Тадей Ґолоб – Озеро (страница 28)

Про інцидент Тіна не розповіла.

— І так, човен. Я розмовляла з Балажичем, який заявив у поліцію про викрадення човна... Двадцять другого, коли він повертався з Уканця. Відтоді його не було в Бохині, а сьогодні йому зателефонував його новий сусід, до якого ми... — Тіна подивилася на Тараса, і йому здалося, що вона ледь помітно усміхнулася, — ...вчора навідувались, і розповів, що молоді люди позичили човен і потім його повернули, щó я й підтвердила. Човен справді прив’язаний на причалі перед його дачею.

Дівчина відсунула папери від себе і ледь відсунулась від столу.

— Після цього він подякував і запитав, чи йому слід повідомляти поліцію. Це все.

Тарас подивився на дошку. Йому страшенно хотілося щось дописати, та не було чого. У час убивства на дачах були стара пані, яка лежала в ліжку з температурою, чотири ідіоти, які були здатні на будь-що, але не на те, щоб убити жінку, відрізати їй голову і жити з цим далі, ніби нічого не сталося, хіба що їм у цьому допомогли якісь дуже важкі наркотики, і той Балажич, який після вбивства навряд чи заявляв би про викрадення човна. Чи ні?

— А ти питала Балажича, чи бачив він тоді когось? Кого-небудь?

— Так, питала. Ні, він нікого не бачив. Проте він тут був усього півгодини. Приїхав, перевірив, чи все зачинено, світло, воду, навідався до пані Стропник, що вона підтвердила, і поїхав до поліції написати заяву.

Тарас зняв з маркера ковпачок і після коротких роздумів до Старої Фужини з позашлюбною дитиною дописав «човен» і в дужках — «помножити на два». Бо, як він уже знав, все­світ залінивий на випадковості. Інспектор відступив на два кроки і глянув на дошку. Зазвичай він навіть не дивився на те, що написав. Коли він розповість Брайцеві, Остерцю й Тіні про свої знахідки, допише на дошці «семінар студентів факультету біотехніки». На такий захід не щодня приїжджає директор найбільшої фармацевтичної компанії в державі з повією, яка там святкує своє вісімнадцятиліття. Але ще не час. Він знову подивився на написане й оте «х 2» біля човна замінив на «х 3».

Тарас глянув на годину на телефоні.

— Незабаром зателефонує Дрварич, — сказав він. — Хто візьме слухавку, хай скаже, що я поїхав у справі кудись, де сигнал не тягне, і що повернуся біля четвертої.

Тарас вимкнув телефон і зняв з вішака куртку.

— Побачимося пізніше.

Розділ 16

О пів на другу він був уже вдома, а через п’ять хвилин, переодягнувшись у спортивні штани, теплішу футболку і вітрівку, взувши кросівки і вхопивши банан, уже стояв за дверима. Він зібрався пробігтися Дорогою спогадів і побратимства, вздовж якої у рік смерті президента давно зниклої Югославії висадили липову алею. Сімдесят вісім лип — стільки, скільки президент прожив років, — улітку відкидали приємну тінь. Здавалося, ніби біжиш зеленим тунелем. Тепер замість листяного даху в небо стриміли голі гілляки, а на землі лежав збитий грудками сніг, бігти по якому була справжня мука — не відчувалося жодної опори. Щоправда, пробіжка, на яку нема достатньо часу, а тим паче без розігріву і нормальної розминки, Тарасові великого задоволення не приносила, та в нього не було вибору, бо ввечері він мав справи (за його визначенням — нав’язані обов’язки), і якщо він відмовиться їх виконувати, вечір буде нестерпним. За п’ятдесят хвилин він пробіг свою дистанцію, якої ніколи точно не вимірював, але яка за відчуттями становила сім кілометрів; швидко зробив розминку, прийняв душ, переодягнувся, вхопив сандвіч, який приготував іще вранці і поклав у холодильник, швиденько розігрів так само вранці заварений чай і вже о третій був на паркінгу перед відділком. А через три хвилини — в кабінеті, все ще з розпашілим після пробіжки обличчям. Усі троє колег були на місці, кожен за своїм комп’ютером. Тарас повісив куртку, сів за свій стіл і ввімкнув комп’ютер.

— Він дзвонив?

— Так, — відповіла Тіна.

— І питав, чому ми ще не знаємо, хто жертва?

Дівчина похитала головою.

— Завтра вранці, о дев’ятій, будь у його кабінеті. Якийсь Петан хоче тебе бачити. Мені там теж треба бути.

Тарас усміхнувся. Малий засранець, хто б міг подумати. Брайцове й Остерцеве однопальцеве друкування замовкло.

— Він сказав, навіщо?

— Ні. Він також не сказав, хто такий Петан.

