Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 72)

Сльози Бобі Джорджа та «завжди відчинені двері» Сола Мартіно. Дві гарні речі у світі суцільно поганих речей, Фергюсон дійсно мав рушати далі, і він вже встиг пройти певну відстань того ж дня, коли попрощався з тренером, і не мало значення, у вірному напрямку він пішов, чи у хибному, бо найголовнішим щодо «завжди відчинених дверей» було одне: що б не трапилося з ним у майбутньому, він ніколи не забуде зворушливих та промовистих слів містера Мартіно про всеосяжну й незбориму силу гівна.

До кінця зими Фергюсон здебільшого намагався триматися наодинці, щодня вирушаючи зі школи прямо додому, інколи в авто з кимось зі старшокласників, інколи – проходячи двадцять хвилин пішки. В ті дні вдома нікого не було, а це означало, що в будинку було тихо, а саме тишини найбільше хотілося йому після шести з половиною годин у школі, оглушливої й всеосяжної тишини, яка давала йому змогу оговтатися після тяжкого випробування – виставляти своє зарукавичене й зашапковане тіло перед двома тисячами інших тіл, які заповнювали коридори й класи протягом отих шести з половиною годин, тому для Фергюсона не було нічого кращого за можливість знову поглинути в самого себе і щезнути геть. Його батьки приходили додому о шостій з невеличким гаком, і завдяки цьому він протягом двох годин байдикувати у безлюдній фортеці, здебільшого – нагорі в своїй кімнаті з зачиненими дверима, де він міг би відчинити вікно й викурити одну-дві материних цигарки (незважаючи на її сувору заборону), смакуючи іронію ситуації: попри настійні застереження міністерства охорони здоров’я про небезпеку куріння, його тяга до тютюну лише зростала. Покурюючи запозичені у матері і такі небезпечні для здоров’я цигарки «Честерфільд», Фергюсон походжав кімнатою, слухаючи платівки – то хорову музику («Реквієм» Верді, «Урочисту мессу» Бетховена), то сольні композиції Баха (у виконанні Пабло Касальса та Глена Гульда) – або лежачи з книжкою на дивані, поволі перечитуючи цілу в’язанку книг, що їх прислала йому нещодавно тітка Мілдред, його проводир у світі книжок і літературний наставник, котра вже вдруге за останні дев’ять місяців збиралася до Парижу, тож пізніми вечорами Фергюсон читав Жана Жене («Щоденник злодія»), Андре Жіда («Фальшивомонетники»), Наталі Саррот («Тропізми»), Андре Бретона («Надя»), а також Семюела Беккета («Молой»). Коли ж Фергюсон не читав книг та не слухав музику, він почувався геть розгубленим і настільки не в ладах з самим собою, що інколи йому здавалося, наче він ось-ось лусне й розлетиться на шматки. Він хотів був і собі взятися за написання віршів, але не міг зосередитися, а кожна ідея, котра спадала йому на думку, видавалася нікчемною. Перший в історії людства поет-бейсболіст більше не міг грати в бейсбол, і тому поет у ньому також почав помирати. «Допоможіть!», написав Фергюсон одного дня. «А навіщо мені допомагати тобі?», відповів він самому собі. «Тому, що мені потрібна твоя допомога», продовжив перший голос. «Вибач», заперечив другий голос. «Кинь кликати на допомогу. Подумай натомість, що потрібно мені».

– А хто ти?

– Я – це ти, а хто ж іще?

Єдиною константою в його світі, яка не мала стосунку до гівна, були вечірні розмови з Емі по телефону. Її першим запитанням завжди було «Як ти там, Арчі?», і кожного разу він давав одну й ту саму відповідь: «Краще. Трохи краще, ніж вчора», що, насправді, відповідало істині, і не лише тому, що його фізичний стан з часом поволі покращувався, а й тому, що розмова з Емі неначе повертала Фергюсона до його колишнього єства, неначе її голос, як клацання пальців гіпнотизера, наказував йому вийти з трансу й прокинутися. Ніхто, крім Емі, не мав над ним такої влади, тож Фергюсон, в міру свого одужання, почав підозрювати, що це мало якийсь стосунок до Еминої інтерпретації аварії, котра відрізнялася від загальноприйнятої, бо вона відмовлялася визнати її трагедією, і тому серед усіх людей, котрі любили Фергюсона, Емі співчувала йому найменше. Згідно з її світобаченням, трагедія – це була смерть або жахливе непоправне каліцтво: параліч, ушкодження мозку, брутальне спотворення тіла, але втрата двох пальців була для неї справою тривіальною, а зважаючи на те, що зіткнення авто з деревом могло призвести до смерті або брутального спотворення, треба було тільки радіти тому, що Фергюсон пережив цю аварію без будь-яких трагічних наслідків. За бейсбол, звісно, шкода, але то була лише невеличка обов’язкова плата за привілей залишитися живим, хоча й без двох пальців, а якщо нині у нього виникли проблеми з написанням поезії, то нехай поезія трохи відпочине, і не треба про неї клопотатися, а якщо станеться так, що Фергюсон більше не напише жодного вірша, то це означатиме, що він взагалі народився не для того, щоби писати поезію.

