Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 56)

Проте ці зайві кілька днів миру мало кого втішили. Навпаки, нам уже не терпілося стати до бою, який вніс би визначеність у нашу подальшу долю — або пан, або пропав. Щодня нервозність на „Оріоні“ (як, власне, й на інших кораблях) дедалі більше зростала, проте ситуація з-під контролю не виходила. Мої підлеглі зразково несли вахту, в більшості своїй демоструючи витримку й холоднокровність, зате у вільний час відривалися по повній програмі, активно знімаючи напругу — хто як міг і як хотів. Навіть Ганс Вебер, завжди такий флегматичний з жінками, що я, признатися, підозрював його в прихованому гомосексуалізмі, несподівано закрутив шалений роман з Мартою Девіс, яку я раніше вважав лесбі. Старший помічник, командор Купер (як іще кілька членів нашої команди, він отримав підвищення в чині), зійшовся з дівчиною-техніком зі служби систем життєзабезпечення, а старший офіцер зв’язку, лейтенант-командор Вінтерс, часто з’являвся в товаристві другого лейтенанта Лори Адамс, командира взводу космічної піхоти. Ну, й ми з Елі та Ліною також не марнували часу — всупереч нашим очікуванням, у нас і справді видався солодкий медовий місяць.

Та попри відсутність у ютландському флоті заборони на близькі стосунки між членами команди, більшість моїх підлеглих знаходили собі розраду аж ніяк не в сексі. Хтось захоплено читав книжки, які давно хотів прочитати, та все відкладав на майбутнє; хтось із тих же міркувань переглядав фільм за фільмом, від класичних шедеврів до банальних „мильних опер“; хтось „довбав“ віртуальні ігри, які в дитинстві не дограв. У спортзалі цілісінький день чулося гупання баскетбольного м’яча (цей вид спорту був найпопулярніший на Ютланді); а в кают-компанії регулярно збиралися шахісти та картярі (серед них був і головний старшина Маковський), які за грою випивали чимало бляшанок освітленого пива з низьким вмістом алкоголю — міцніші напої на бойовому чергуванні можна було вживати лише за лікарським приписом або за особистим дозволом капітана. Але поки з таким проханням — ні до мене, ні до начальника медичної частини — ніхто не звертався.

Дві вакансії пілотів на „Оріоні“, як і передбачав Павлов, штаб ескадри заповнив молодими спеціалістами. Проте ними виявились не ютландці, а ериданці, та ще й наші з Елі приятелі по коледжу — Том Науменко і Кончіта Бекер. Як і я, вони навчалися за державний кошт, а стипендію отримували з фонду Васильєва. Том був другим випускником на курсі після мене, Кончіта — п’ятою, і по закінченні коледжу вони, з тих самих причин, що і я, не змогли знайти собі роботу в цивільних космічних компаніях. На відміну від мене, їм ніщо не заважало вступити на службу до військового флоту; після року стажування вони отримали мічманські погони і стали штатними пілотами — аж тут вибухнув скандал з викриттям змови. Науменка та Беккер миттю було звільнено — чисто через мене. Упродовж усіх п’яти років навчання в коледжі нас із Томом пов’язували рівні дружні стосунки, замішані на здоровому суперництві: ми постійно змагалися, хто з нас кращий, я зазвичай перемагав, а Томові завжди вистачало об’єктивності визнати, що я переміг справедливо. Кончіта ж на третьому курсі підпала під Еліні чари — чи, швидше, їй захотілося пізнати нових відчуттів. Потім, як це часто бувало, вона опинилася в моєму ліжку, проте наш роман тривав недовго, а розрив виявився не болючим і ми змогли зберегти приязні стосунки.

Коли Науменка й Бекер викинули з військової служби, вони подалися шукати роботу в цивільних космічних компаніях. І знов-таки, ніде не змогли її знайти, хоча цього разу з іншої причини — потенційні працедавці, передчуваючи навалу претендентів з числа звільнених військових, не поспішали брати надто молодих і недосвідчених пілотів, навіть з гарними дипломами й відмінними результатами стажування. Том з Кончітою звернулись також в „Інтерстар“ — і, за збігом обставин, саме тоді, коли Гуґо Ґонсалес відпрацьовував у компанії свій останній день перед відбуттям на Вавілон. Колишній головний корабельний старшина (а нині головний ескадрений старшина), дізнавшись про нашу дружбу в коледжі, що називається, перевербував обох — переконав їх вступити на службу до Ютландських ВКС. Утім, наважились вони на це не відразу, а ще якийсь час провели в роздумах і остаточно прийняли рішення лише незадовго до закінчення нашої місії на Вавілоні

Кончіту Бекер я призначив у пару до Марти Девіс, а Тома Науменка — до Кортні Прайс, потай плекаючи сподівання, що вона захопиться ним. Том був привабливим хлопцем і вмів поводитися з дівчатами, а Кортні явно припала йому до вподоби. Та, на жаль, сама вона ставилась до нього просто дружньо, лише як до товариша по службі.

