і здивувався, почувши у слухавці голос.

— О, пане інспекторе, ви сьогодні рано, — сказала вона.

Мабуть, розмова з директором зробила своє, принаймні обіцянка бути скромним. Приязнь секретарки — завжди добрий знак.

Тарас подякував їй за співпрацю...

— Я не можу знайти вашої Барбари.

Збентеження на протилежному боці, кілька секунд тиші, наче секретарка не може прийняти рішення.

— Ми також, — усе ж видушила вона. — Абонент не може прийняти виклик, так?

— Так.

— Ви дасте мені годину? Я спробую ще один спосіб.

Тарас погодився. Нехай вважають, що вони — союзники. Нічого поганого в цьому нема, поки йде на користь.

— На який номер вона зможе вам подзвонити?

Тарас продиктував номер свого мобільного телефону і попрощався, тоді глянув на годинник і набрав інший номер. Він налічив чимало гудків, поки там відповіли.

— Тарасе, якщо ти не можеш спати, це ще не означає, що інші теж мають із цим проблеми.

— Доброго ранку, пане Цвілаку. Для людини, яка невдовзі виходить на пенсію, в тебе на диво добрий і довгий сон.

— Що тобі треба?

— Та наша Джейн Доу[18]...

— Ви досі не знаєте, хто вона така?

— Ні, тому й дзвоню. Ти казав, їй біля тридцяти?

— Так, приблизно.

— Є якась можливість, що їй менше, наприклад, двадцять?

— Ні, жодної.

Тарас голосно зітхнув, щоб Цвілак почув, однак той не виявив жодного співчуття.

— Це все?

— Цвілаку, дай мені щось, що-небудь. Професія, хобі, звички... Наприклад, характерні деформації, які б вказували, що вона багато стояла на колінах, тільки дай хоч би щось.

— Результати аналізів ти отримав і знаєш, що в неї в крові був гемоглобін і нічого більше, ані наркотиків, ані алкоголю. Зовнішніх ознак будь-чого, що вказувало б на наркоманію в недалекому минулому, нема, я маю на увазі вени... Внут­рішні органи в нормі, рентгенівські знімки скелета не показують жодних пошкоджень, з яких ми зробили б якісь особливі висновки. Одне слово, вона не працювала ні в ливарному цеху, ні в шахті і якщо й займалася якимось спортом, то непрофесійним. На скелеті нема нічого, що вказувало б на... що-небудь. Що ти, на Бога, мав на увазі під стоянням навколішки?