– Ти починаєш нагадувати мені доктора Панглоса з «Кандіда», – якось сказав їй Фергюсон увечері по телефону. – Той казав: «Все завжди трапляється на краще в нашому найкращому з світів».

– А от і ні, – заперечила Емі. – Панглос – ідіот-оптиміст, а я – розумний песиміст, тобто, песиміст з епізодичними проблисками оптимізму. Майже все, що трапляється, трапляється на гірше, але не завжди, розумієш, нічого не буває «завжди», але я завжди очікую найгіршого, а коли це найгірше не трапляється, то я звеселяюся й починаю міркувати й говорити як оптиміст. Я могла тебе втратити, Арчі, але все ж таки не втратила. Це все, про що я здатна зараз думати – яка я рада, що тебе не втратила.

Протягом перших тижнів після повернення додому з Вермонту Фергюсон почувався недостатньо дужим, щоби їздити по суботах до Нью-Йорку. Він заледве міг ходити з понеділка по п’ятницю до школи, а подорож до Манхеттена – то було б уже занадто для його зболеного й скутого швами тіла, незносною була б одна лише поїздка в трясучому автобусі, а іще ж треба було довго підніматися ескалатором в підземці, протискуватися повз штовханину людей у переходах, а піша прогулянка будь-якої протяжності зимовими вулицями разом з Емі видавалася неможливою взагалі, тому вони змінили процес на зворотний, і натомість увесь лютий та половину березня, шість субот підряд Емі приїздила до Фергюсона в Монклер. Цій новій схемі бракувало такого стимулюючого аспекту, як вуличні прогулянки, але вона мала також певні переваги над попередньою, коли вони відвідували музеї та книжкові магазини, сиділи в кафетеріях, ходили в кіно, на театральні вистави та на гулянки. Перша з цих переваг полягала в тім, що батьки Фергюсона по суботах працювали, а якщо вони по суботах працювали, то, значить, вдома нікого не було, а завдяки тому, що вдома нікого не було, вони з Емі могли піднятися нагору до його кімнати, зачинити двері й лягти у ліжко, не боячись, що хтось побачить, чим вони там займаються. Але страх все одно залишався, принаймні у Фергюсона, який переконав себе, що Емі більше його не сприйматиме, тому коли вони вперше увійшли до його кімнати в Монклері, його страх був не меншим, ніж тоді, коли вони вперше увійшли до кімнати Емі в її Нью-Йоркській квартирі. Та коли вони опинилися в ліжку, і їхні тіла поволі почали позбуватися одежі, Емі здивувала Фергюсона тим, що взяла його поранену руку й почала цілувати її, вона поволі поцілувала її кільканадцять разів, а потім припала ротом до забинтованого лівого передпліччя і також поцілувала його кільканадцять разів, після чого зробила те ж саме з забинтованим правим передпліччям, потім притулила його до своїх грудей і почала цілувати маленькі забинтовані смуги на голові, одну за одною, кожну – по шість разів, сім разів, вісім разів. Коли Фергюсон запитав Емі, навіщо вона це робить, та відповіла, що тепер ці часточки його тіла вона любить найбільше. Навіщо ти це кажеш, спитався він, вони ж-бо такі огидні, хіба ж можна любити те, що є огидним? Тому, пояснила Емі, що ці рани є пам’яттю про те, що з ним сталося, а через те, що він залишився живим, що він зараз був з нею, те, що з ними сталося, було також тим, що з ним не сталося, а це означало, що оці знаки на його тілі були ознаками життя, і завдяки цьому вони не видаються їй огидними, вони видаються їй прекрасними. Фергюсон розсміявся. «Знову ти говориш як доктор Панглос!», хотів був сказати він, але не сказав нічого, зазирнувши в очі Емі, подумав, а чи правду вона каже? Невже вона й справді вірить в те, що тільки-но йому сказала? Чи, може, просто прикидається заради нього? А якщо вона не вірить у власні слова, то як же він може вірити їй? Але він має вірити їй, вирішив Фергюсон, бо вірити їй було його єдиним вибором, а правда, так звана всеперемагаюча правда не означала нічого, якщо зважити на те, що з ними сталося б, якби він їй не повірив.

Секс п’ять субот поспіль, секс в післяобідню пору, коли ріденьке лютневе світло, оминаючи краї занавісок, просочувалося у повітря довкола їхніх тіл, задоволення дивитися на Емі, коли вона знову вбиралася у свій одяг, задоволення від усвідомлення того, що її голе тіло було всередині того одягу, і це якимось дивовижним чином подовжувало інтимність сексу навіть коли вони ним вже не займалися; її голе тіло він подумки брав з собою, коли вони спускалися вниз і готували собі щось попоїсти або слухали платівки, чи дивилися по телевізору старий кінофільм, чи то недовго гуляли по району, або він читав їй уголос пасажі з «Картинок по Брейгелю» Вільяма Карлоса Вільямса, свого новопроголошеного фаворита, котрий зіпхнув Еліота з трону в результаті запеклої сутички з Воллесом Стівенсом.