А Том, маючи проникливий розум, швидко розібрався, що до чого, збагнув, хто насправді цікавить Кортні. Якось, у позаслужбовій обстановці, він мені сказав:

— Алексе, ти бісів красунчик і бабій! Тобі мало двох дружин, уже й третя на підході. Ютланд для тебе — справжній рай. На старість ти заведеш собі цілий гарем.

Після цієї розмови я пожалівся Елі:

— Ну, хіба я винен, що лицем вдався в маму? І хіба ти сама не казала мені, що в чоловіків зовнішність не головне?

— Не головне, — підтвердила Елі. — Але ти успадкував від матері не лише риси обличчя. Ще коли ти літав на перевалочну базу за новими кораблями, я переглянула серіали за її участю. Самі по собі ці „мильні опери“ були досить-таки посередніми і свого часу зажили популярності винятково завдяки грі твоєї матері. Вона зачаровувала глядачів своєю щирістю, простотою, душевністю, навіть деякою наївністю. Все це передалось і тобі, надто ж наївність. Ти такий милий і водночас геть не розбираєшся в жінках. Це нас у тобі й приваблює…

4

За чотирнадцять днів патрулювання в нас відбувся лише один інцидент, пов’язаний з появою в зоні нашої відповідальності непізнаного корабля четвертого класу. Ми вже були перейшли з режиму чергування в режим бойової ситуації й викликали підкріплення, але в кінцевому підсумку тривога виявилася хибною. Це був не черговий ворожий розвідник, а цивільне судно; просто його капітан, очманілий після кількаденної боротьби з вакуумним штормом, забув відразу після сплиття дати команду на ввімкнення позивних. Коли ж нарешті позивні запрацювали, з’ясувалося, що до нас завітала вже п’ята за рахунком мобільна студія служби новин — цього разу земної „BBC“. Журналісти, мов стерв’ятники, звідусіль зліталися до Ютланда, щоб зафіксувати для своїх глядачів і для історії перепетії першої за останні трицять років великомасштабної космічної битви. Виявивши, що їх перехопив корабель під командуванням сина адмірала Шнайдера, вони спробували розкрутити мене на інтерв’ю, але я послав їх до біса. А незабаром прибув сторожовий фреґат і взяв гостей під свою опіку.

На п’ятнадцятий день нашого чергування, під час вечірньої зміни, коли я прямував інспектувати медчастину (а заразом і побачитися з Ліною), мій наручний комунікатор видав попереджувальний дзвінок термінового виклику й автоматично встановив зв’язок. Голос Вінтерса, що чергував у рубці разом з Вебером та Елі, промовив:

— Місток викликає капітана!

— Капітан на зв’язку, — відповів я, тут-таки розвернувся й закрокував по коридору в інший бік, де були найближчі сходи. Від рубки мене відокремлювала лише одна палуба, тож користуватися ліфтом сенсу не було.

— За п’ять і три десятих астроодиниць, у зоні нашої відповідальності, виявлено сплиття групи кораблів чисельністю не менше сотні, орієнтовно — п’ятого класу. Позивних поки немає.

— Прийнято, зараз буду, — сказав я. — Командоре Вебер!

— Так, сер! — обізвався той.

— Оголосити бойову тривогу — поки лише в літно-навіґаційній та інженерній службах. Викликати на місток старшого помічника Купера, пілотів Прайс і Девіс, старшого артилериста Картрайта. Бути готовим до екстреного занурення.

— Уже готові, шкіпе, — відповів Вебер. — Виконую ваші розпорядження.

Вибігши по сходах на головну палубу, я ввійшов до рубки під звичний акомпанемент чергового боцмана: „Капітан на містку!“

Купер і Девіс були вже тут. Прайс іще не прийшла, що видалось мені дивним — адже на „Оріоні“ каюти пілотів розташовувались на одній палубі з рубкою керування.

Слідом за мною, буквально наступаючи мені на п’яти, прибув і начальник артилерійської служби суб-лейтенант Картрайт. Привітавши мене, він негайно приєднався до свого підлеглого, мічмана Мерфі.

Вінтерс доповів:

— Усе нормально, капітане, позивні надійшли. Це окремий спеціальний дивізіон катерів під командуванням контр-адмірала Королівських ВКС Заркона, Його Високості принца Ґорана.

— Ну от вам, явлення Христа народові, — сказав я зі змішаним почуттям полегшення й прикрості. У глибині душі я прагнув бою. — Гаразд, відбій тривоги. Суб-лейтенанте Картрайте, ви вільні. Лейтенанте-командоре Девіс — ви також… Ні, стривайте! Чому ще немає Прайс?

— Вона спить і на стандартний виклик не відповіла, — пояснив Вінтерс. — Комп’ютер показує, що її комунікатор знаходиться в каюті й надягнений на руку. За характеристиками пульсу — стадія повільного сну. Оскільки ми отримали дружні позивні, командор Вебер вирішив не турбувати її до вашого рішення.

— Обійдемося без неї. — Я надягнув навушник з мікрофоном і влаштувався в капітанському кріслі. — Пілот Тернер — зайняти пост занурення. Пілот Девіс — пост навіґатора. Приготуватися до старту. Офіцер зв’язку — надіслати повідомлення в штаб і найближчим сторожовим кораблям.