Тадей Ґолоб – Озеро (страница 19)

— Що знайдемо, те й буде, — сказав Ґолоб. — Щось завжди знаходиться, хоча зі снігом проблемно. Якби її вбили там, де ви її знайшли, ми б щось придумали, а так... Ми постараємось, але я б на твоєму місці не надто сподівався.

— Я й не сподіваюся, — відповів Тарас.

— Ми викликали водолаза, він має бути через годину. Про всяк випадок, якби у воді знайшлося щось годяще, — сказав Ґолоб, подивившись на годинник. — О першій він має бути там.

Тарас кивнув. Він зателефонував до Брайца і, дізнавшись, що вони з Остерцем уже за якийсь кілометр від Бохинської Бистриці, наказав їхати на місце події. Він уявив собі розчароване обличчя Брайца, коли той після короткої заминки відповів «так, добре», бо залишився без своєї кави з молоком і рогалика. Ну, він надолужить.

Перш ніж вони вирушили, Тарас підійшов до барної стійки, розрахувався за каву і нібито між іншим звернувся до офіціантки:

— Кажуть, там у річці наші знайшли якусь жінку, так?

— Так, вона втопилася. Так говорять.

— А хто це? Знаєте щось?

— Вона не звідси.

Тарас запитально глянув на неї. Жінка дала йому решту і рахунок.

— Якби вона була звідси, всі б уже знали. А інші нас не цікавлять.

Місця біля засипаного снігом авта було так мало, що Тіна мусила почекати, поки Тарас виїде; колеса ковзали на снігу і машина ледве викотилася на так-сяк почищену частину парковки. Тарас зачекав, поки Тіна сяде в авто, і виїхав на дорогу.

— У мене таке відчуття, — сказав він, коли вони вирушили в бік озера, — що ми цього разу зрадіємо навіть старій батарейці.

Розділ 12

Тарас зупинився на узбіччі і постарався лишити позаду достатньо місця, аби там припаркувалися ще дві автівки. Він вибрався зі своєї службової «шкоди» і чекав біля неї, поки експерти натягували на себе захисні комбінезони з тайвеку білого кольору, які можна купити у будь-якому магазині мережі «Merkur», якщо треба поштукатурити квартиру. Потім Тарас провів їх найпротоптанішою стежкою до річки і показав гілляки, з-під яких він із поліцейськими витягнув тіло. Тіна йшла слідом. Брайц і Остерць залишилися біля машин.

— Все так, як я і думав, — сказав Ґолоб.

Він обвів поглядом річку, берег, і Тарас знав, що, попри насуплені брови, на нього можна покластися. Якщо під снігом щось є, то він це знайде.

— Ми все обшукаємо, та буде складно. Якщо доводиться вибирати між вогнем і снігом, я завжди за вогонь. Коли намагаються знищити сліди, завжди щось лишається. Коли прибуде водолаз, ми піднімемося човном вище по річці до озера.

— А Брайц і Остерць не будуть оглядати? — запитала Тіна, коли вони поверталися до машини.

— Вони лише затопчуть те, що ще не затоптано, крім того, іноді добре, коли кожен робить лише те, що йому належиться, але якісно. Знаєш, коли кожен виконує свою маленьку частинку роботи...

Вони піднялися до дороги, і Тарас обернувся до річки. Тепер, удень, вона виднілася крізь зарості, до того ж сніг із прибережних кущів уже обтрусили. Там обережно рухалися чоловіки в білому.

Брайц і Остерць стояли, спершись на свою службову «лагуну», яка наїздила вже пів мільйона кілометрів. Брайц, як завжди, курив.

— Шефе, я мушу випити кави, — сказав він. — Я знаю, що ти свою вже випив, але дозволь мені випити і мою.

Тарас згідливо покивав головою і наказав їхати за ним. Через десять хвилин вони вже сиділи в готелі «Озеро» в Рибчевому Лазі, Брайц пив капучино і гриз рогалик.

— Я ніяк не можу здогадатися, хто їм робить дизайн приміщень, — сказала Тіна.

Дівчина показала на буфет і їдальню, де стояли два довгі ряди столів, іще не накритих скатертинами.

— А що не так? — запитав Остерць.

— Кольори і форми, — відповіла Тіна, і Тарас усміхнувся.

— А мені здається, що все нормально, — озвався Остерць, стенувши плечами. — Тут чисто.

— У лікарні теж чисто, — сказав Тарас. — Та я б туди на каву не ходив.

Брайц з повним ротом кивнув, і Тарас уже уявив, як той сидить за столами на фермерських господарствах, які вони з Остерцем будуть обходити й опитувати мешканців, їсть знаменитий завиванець, традиційну потицю і запиває все шнапсичком. За кермом усе одно Остерць. Тарас розповів хлопцям про оте «якби вона була звідси, всі б уже знали...».

