Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 71)

Емі з батьком поїхали в четвер, але його матір, яка приїхала в маленькому орендованому авто і ночувала в мотелі поблизу, залишалася з Фергюсоном, допоки його не виписали зі шпиталю. Сила її співчуття була для нього майже нестерпною, вона не зводила з нього своїх засмучених очей, і він розумів, наскільки глибоко його страждання проникло в її душу й стало її власним стражданням. Однак матір, знаючи, наскільки сильно не подобалося йому, коли вона бідкалася й причитала, не стала зациклюватися на його каліцтві, не стала давати непотрібні поради, не стала підбадьорювати його й не пролила жодної сльозинки, і Фергюсон був їй за це дуже вдячний. Він добре усвідомлював свій теперішній жахливий стан, розумів, наскільки болісно було матері дивитися на нього, і не лише на і досі не загоєні шви на лівій руці, червоні й напухлі, а й на його забинтовані передпліччя, котрі тимчасово закривали шістдесят чотири шва, які зліпили докупи його розпороту плоть, а також на химерні вибриті ділянки на голові, де на найглибші порізи та садна також наклали шви. Але, схоже, жоден з цих майбутніх шрамів її не турбував, для неї мало значення єдине: її син пережив аварію з неушкодженим обличчям, і це вона знову й знову називала «благословенням», єдиним позитивом на тлі суцільного негативу, і хоча Фергюсону наразі було не до позитивів, він зрозумів її точку зору, оскільки матір орієнтувалася на існуючу ієрархію ушкоджень: жити з ушкодженою рукою було далеко не так жахливо, як жити з ушкодженим лицем.

Фергюсону було вкрай важко зізнатися самому собі, що йому дуже хотілося, аби матір була з ним якомога довше. Кожного разу, коли вона сідала на стілець біля його ліжка, йому ставало трохи краще, ніж на самоті, інколи – значно краще, однак він все одно не наважувався зізнатися їй в цьому, не наважувався сказати їй, як він боявся, коли думав про своє непевне й похмуре майбутнє, про довгі, позбавлені любові та ласки, роки самотності, котрі перед ним маячили, не наважувався висловити оті дитячі, сповнені самоспівчуття страхи, і тому він майже нічого не розповідав матері про себе, а матір, в свою чергу, не наполягала, щоби він розповідав більше. Загалом, мабуть не було б жодної різниці – розповідав би він про себе, чи не розповідав, бо матір все одно якимось чином вже здогадалася, про що він думав, їй завжди вдавалося проникати в синівські думки та почуття іще відтоді, коли він був маленьким хлопчиком, тож хіба могло щось бути інакше тепер, коли він був уже старшокласником? Втім, окрім самого Фергюсона були інші теми розмови, перш за все – Френсі та її загадковий нервовий розлад, який вони всіляко обговорювали аж до кінця свого перебування у Вермонті, і тепер, коли Френсі виписали з одного шпиталю й перевели до другого, що з нею буде? Матір достеменно не знала. Вона знала лише те, що сказав їй Гері, а в тому, що він їй сказав, розібратися було важко, ясно було лише те, що ця проблема визрівала вже довгий час. Стрес, якого вона зазнала в результаті кримінальної поведінки батька, – можливо. Негаразди в сімейному житті – можливо. Сум через те, що вона вийшла заміж надто рано – можливо. Або все з вищенаведеного, або щось абсолютно інше. Спантеличувало те, що Френсі завжди виглядала такою здоровою й психічно стійкою… Така собі перлина в оправі з радісного ентузіазму, світло у віконці для кожного, хто її знав. І раптом – ось це.

«Бідолашна Френсі», сказала матір. «Моя люба дівчинка захворіла. Її родина – за тисячі миль звідси, і нема кому за неї потурбуватися. Мабуть, цим займуся я, Арчі. Через пару днів ми повернемося додому, і тоді це стане моєю новою роботою. Повернути Френсі до норми».