— Я знаю, хто він такий, — сказав Тарас і усміхнувся. Якусь мить вона дивилася на нього здивовано, а тоді зрозуміла.

— А, це той?

— Що той гівнюк хоче від тебе?

— А, це той Петан, що адвокат? — запитала Тіна.

— Так, — втрутився Брайц, — словенський адвокат року і все таке. — І навіть більше... Розказати їй?

— Розказуй, — сказав Тарас, хоча Брайц розповів би те, що збирався, і без його дозволу.

— Коли я працював у відділі наркотиків, у нас був начальник, який нікому не ліз в задницю. Тисель. Ти, Тарасе, його знав...

Брайц завжди так починав, і Тарас і тепер кивнув головою.

— ...Ну, й одного разу розслідування привело нас до високого товариства адвокатів, бізнесменів, політиків, які в одному пансіонаті, відомому замку в Приморському краї, організовували кокаїнові оргії. Різношерсте товариство, інтернаціональне, балкансько-італійське, різношерсте також за вподобаннями. Натурали і гомики, дуже демократично. Один із наших працював там під прикриттям як офіціант, він їх усіх зняв на камеру, тож ми знали, куди їхати. Невідомо яким дивом ми отримали ордер, і, що ще дивніше, ніхто їх не попередив, тому, коли ми вдерлися в той барліг, було на що подивитися.

Брайц зробив коротку паузу, якої Тарас і очікував.

— Ех, Остерцю, Остерцю, шкода, що тебе там не було... Ну, якщо коротко, то в тому великому салоні було п’ятнадцять дівчаток, усі голі-голісінькі, всі з однаковими зачісками, всі фарбовані блондинки з поголеними поцьками, всім до два­дцяти: звичайно, там не було неповнолітніх. Усі або нюхали, або чпокалися, або і те, й те. Але нашого Петана знайшли не там. Його застали в сепаре з двома типами, і він якраз злизував кокаїн з їхніх членів. Поголених, звичайно, щоб месьє до писка не втрапила яка волосина.

Тарас дивився не на Брайца, а на Тіну. Коли він згадав Петана, її обличчя на мить скривилося, вона глянула на Тараса.

— Ви жартуєте?

Тарас похитав головою і глянув на Брайца.

— Якби ж то. Навіть сьогодні мене крутить... маю на увазі в животі, не нижче, не хвилюйтеся. Два чоловічі пупси з м’ячиками, а пузатий Петан цьмак, цьмак...

Він скривився, а Тарас усміхнувся сам до себе. Яким би товстим не був Петан, його живіт був не більшим, ніж у Брайца.

— Коли це було? — запитала Тіна.

— Це не важливо, — відповів Брайц. — Бо цього ніколи не було. Офіційно цього не було. Ми все обдивились, описали, згребли майже кілограм кокаїну, але наступного дня, коли прийшли на роботу, нас зустріла фінансова поліція, Тиселя відсторонили через якусь неістотну дурню, а наше розслідування було припинено.

— Як припинено?

— Нібито через допущену процесуальну помилку справа в суді розвалилась би. У нас був ордер на обшук у закладі харчування, а сепаре були частиною приватних приміщень. І кокаїн буцімто знайшли лише там, що, ясно, неправда. Він був усюди.

Тіна ще раз подивилася на Тараса.

— І що він хоче від тебе?

— Ой, — сказав Тарас, — завжди щось знайдеться.

За п’ятнадцять четверта зателефонував Міхелич.

— Я вас слухаю, — заговорив він глибоким голосом, що скидався на урочистий тон. — Мені повідомили, що ви хотіли зі мною поговорити.

Тарас представився, повторив те, що сьогодні вже казав разів зо тридцять, не менше.

— На жаль, я не можу вам допомогти...

І поки Міхелич пояснював, що він нічого не знає і нічого не бачив, Тарас роздумував, чи варто запитувати, щó директор найбільшої фармацевтичної компанії три дні робив на якомусь семінарі аптекарів. Інспектор вирішив зробити по-іншому.

— Ваша супутниця... — почав він.

— Так? — почулося зі слухавки.

— Це повія, правда?

На п’ять-шість секунд запала тиша. Не лише в слухавці, а й довкола Тараса.

— Ви колись чули таке слово, як «такт», пане інспекторе?

— На жаль, я на таке не маю часу.

Знову тиша, коротша.

— Я схильний вживати слово «супутниця», але нехай буде по-вашому, щоб не затягувати час. Так, повія.

— Це єдина повія, з якою ви мали справу впродовж трьох днів?

Сміх.

— Пане інспекторе, це правда, що наша компанія передова у виробництві дженериків віагри, але не забувайте, що мені майже сімдесят.

— Тобто так?

— Так, єдина.

— Гаразд, дякую вам за ваш час.

— Пане інспекторе?