Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 73)
Секс п’ять субот поспіль, а іще – шанс поговорити тет-а-тет після телефонних розмов у будні дні, а в три суботи з п’яти Емі затрималася в нього достатньо довго, щоби її застали батьки Фергюсона, які повернулися з роботи, що спричинилося до трьох вечерь, коли вони сиділи на кухні лише вчотирьох, і його матір була страшенно рада, що він зустрічався з Емі, а не з отою п’яницею-бельгійкою, а батько дивувався її красномовності та невимушеним ремаркам. Наприклад, наприкінці лютого, який став місяцем тріумфу «Бітлз» в Америці і тріумфальної перемоги Кассіуса Клея над Сонні Лістоном (двох основних тем, довкола яких точилися розмови в усіх куточках Сполучених Штатів), Емі вельми ексцентрично, але дотепно зауважила, що Джон Леннон та новий чемпіон з боксу у важкій вазі були одною й тою самою особою, поділеною між двома тілами – молоді хлопці по двадцять з гаком років, котрі заволоділи увагою всього світу своїм іронічним ставленням до власної персони, своїм талантом казати найнеприємніше речі з прямотою й театральністю, які смішили публіку: «Я – найвеличніший», проголошував Кассіус Клей, «Ми – популярніші за Ісуса Христа», стверджував Джон Леннон, і коли Емі повторила ці сміховинні, але незабутні заяви, батько Фергюсона раптом розсміявся, і не лише тому, що Емі вдало зімітувала простонародну ліверпульську говірку Леннона та характерну для південних штатів тягучу вимову Клея, а й тому, що вона точка в точку зімітувала ще й вирази їхніх облич. Коли батько Фергюсона припинив сміятися, він сказав: «Ти вдало це підмітила, Емі: вони –
Фергюсон не мав жодного поняття, чи підозрювали його батьки, чим вони з Емі займалися, коли в суботу вранці та вдень були вдома одні. Він здогадувався, що матір вже мала щось на думці (бо колись несподівано прийшла додому в другу суботу начебто взяти забутий светр і застукала їх тоді, коли вони розправляли на ліжку покривало), і це могло означати, що вона могла поділитися своїми підозрами з батьком, але навіть якщо вони й знали, жоден з них про це й слова не сказав, оскільки на той час було вже абсолютно очевидно, що Емі Шнайдерман – це позитивна сила в житті їхнього хлопця, група невідкладної допомоги у складі одної дівчини, яка цілком одноосібно виняньчила Фергюсона й допомогла йому пережити болісний період адаптації до пост-аварійного світу, і тому батьки заохочували їх зустрічатися якомога частіше, і хоча якраз в ті часи з грошима у них було сутужно, вони ніколи не заперечували проти дорогих міжміських телефонних дзвінків, в результаті яких їхній щомісячний рахунок за телефон виріс більш, ніж вчетверо. «Ця дівчина скроєна з хорошого матеріалу, Арчі», одного дня сказала йому матір, і, дивлячись, як онука її колишнього начальника доглядає її сина, і собі заходилася доглядати свою племінницю Френсі, щодня приходячи о четвертій до шпиталю з одногодинним візитом, щоби продовжувати курс лікування за методом «любов і нічого, окрім любові». Фергюсон з великою увагою прислухався до її щовечірніх звітів про одужання Френсі, побоюючись, що кузина розповість матері про «рипуче ліжко» і про те, якою злою вона була на нього тим ранком, коли сталася аварія, бо це неминуче призвело б до певних неприємних питань з боку матері, від яких йому довелося б відбріхуватися, аби приховати своє сум’яття, та коли він, нарешті, набрався сміливості й підняв цю тему сам, поцікавившись у матері,
– А моя рука? – поцікавився він. – Вона про руку знає?
– Так, знає, – відповіла матір. – Їй Гері сказав.
– А навіщо він це зробив? Це з його боку було доволі жорстоко, еге ж?
– Вона мусить про це знати. Невдовзі вона випишеться зі шпиталю, і ми не хочемо, щоби вони пережила потрясіння, побачивши тебе.