Фергюсон подумки спитав себе, чи зміг би хто-небудь, окрім його матері, зробити таку потрясаюче жахливу заяву, свідомо ігноруючи можливість того, що у видужанні Френсі важливу роль могли б зіграти й психіатри, неначе лише любов та безперестанна турбота були єдиними ліками для розбитого серця. Ця заява була такою божевільною й наївною, що Фергюсон не втримався і розсміявся, а коли почув власний сміх, то збагнув, що засміявся вперше після аварії. «От і молодець», подумки похвалив він себе. «І матір також молодець», подумав Фергюсон. Може, її заява й прозвучала абсурдно, але він, все ж таки, був неправий, коли розсміявся, бо був у материних словах один прекрасний аспект – вона вірила в те, що сказала, вірила кожною часточкою свого єства, що їй вистачить сили тягнути на своїй спині цілий світ.

Найгіршим у поверненні додому було повернення до школи. В шпиталі було важко, але, принаймні, там Фергюсон почувався захищеним, відгородженим стінами від чужих людей в безпечному притулку своєї палати, але тепер він мав повернутися до свого колишнього світу, де всі матимуть можливість бачити його, а йому дуже не хотілося, щоби його бачили.

Був лютий, і матір, готуючи його повернення до школи, зв’язала Фергюсону спеціальні рукавички, одну нормальну, а другу – для трьох з половиною пальців, викроєну під нові контури його скаліченої лівої руки; то були надзвичайно зручні рукавички, зроблені з дуже м’якої кашмірової шерсті непоказного світло-брунатного кольору, який не кидався в очі й не привертав уваги, тому нові рукавички були практично непомітними. Решту місяця й половину наступного Фергюсон носив ліву рукавичку в приміщенні школи начебто за рекомендацією лікаря – для захисту руки, яка продовжувала загоюватися. Це трохи допомогло, так само, як і в’язана шапочка, котру він – теж начебто за порадою лікаря – також носив як у приміщенні, так і на дворі, ховаючи під нею строкату поверхню своєї голови. Коли волосся відросте, і залисини зникнуть, він ту шапочку зніме, але вона добре прислужилася Фергюсону на перших стадіях його повернення до звичного шкільного життя, прислужилася так само, як і сорочки та светри з довгими рукавами. То була типова одіж для лютого, але вона ще й приховувала хрестоподібні шрами на обох передпліччях, які й досі жахали своїм фіолетово-червоним відтінком, а завдяки тому, що Фергюсона звільнили від фізкультури допоки лікар не оголосить про його повне одужання, йому не доводилося роздягатися в душі перед своїми однокласниками, і тому ніхто з них не бачив шрамів, доки вони не побіліли й не стали майже невидимими.

За допомогою оцих хитрощів Фергюсону вдалося дещо полегшити свої страждання, але йому все одно було важко, як важко буває повернути до крамниці пошкоджений товар (саме так висловився один з його колишніх товаришів по бейсбольній команді, чиї слова Фергюсон випадково підслухав), і хоча його друзі та вчителі одностайно співчували йому й намагалися не витріщатися на ліву руку в рукавичці, не всі у школі були його друзями, і ті, хто активно висловлював йому свою антипатію, потайки зловтішалися, вважаючи, що зарозумілий та бундючний Фергюсон зазнав заслуженого покарання. Він сам був винуватий в тім, що багато людей відвернулися від нього протягом кількох останніх місяців, бо він сам від них відвернувся, коли почав зустрічатися з Емі й відхиляти запрошення на суботні вечірки і майже не з’являючись в компаніях по неділях, тому популярний маленький хлопчик, чиї чорно-білий та кольоровий портрети і досі стояли у вітрині «Роузленд Фото», перетворився на парію, на аутсайдера. Практично єдиним, що зв’язувало його зі школою, була бейсбольна команда, а тепер, коли з бейсболом довелося розпрощатися, Фергюсон став почуватися так, наче всі розпрощалися з ним. І хоча він ходив до школи кожного дня, з кожним днем його ставало там все менше і менше.