— Ну, тоді сьогодні робота буде більше схожою на прогулянку, — сказав Брайц, змітаючи серветкою крихти з кінчиків губ. — Так, Тарасе?

— Побачимо. Добре було б, якби ми сьогодні дізналися, хто наша русалка.

Брайц розреготався, і Тарас пошкодував, що так висловився.

— Тобто хто наша дівчина.

Він підійшов до барної стійки, оплатив і цей рахунок, хоча Брайц кричав, щоб Тарас зачекав, і витягував гаманець з кишені. Він не був скупим настільки, як Остерць. Остерць — так. Коли треба було розраховуватися, він робив кам’яне обличчя, ніби справа його не стосувалася. Тарас відмахнувся і, чекаючи на рахунок, витягнув з кишені поліцейське посвідчення й показав офіціантові.

— Ви тут через жінку у Бистриці?

Тарас кивнув.

— Я хотів би поговорити з директором. Він сьогодні ще... вже тут?

— Так, я зараз йому зателефоную.

Офіціант набрав номер, повідомив, що тут поліція, і якийсь час чекав, тримаючи слухавку. Це тривало довгенько, тоді Тарас подав йому знак, а коли офіціант спробував пручатися, Тарас просто вирвав слухавку в нього з рук.

— Добрий день, Тарас Бірса, інспектор-криміналіст. Ми з колегою розслідуємо вбивство і хотіли б поговорити з вами. Куди нам іти?..

На момент у трубці запала тиша.

— Звичайно, пане Бірса, але зараз...

— Ви мене не зрозуміли, — сказав пан Бірса своїм найбільш монотонно-рішучим голосом. Чому він завжди так робить? — Кілька днів тому ми знайшли труп молодої жінки у Бохинській Бистриці, неподалік від вашого готелю, тож я негайно мушу поговорити з вами. Де це буде?

Тарас зачекав на відповідь, тоді, не прощаючись, поклав трубку і подякував офіціантові.

— Я прошу мені пробачити, — почав директор, представившись Тарасові, і Тарас записав його ім’я у нотатник. — Новорічні свята, тут жах, що робилося, і лише зараз ми приходимо до тями. Я розумію, так, звичайно, мертві не можуть чекати. Прошу, прошу... Може, вам щось принести?

Офіс директора — невеличка кімната у задній частині готелю, тій, яка виходила на ліс, а не на озеро. Мабуть, усе найкраще віддали гостям, подумав інспектор. Під олійною картиною, звісно, пейзажем Бохинського озера, сидів маленький чоловік, лисий і круглий, у сорочці, заправленій у штани із зависоко розташованим поясом. Після формального потискання рук він сів за стіл, і відвідувачам здалося, наче він упав з крісла і тепер сидить за столом навпочіпки.

— Отож ідеться про тіло молодої жінки, яку ми післявчора знайшли в річці за три-чотири кілометри звідси, біля дороги на Бохинську Бистрицю. Я сподіваюся, що ви зможете нам допомогти.

Директор розвів руки, нагадуючи допитливу дитину.

— Наскільки зможу.

— Ви і ваші працівники.

— Звичайно, звичайно... Може, ви мені дасте фотографію?

У його голосі бриніла цікавість. Тарас відчув необхідність підкреслити серйозність ситуації.

— Фотографія вам не допоможе. Тварини... зробили своє...

Директор здригнувся.

— Жінка померла приблизно за тиждень до Нового року. Скільки гостей тоді у вас було?

Директор кивав головою.

— Ох... Зважаючи на те, що тоді ще не було снігу і що кінець грудня ще не сезон, окрім різдвяних і новорічних свят, гостей було якраз стільки, щоб ми не вийшли в мінус. Але так, трохи їх було. Цього року нас врятувало зібрання якихось хіміків чи біологів. Вони тут були три дні, мені здається, якраз тоді, коли... коли... це сталося.

— Хіміків?

— Здається, все ж біологів, так, біологів з Люблянського університету. Точніше, фармацевтів. З якихось тих інститутів, з Любляни, з інших міст. Я подивлюсь, як вони називалися. Вони тут провели три дні, думаю, це були люди з профспілок, ну, ви розумієте, тепер це інакше називається. Правда, до них приїздив Міхелич.

— Міхелич? Директор компанії «Салубріс»?

— Так, він пробув тут усі три дні.

Директор розвів руками в повітрі і змовницьки усміхнувся Тарасові.

— Були й інші гості, але менше. Мушу перевірити і їх.