Френсі виписали через три тижні відпочинку й терапії, і хоча в майбутньому їй доведеться пережити іще не один нервовий зрив і не одну госпіталізацію, вона, принаймні наразі, була на ногах, хоча й з лівою рукою на перев’язі, бо ключиця зросталася повільно. Але настрій у Френсі був «радісний», як повідомила матір Фергюсона після свого останнього візиту до шпиталю, і коли тиждень потому перев’яз був знятий, і Френсі запросила Фергюсона з батьками на обід до свого будинку у Вест-Орандж, він побачив, що кузина й справді світиться радістю, повністю вилікувана й несхожа на оту пригнічену й залякану жінку, якою вона була в той злощасний уїк-енд у Вермонті. Для них обох то був непростий момент, коли вони вперше зустрілися сам на сам після аварії, і коли Френсі поглянула на його руку й побачила, що з нею сталося в результаті нещасного випадку, вона залилася сльозами й обхопила його в обійми, белькочучи про вибачення, і Фергюсон, вперше за час після аварії, збагнув, наскільки сильно він потайки винуватив Френсі за те, що з ним сталося, навіть попри те, що то була не її провина, навіть попри те, що отой останній погляд, який вона кинула на нього, був поглядом божевільної, поглядом людини, котра вже не контролювала власні думки, бо саме вона розбила авто об дерево, і хоч як не хотілося Фергюсону простити її, він ніяк не міг цього зробити, бо щось вглибині його єства противилося цьому, він чув, як його вуста промовляють правильні слова, запевняючи її, що не тримає на неї зла, що вже давно її пробачив, але він знав, що каже неправду, що завжди триматиме на неї зло, що цей інцидент тепер розділятиме їх аж до скону.
Третього березня Фергюсону виповнилося сімнадцять. Кілька днів потому він подався до місцевого відділку реєстрації транспортних засобів та прийому екзаменів і здав іспит на посвідчення водія, продемонструвавши свої навички з уміння плавно вписуватися в повороти, не міняючи положення стопи на педалі газу («наче ти поставив ногу на сире яйце» – як вчив його батько), свою майстерність при їзді та гальмуванні заднім ходом, а наостанок – вміння маневрувати при паралельному паркуванні (на цій непростій процедурі зі втиснення свого авто поміж тісно розташованих інших автівок погоріло чимало тих, хто мріяв стати водієм). За багато років Фергюсону довелося здавати сотні іспитів, але цей був для нього значно важливішим за всі ті, котрі він здавав у школі. Це був справжній екзамен, всім екзаменам екзамен, бо коли він триматиме в руках посвідчення водія, то матиме достатньо сили, щоби відчинити двері й вирватися з клітки.
Фергюсон знав, що його батькам було сутужно, що бізнес у кожного з них переживав не кращі часи, і тому родинні ресурси були вкрай обмеженими – іще не лихоліття, але воно вже чигало десь недалеко за рогом, щомісяця стаючи дедалі ближчим. Медичні страхові товариства оплатили більшу частину вартості його перебування у вермонтському шпиталі, але довелося зробити ще й певні готівкові витрати безпосередньо з кишені (оплатити вартість міжміських розмов по телефону, материного перебування в мотелі та орендованого нею автомобіля). Це лягло чималим тягарем на їхній сімейний бюджет – все одно, що вийти надвір в дощову погоду босоніж та ще й з порваними парасольками, – тому коли настало третє березня, Фергюсон на свій день народження отримав від батьків єдиний подарунок: іграшковий автомобіль, мініатюрну копію білого «шевроле-імпала» моделі 1958 року. Цей подарунок він інтерпретував як жартівливий: і як талісман до майбутнього екзамену на водійські права, і як визнання батьками того факту, що чогось більш істотного дозволити вони собі не могли. «Ну то й Бо́г з ним», подумав Фергюсон. Це дійсно було смішно, а оскільки його батьки посміхалися в унісон, то він також посміхнувся їм у відповідь і подякував, недбало пропустивши мимо вух те, що потім сказала матір: «Не турбуйся, Арчі. І нічого не бійся. З маленького жолудя колись виросте могутній дуб».
Шість днів потому цей дуб матеріалізувався на їхній під’їзній алеї у вигляді справжнісінького автомобіля, гігантської копії того «жолудя», який Фергюсон використовував як універсальне прес-пап’є. Вірніше, то була майже копія, оскільки «шевроле-імпала», який стояв на алейці, був моделлю 1960 року, а не 1958, і замість чотирьох дверцят мав лише дві. В авто сиділи батьки Фергюсона й по черзі тиснули клаксон. Вони гуділи й гуділи доти, поки він не вийшов зі своєї кімнати поглянути, що там на вулиці за гармидер здійнявся.
Матір пояснила, що вони з батьком планували подарувати цей автомобіль третього числа, але він потребував певного ремонту, який зайняв більше часу, аніж вони розраховували. «Сподіваюся, він тобі сподобається», мовила матір. Спершу вони хотіли, щоби він сам вибрав авто, але таким чином зник би момент приємної несподіванки, а саме в несподіванці й полягає сенс подарунку.
Фергюсон промовчав.
Батько насупився й спитав:
– Ну, що скажеш, Арчі? Подобається чи ні?
Звісно, що авто йому сподобалося. Ще б пак! Воно сподобалося йому так, що Фергюсону хотілося стати навколішки й поцілувати його.
– Але ж звідки ви взяли гроші? – нарешті спитав він. – Він, напевне, обійшовся вельми дорого.