Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 57)

Щойно повідомлення було надіслано, ми занурилися в інсайд і на малій швидкості рушили до місця появи катерів. Поки ми летіли, а Купер наглядав за діями пілотів, я скористався своїм капітанським доступом і вивів на допоміжний екран командного пульту зображення з каюти Прайс. Картинка була цілком мирна: Кортні спала на боку, поклавши під голову руку. Я вимкнув зображення і, трохи повагавшись, викликав медчастину. В навушнику пролунав Лінин голос:

— Чергова по медчастині, мічман Камінська слухає.

Задля уникнення плутанини, Елі й Ліна у списках особового складу зберегли свої дівочі прізвища, хоча це й суперечило ютландським традиціям.

Замість відповісти вголос, я набрав на консолі:

„Де лікар?“

— У кабінеті.

„Скажеш йому, що тебе викликали на місток. А сама підеш до Кортні…“

— Що з нею?

„Може, нічого. Просто вона спить і не відповіла на виклик. Це на неї не схоже. Подивись, чи все гаразд. Двері її каюти я зараз розблокую. Про все доповідати безпосередньо мені. Зрозуміло?“

— Так, капітане. Вже йду.

„Кінець зв’язку.“

Переконавшись, що двері каюти Кортні замкнено зсередини, я розблокував їх.

Тим часом „Оріон“ завершив короткий переліт і виринув на поверхню вакууму за десять тисяч кілометрів від катерів, які, виконуючи отримані ще на Вавілоні інструкції, залишалися на місці в очікуванні на прибуття патрулів.

Вінтрес установив зв’язок з флаґманом дивізіону, і на великому екрані з’явився розовощокий принц Ґоран. Цього разу він був не при повному параді, а в робочій офіцерській формі з конт-адміральськими нашивками.

— Капітане Шнайдер! — життєрадісно промовив принц. — Який приємний сюрприз!

— Удвічі приємніший для мене, — відповів я люб’язно, але не зовсім щиро. Вигляд зарконських катерів нагадав мені про ту шалену суму, яку ми сплатили за них. Добре хоч батько сприйняв це не без гумору: він запропонував вважати витрачені гроші своєрідною пожертвою на розвиток зарконської науки. — Ви трохи затримались, адмірале. Ми вже почали думати, що ви змінили свої плани.

На секунду мені здалося, що Ґоран не на жарт розсердився. Та потім його обличчя знову прибрало добродушного виразу.

— Як так можна, капітане! Адже я дав своє королівське слово. Просто в дорозі нам довелося переглянути ґрафік зупинок і перейти до схеми „три дні польоту, три — простою“. Шкода, що ходова частина кораблів проектувалася не в моєму інституті.

— Справді шкода, — погодився я.

— Здебільшого проблеми з рушієм, — вів далі принц. — Дві пари емітерів працюють чудово, особливих труднощів з проходженням аномалії ми не мали.

— Сподіваюся, всі ваші кораблі долетіли?

— Всі до одного. Щоправда десяток з них мають дрібні несправності, але навряд чи ми встигнемо їх усунути. За моїми розрахунками, вторгнення розпочнеться вже через добу-другу.

— А за нашими уточненими, не раніше ніж через тиждень, — сказав я. — А найпевніше, днів за десять. Отож не турбуйтеся, ви встигнете з ремонтом. Ми вже передислокували дві наші станції за межі „тіньової зони“, також маємо авіаносець, ідеально пристосований для обслуговування катерів-винищувачів. Але це вже вирішувати нашому командуванню.

— А що таке „тіньова зона“? — поцікавився Ґоран.

— Ділянка простору в радіусі двох астроодиниць довкола зорі. Через сильні ґравітаційні збурення там не можуть занурюватись у вакуум навіть кораблі з додатковими емітерами. Хоча для ваших катерів, гадаю, вакуумні меневри протипоказані вже на трьох астрономічних одиницях. Та щодо цього не турбуйтеся — і обидві станції, і авіаносець розташовані на відстані чотири з половиною.

— Це добре, — сказав принц. — Бо нам ще треба відвантажити зброю.

— Яку?

— Додаткові „звапи“ у вантажних відсіках наших катерів. Майже п’ятсот штук. Це все, що спромоглася виробити наша військова промисловість. Певна річ, у рахунок не йдуть ті „звапи“, що встановлені на кораблях Зарконської Планетарної Оборони.

— Аварійний резерв? — з надією запитав я, хоча вже здогадувався, що Ґоран планує знову здерти з нас кругленьку суму.

