Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 58)

— Хіба я знаю? — розгублено відповів я.

— Але цього залишати так не можна, — рішуче заявила Ліна. Перш ніж я встиг запротестувати, вона перекинула Прайс на спину і стала енерґійно смикати її за плечі. — Ну, прокидайся! Підйом!

Це смикання, та ще й у супроводі кількох ляпасів, дали належний ефект. Кортні позіхнула, розплющила очі і втупилась у нас мутним поглядом.

— Ліно, шкіпе… В чім річ?

— Це тебе треба спитати, — сказав я. — Ти жменями їси снодійне, постійно спиш. Так не можна!

Очі Прайс трохи прояснилися, в них промайнуло щось схоже на злість.

— Чому не можна? Це моя особиста справа, як я проводжу свій вільний час.

Я суворо промовив:

— Можливо, раніше це була твоя особиста справа. А тепер уже ні. Годину тому було оголошено тривогу, тебе викликали на місток — а ти й далі спала.

Кортні злякано зойкнула, відкинула вбік ковдру (на щастя, була одягнена в сорочку консервативного фасону, покликану приховувати голизну, а не підкреслювати її) і спробувала встати. Проте ноги погано тримали її, вона присіла на ліжко і сперлася на Лінине плече.

— Можеш не поспішати, — сказав я. — Тривогу скасовано. Все владналося.

— Треба було гучніше будити мене, — заявила Прайс, виправдовуючись. — Я б прокинулась і прийшла.

— Ага, отака. Напівсонна за пультом занурення.

— Я б випила стимулятор.

— Снодійне зі стимулятором, це круто! — прокоментувала Ліна.

Я скрушно похитав головою й запитав з м’яким докором:

— Що ти з собою робиш?

Кортні знову лягла на ліжко й тихо заплакала.

— Що я з собою роблю? — заговорила вона крізь сльози. — Я?… Ні, шкіпе, це ти зі мною робиш! Ти… ти мусив викинути мене з команди ще після першої експедиції. Але ти взяв мене на Вавілон. Либонь, потішався з того, як дівчина, на три роки старша за тебе, захопилася тобою, мов мала шмаркачка. Ти жорстокий, безсердечний еґоїст… І ще питаєш, що я з собою роблю. Я втікаю в сон від власних думок — от що я роблю! Коли не сплю, думаю про тебе. І про себе. І про те, що ми можемо загинути. Я помру, так і не пізнавши твого кохання… Але тобі на це начхати. — Припинивши плакати, Прайс перекинулась на інший бік, обличчям до стіни. — Прошу вас, ідіть геть. Обоє. За п’ять годин моя вахта. Я маю виспатися.

Кілька секунд я мовчав, збираючись на думках.

— Кортні, ти розумієш, що як командир я зобов’язаний усунути тебе від чергувань?

— Ну й усувай, — промимрила вона, вже засинаючи. — Роби, що хочеш… Щоб тебе покорчило!..

Ми з Ліною безпомічно перезирнулися.

6

Вже після опівночі, коли Елі змінилася з вахти, ми розповіли їй про те, що сталося. В своїй оцінці ситуації вона була категорична:

— Це шантаж! Відвертий і безсоромний шантаж.

— Цілком можливо, — кивнув я. — Але це нічого не міняє. Свідомо чи ні, Кортні провокує мене усунути її від польотів.

— Чого ти не хочеш робити, — підхопила Елі. — Бо це стане кінцем її служби. За інших обставин усе обійшлося б — та тільки не зараз, не в переддень війни. Зараз це розцінять як дезертирство. А ти решту життя каратимешся тим, що зіпсував дівчині кар’єру. Я ж знаю тебе, як облупленого. Згадай свої докори сумління з приводу негідника Ґарсії. А тут ситуація набагато гірша.

— Авжеж, — погодився я. — Гіршої бути не може. І я не знаю, що вдіяти. Треба змусити Кортні опам’ятатися. Бодай до кінця війни — а потім буде легше. Тільки як це зробити?

— Ти питаєш, уже знаючи відповідь. І відповідь єдину.

— Мені вона не до вподоби.

— Я розумію. Проте варіантів нема… Вірніше, інші варіанти тебе влаштують ще менше.

— І справді, — озвалася Ліна. — Вибору немає. І сама я не бачу в цьому нічого страшного. Мені подобається Кортні.

— Мені теж, — сказала Елі.

Я пильно подивився на одну свою дружину, потім на іншу. І повідомив, що третьої не хочу.

— А хто тут каже про одруження? — запитала Елі. — Просто роман. Звичайний військово-польовий роман.

— Гм. На чотирьох?

— Так, на чотирьох. Бо тебе цілком ми цій шантажистці не віддамо. Забагато захотіла, обійдеться.

Я зі стогоном відкинувся на спинку крісла.

— Боже, зараз я застрелюся!..

Після цієї розмови дівчата подалися спати в Еліну каюту, а я зв’язався зі старшим навіґатором Девіс і розпорядився, щоб вона змінила на посту Прайс. Девіс була здивована моїм рішенням, але заперечувати не стала. Щоправда, за кадром я почув незадоволене бурчання першого пілота Вебера, у якого були свої плани на цю ніч.

Як я й очікував, уже через кілька хвилин до мене прийшла зла й розгублена Кортні Прайс.

— Отже, ти усуваєш мене? — з порогу промовила вона, забувши додати „сер“, „шкіпе“ або „капітане“. — Тобі мало того, що ти вже зробив. Тепер вирішив відібрати в мене єдине, що ще залишилося — службу, польоти!

— Будь ласка, не гарячкуй, — сказав я, замикаючи за нею двері. — Не роби передчасних висновків. Я просто переводжу тебе в пару до мічмана Бекер.

— Навіщо? Я і з Томом непогано спрацювалася.

