Тадей Ґолоб – Озеро (страница 21)

— Ми поспішаємо. Нам іще треба опитати всіх інших власників довколишніх дач.

— Тоді ви не поспішаєте, — сказала вона. — Сьогодні тут нікого нема... Окрім одних. А до них вам варто навідатися.

Вона зиркнула на Тараса через плече, наче щойно звірила якусь таємницю, поставила кип’ятити воду і сіла за стіл.

— Її вбили, правда?

— Так, — підтвердив Тарас і продовжив, не даючи старій вставити слово. — Тепер ми намагаємося встановити її особу, і я хотів би запитати, чи зможете ви мені допомогти.

До нього на лавку вистрибнула кішка і стала вивчати гостя своїми бірюзово-зеленими очима.

— Дивно, — вигукнула стара. — Окі, що з тобою таке? Вона ще ніколи не робила нічого подібного. У вас особлива енергія.

Тарас усміхнувся і хотів погладити кішку, вона зашипіла, проте не зрушила з місця і продовжувала сидіти навіть тоді, коли Тарас провів долонею їй по голові. Коли він обережно відвів руку і витягнув з піджака нотатник, кішка знову зашипіла. Однак і далі завмерло сиділа на лавці й непорушно водила за ним зеленими очиськами.

— Як вас звати?

— Марія Стропник. По чоловікові Стропник, чоловік уже покійний.

— Як часто ви сюди приїжджаєте, Маріє?

Стара засміялася. Тарасові вона справді подобалась.

— Я не приїжджаю, я тут живу. Тут мій дім. Коли чоловік був живий, ми жили в Любляні і цей будинок мали за дачу. А потім ми переїхали сюди на постійно. Звідси мене лише винесуть.

— Тож ви знаєте сусідів?

— Я всіх знаю. Я тут єдина, хто живе постійно, тож ми домовилися, що я трохи пильнуватиму за їхніми хатами і подзвоню, якби були якісь проблеми. Дотепер нічого не ставалося, та ніколи не відомо.

— І ви маєте їхні телефони?

— Маю, — відповіла жінка і поквапилася до плити, на якій закипіла вода. Вона відставила каструльку і всипала в неї трохи засушеного зілля.

— Трав’яний, я сама збирала.

— Гарно пахне, — сказала Тіна.

— Перцева м’ята, ромашка, вербова кора і ще дещо, але це мій секрет. Помагає від простуди і головного болю.

— Ви можете дати мені список сусідів і номери їхніх телефонів? — попросив Тарас.

— Звичайно, звичайно...

Вона поставила до шафки коробку з чаєм, відсунула другу шухляду, витягнула блокнотик і поклала перед Тарасом на стіл, розгорнувши на якійсь сторінці. Перед Тарасом замиготіли записані олівцем імена і цифри.

— Перепишеш?

Тіна кивнула головою, витягнула з кишені куртки телефон і кілька разів натиснула іконку фотоапарата.

Неподалік надворі щось голосно бахнуло, собака, заскавучавши, вибіг з-під столу і заліз у кошик біля шафи. Кішка зашипіла.

— Я не знаю тільки оцих, — сказала господиня. — Це якісь нові. Я вже з ними говорила про ті петарди, але до них не доходить.

— І як довго вони нові? — запитав Тарас.

— Сьогодні дев’ятий день, відколи вони тут. І почали стріляти, тільки-но приїхали, ще перед Різдвом. Тоді вони стрельнули лише раз чи два, тому я не знала про них, але перед Новим роком було як на фронті. Молоді люди, і постійно тут товчуться. Не знаю, чим вони взагалі займаються.

— Ми до них навідаємося і поговоримо про стріляння петардами у Триглавському національному парку.

Стара вдячно посміхнулася.

— Ви ще скажіть, чи останнім часом не помічали чогось незвичайного?

— Незвичайного?

Вона наморщила чоло і якийсь час роздумувала.

— Залежно від того, що ви маєте на увазі під «незвичайним».

— Те, що відрізняється від звичайного.

— Марколі купили нову машину. Це, мабуть, не те?

Тарас стенув плечима.

— А що сталося зі старою?

— Віддали дочці. Тепер у них нова машина. Перед тим у них була...

Жінка назвала марку і модель старого і нового авта. Тарас її спокійно слухав, нічого, однак, не нотуючи.

— ...Ага! — мало не закричала вона. — У Балажича вкрали човен.

— Ви говорите про д-ра Балажича? Такого товстого мужчину?

Стара кивнула головою.

— Човен?

— Так, дерев’яний човен, нічого особливого. Але може бути, — сказала вона майже пошепки, — що вони його погано прив’язали і човен віднесло водою.

— Коли вкрали човен?

— Десь тиждень тому.

— Хто заявив у поліцію?

— Не знаю. Мені здається, ніхто не заявляв. Це був старий, досить понищений дерев’яний човен.

Стара скочила на ноги і поквапилася до плити, перецідила чай і налила у горнятка. На Тарасовому був напис: «Усюди добре, а вдома найкраще».

— Ніхто з тих, кого ви знаєте, не зник?

— Ні, — сказала вона і мало не з жалем похитала головою, — ні, першого січня всі поїхали назад у Любляну. Люди зазвичай заходять до мене на чай, перш ніж повертатися, були всі. Принаймні ті, хто приходив. Одна велика сіра машина проїхала повз мій будинок рано-вранці першого січня. Я її бачила вперше.

— Це моя, — сказав Тарас, — ми святкували у д-ра Прелца.

— Ага, ваша...

— Повз ваш будинок проїжджають усі, хто їде на свої дачі? — запитав Тарас.

Стара кивнула.

— Тоді ви, може, знаєте, хто тут був приблизно двадцять другого — двадцять третього грудня?

Стара наморщила чоло і похитала головою.

— Якби все було добре, то знала б. Однак я ті дні пролежала в ліжку. У мене піднялася температура, і, якби не ті петарди, я б не знала, що взагалі хтось є біля озера. Заходив тільки Мілан... Тобто Мілан Балажич. Він із сім’єю збирався на різдвяні свята за кордон і заїхав поглянути, чи все гаразд. Саме тоді він побачив, що немає човна. Він мені перед тим дзвонив, чи не перейшлася б я до дачі, та я не могла.

— Коли це було?

— Дайте подумати. Мілан подзвонив на другий день, відколи я злягла. А хворіла я чотири дні. Вперше вийшла на Різдво, тобто...

— Двадцять другого?

— Так, напевно тоді.

Тарас підвівся з-за столу і вже збирався попрощатись, коли згадав про запорошену снігом машину.