На підтвердження моїх побоювань, принц відповів:

— Ні, наші „звапи“ надійні пристрої, тому резервні нам не потрібні, ще й у такій кількості. Ці п’ять сотень ми маємо намір запропонувати вам за прийнятну ціну. Вони легко монтуються на кораблях четвертого та п’ятого класів — у гніздах бортових бластерів двохсот сорокового калібру. А інтерфейс їх керування цілком сумісний з лазеними гарматами. Вся процедура встановлення й відладки відбере лише кілька годин.

Я зітхнув:

— Адмірале, ми ще на Вавілоні попереджали вас, що в наших умовах „звапи“ нам не знадобляться… Проте не сперечатимуся з вами. Тепер я лише капітан корабля. Вирішуйте це питання з нашим командуванням.

Тут тихенько пискнув мій комунікатор. Кинувши швидкий погляд на дисплей, я переконався, що це Ліна, і перевів виклик на свій навушник.

— Ти дуже зайнятий? — запитала вона.

Я натиснув на консолі дві клавіші — „!“ і „?“. Ліна правильно зрозуміла: „Так. А що?“

— Нічого термінового, але… Коли ти звільнишся?

„15 — 20,“ — відповів я.

— Добре. Чекатиму в Кортні.

Вона відключилася, а я ще хвилин десять розмовляв з принцом Ґораном, поки прибули два сторожові фреґати та легкий крейсер, які взялися супроводжувати зарконців углиб системи. Попрощавшись із юним адміралом, я доручив Куперові керувати поверненням корабля на попередній маршрут патрулювання, а сам зняв навушника й вийшов з рубки. Боцман гарикнув мені вслід:

— Капітан місток залишив!

5

У каюті Прайс усе було так само. Кортні спала в тому ж положенні, в якому я бачив її раніше, хіба що поруч з нею, на краєчку ліжка сиділа Ліна в білому халаті з позолоченими мічманським „шпалами“ на комірі. Вона дуже пишалася своїм званням офіцера медичної служби.

— Що з Кортні? — запитав я.

— Спить.

— Я бачу.

— Під „колесами“, — зробила уточнення Ліна.

— Як… — почав був я, а потім збагнув. — Наркотики?

— Ні, звичайне снодійне. — Вона дістала з кишені блістер на двадцять таблеток і передала його мені; я переконався, що п’ять чарунків порожні. — Абсолютно нешкідливий препарат, не дає кайфу, не викликає звикання, ним неможливо отруїтися. Зате під ним можна довго й міцно спати. В тумбочці Кортні я знайшла ще кілька таких.

— Де вона їх взяла?

— Могла придбати на планеті. А могла поцупити в нас, у медчастині. Вони не на обліку.

— А дарма, — зауважив я.

— Помиляєшся, — образилася Ліна за своє господарство. — Тоді треба ховати в сейфи все поспіль. До твого відома, аспірин-плюс набагато токсичніший.

— Ну, гаразд. Скільки, по-твоєму, вона випила?

— Мабуть, усі п’ять. А може, спочатку три, через вісім годин прокинулась, пообідала, потім догналася ще двома і знову заснула. Знаєш, останні дні я майже не зустрічала Кортні. Хіба що в їдальні. І тепер пригадую, що вона щоразу мала сонний вигляд.

— А я бачу її лише на вахтах… Що відбувається, Ліно?

— Схоже, весь вільний час вона проводить у ліжку. Але сама.

Я почухав потилицю, підійшов до терміналу й активував свій капітанський доступ. Відтак завмер у нерішучості.

— Е… Ліночко, сонечко. Мені якось незручно це робити — все-таки я чоловік, а вона жінка.

— Що робити?

— Прокрути запис того, що відбувалося в її каюті… ну, скажімо, за останні три дні. Ти не могла б? Я вже все підготував.

— Добре.

Поки Ліна переглядала запис у прискореному режимі, я стояв спиною до екрана й понуро дивився на сплячу Прайс.

„Ви помилилися, адмірале Павлов,“ — думав тим часом. — „Не зміг я розрулити цю ситуацію…“

— Ну ось, — врешті озвалася Ліна. — Що я казала! Кортні з глузду з’їхала. Спить по чотирнадцять годин на добу, ковтає снодійне, як вітаміни… Дівчина геть здуріла! — Вона вимкнула термінал і знову присіла на край ліжка. — Що нам робити, Сашко?