— Але за флотським часом це нічна зміна. А капітан, як ти знаєш, має привілей уночі відпочивати. За винятком нештатних ситуацій.

Кортні ошелешено витріщилась на мене. У відповідь я дивився на неї. Вона була дуже приваблива — струнка фігура, пишне руде волосся, великі смарагдові очі, дрібне ластовиння, що нітрохи не псувало її обличчя, а навпаки, лише додавало особливої чарівності. Така дівчина — мрія будь-якого чоловіка.

Однак мені вистачало й двох дружин…

— І що це означає? — нарешті запитала вона.

— У нас із Елі й Ліною була важка розмова. Ти нам подобаєшся, всім трьом, і ми вирішили… ну, скажемо так — тимчасово прийняти тебе в нашу сім’ю й подивитися, що з цього вийде. А далі видно буде.

Кортні опустила очі.

— Атож, розумію, — глухо мовила вона. — Це подачка. На зразок цукерки, яку тицяють дитині, щоб вона не рюмсала й гарно поводилася. Ви, всі троє, такі великодушні!

— Але, Кор…

— Стривай, шкіпе, я ще не договорила. Я знаю, що це подачка. Знаю, що ти чиниш так з жалю до мене. Якби я мала бодай краплину гордості, то з обуренням відкинула б твою пропозицію. — Вона підійшла до мене впритул і поклала голову мені на плече. — Та я вже не маю гордості. Я втратила її, зустрівши тебе. Тепер я згодна на все, навіть на подачку.

Я обійняв Кортні й притиснувся щокою до її волосся.

— Але ти мусиш врахувати одну річ, — сказав за хвилю. — У нас із Елі й Ліною не зовсім звичайні подружні стосунки.

— Я знаю. І не скажу, що вони такі вже незвичайні. В ютландських родинах буває по-різному. Буває й так, як у вас. Особисто мене ніколи не приваблювали дівчата, але я не почуваю до цього відрази. Я згодна спати і з Ліною, і з Елі, вони мені подобаються, особливо Ліна. — Кортні замовкла, а на її щоках запалав густий рум’янець. — Проте я хочу… хочу попросити тебе про одну поступку. Можна, щоб цю ніч, нашу найпершу, ми провели з тобою вдвох? Лише ми — я і ти.

— Можна, — відповів я. — Сьогодні так і буде. Лише ми з тобою — удвох.

Розділ дев’ятий

1

Тяньґонський флот вийшов у звичайний простір на відстані п’ятдесяти семи астрономічних одиниць від зорі й шістьма великими угрупованнями рушив у глиб системи.

Стратеґи ґенерала Чанґа, дарма що запізно дізналися про існування реліктової аномалії, мали в дорозі вдосталь часу для внесення коректив у свої плани й організували напад з розрахунком на мінімальні втрати. Вони розуміли, що найнебезпечніший для них момент вторгнення — це перші години після сплиття. Виринаючи на поверхню вакууму, кораблі неодмінно опиняються в стані спокою відносно локальної інерціальної системи відліку — грубо кажучи, нерухомими по відношенню до найпотужнішого джерела ґравітації, яким у даному разі була зоря Аруна. А нерухома мішень дуже вразлива — особливо, якщо супротивник має перевагу в маневровості й після миттєвого залпу може здійснити екстрене занурення, уникнувши вогню у відповідь.

Зате рухому ціль, та ще й на великій швидкості, атакувати набагато складніше. Тому тяньґонські кораблі не летіли в інсайді до граничних сорока астрономічних одиниць, а вийшли раніше, чим додатково виграли майже дві з половиною години на розгін — адже кожну астроодиницю світло проходить за вісім хвилин і двадцять секунд. Наші патрулі виявили вторгнення ще пізніше: перше з угруповань — через 2 години 56 хвилин, останнє — через 3 години 12 хвилин. Нічиєї вини в цьому не було — ані самих патрулів, ані командування, яке в своїх планах і не розраховувало заскочити ворога відразу після переходу в звичайний простір. Космос, навіть у межах однієї планетної системи, занадто обширний, щоб цілком контролювати його. Тим паче — на відстані десятків астрономічних одиниць.

Коли передові з’єднання ютландського флоту вступили в бій з ворогом, тяньґонці вже йшли на пристойній швидкості і з кожною хвилиною нарощували її, витискаючи максимум потужності з реактивних термоядерних двигунів. А наші кораблі, виринаючи з вакууму, непорушно зависали в просторі. Утім, це не робило їх зручними мішенями для супротивника — рух у природі відносний, і, з точки зору тяньґонців, ютландські судна також летіли з великою швидкістю, тільки в протилежному напрямку. Тож наша перевага в маневровості ніде не поділася, просто за цих умов важче було підбити ворожий корабель, ніж якби він стояв на місці й не брикався.

А проте, вже за перші п’ять годин було знищено майже дві сотні тяньґонських кораблів при дев’ятнадцяти втрачених наших. Перебуваючи в оперативному центрі Ставки Головного Командування на передислокованій за межі „тіньової зони“ Станції-Один, я мав можливість знайомитися з найсвіжішими зведеннями (їх, випереджаючи радіохвилі, регулярно доставляли швидкісні шатли-авізо) і був у курсі подій, що відбувалися на всіх шести фронтах. Власне, за своїм статусом капітана корвета я не мав вільного доступу в оперцентр, а мусив задовольнятися офіційними повідомленнями, відпочиваючи в одному з офіцерських клубів або нудячись на борту „Оріона“ в очікуванні нашої черги вирушити в бій. Але так уже сталося, що я зазирнув сюди, а мене ніхто не неважився прогнати. Це був, мабуть, перший випадок у моїй кар’єрі, коли я скористався привілеєм імператорського сина.