Попри відчуженість, у нього й досі залишалося кілька друзів, кілька людей, до яких йому було не байдуже, але окрім тупуватого Бобі Джорджа, з яким вони колись передивлялися старі примірники журналу «Нешнл Джіогрефік» у пошуках фотографій оголених жінок, тих, до кого йому було по-справжньому не байдуже, було дуже мало, а чому він продовжував дружити з Бобі, Фергюсон і сам не міг собі пояснити – не міг пояснити аж до того вечора, коли він повернувся з Вермонту, і Бобі прийшов до нього додому привітати з поверненням. Коли Бобі побачив Фергюсона без рукавичок, без шапочки і без светру, він хотів був щось сказати, але затнувся й розплакався, а Фергюсон, спостерігаючи, як його друг не стримався й розридався спонтанним фонтаном інфантильних сліз, збагнув, що Бобі любив його більше, аніж будь-хто в усьому містечку під назвою Монклер. Всі решта його друзів співчували йому, а плакав один лише Бобі.

Заради того ж Бобі Фергюсон пішов після уроків на одне з тренувань у приміщенні – подивитися, як відпрацьовують свої навички подавач та приймач. Йому було психологічно важко стояти в отому лункому спортзалі, дивлячись, як м’ячі то опинялися у рукавичці приймача, то скакали по дерев’яній долівці, але Бобі збирався розпочати той сезон саме як подавач, і тому попросив Фергюсона поглянути, чи покращився його кидок за останній рік, а якщо не покращився, то підказати, що саме він робив не так, як слід. На ті двогодинні тренування до спортзалу пускали лише бейсболістів, і хоча Фергюсон вже не був гравцем команди, за ним і досі зберігалися певні привілеї, які надав йому тренер Мартіно, чия реакція на його каліцтво виявилася значно менш стриманою, аніж уявляв собі Фергюсон. Тренер не став, як зазвичай, стримувати емоцій, а гучно вилаявся, клянучи оту «сучу прокляту аварію» і сказавши Фергюсону, що він був одним найкращих гравців, яких йому коли-небудь доводилося тренувати, і що очікував від нього великих здобутків протягом двох останніх шкільних сезонів. І майже відразу заговорив про те, що Фергюсону слід перекваліфікуватися на подавача. З таким сильним кидком, як у нього, сказав містер Мартіно, з нього мав вийти добрий подавач, і тоді всім будуть «до сраки» і його середні показники і кількість вдало відбитих м’ячів. Тож якщо зараз починати вже запізно, то чом би не розпочати наступного року? А тим часом протягом поточного сезону Фергюсон міг би залишатися в команді на правах неофіційного помічника тренера – проводити заняття із загальної фізичної підготовки та напрацювання гравцями необхідних навичок, обговорювати з ним стратегію, сидячі на лавці під час гри. Звісно, якщо буде на те його бажання. І хоч як не хотілося Фергюсону пристати на пропозицію містера Мартіно, він розумів, що не зможе цього зробити, бо йому буде нестерпно бути в команді і насправді не бути в ній, йому не хотілося бути таким собі талісманом, який підбадьорюватиме інших. Тому він подякував містеру Мартіно та ввічливо відмовився, пояснивши, що він іще до цього не готовий, і ветеран Другої світової війни, старший сержант, який брав участь в Арденській битві та визволенні Дахау, поплескав Фергюсона по плечу та побажав йому всього найкращого. А потім, на завершення теми бейсболу, тренер Мартіно востаннє потиснув Фергюсону руку і сказав: «Єдина незмінна річ у цьому світі – це гівно, мій хлопчику. Ми всі щодня ходимо в ньому по коліна, але інколи воно сягає нам по пояс, і тоді ми змушені боротися, щоби вибратися з нього і рушити далі. Рушай далі, Арчі, я поважаю твоє рішення, але якщо ти раптом зміниш свою думку, то знай, що двері для тебе завжди відчинені».