Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 9)
“Наша мрія, синку, не подобається владі”
Дружині вони не сказали, коли саме мене відправлять зі Львова. Та й сам я цього не міг знати. День відправки становив оперативну таємницю. Щоб хтось не зупинив потягу і не звільнив націоналістів, про цей день ніхто за межами тюрми і самих слідчих не повинен був знати. Така обережність була виправдана до 1956 року, в час збройної боротьби супроти московських загарбників. 1961 року вже нікому було зупиняти поїзд, стріляти в охорону з солдатів міністерства внутрішніх справ, звільняти ув’язнених і поповнювати ними повстанські загони. Проте за інерцією чекісти й енвеесівці дотримувалися попередньої таємничости.
Я цілими днями ходив по камері, думав про майбутній концтабір, а більше співав, співав. Гучно не дозволялося, а в півтону наглядачі не забороняли. Загадав собі проспівати всі пісні, які лишень знав. У пам’яті зринали все нові й нові — чуті в рідному селі, в армії. Особливо багато вивчив пісень в армії, коли служив під Києвом у Макарівському районі, а потім — у австрійському містечку Баден. Там були майже самі українці і весь вільний час співали. Ці співи мали якусь чудодійну силу: вони згуртовували, давали кожному почуття родинности, створювали магнітне поле, що об’єднувало всіх у духовну монолітну силу. Співи витворювали невидимі струни єднання з Україною, з тією місциною, де жили батьки, родичі, друзі, кохані, які знають і співають цих же пісень. Намагався не спрощувати мелодії, а кожну ноту відтворювати так, як співали мама, село, ті українські парубки у совітській військовій уніформі з різних областей України, разом з якими ріс і мужнів у армії з 1944 по1953 рік. Згадував мамині пісні: “Ще не вмерла Україна”, “Розлилися круті бережки, гей, гей по роздоллі” та “Я сьогодні щось дуже сумую”. Пісні ці заборонені, та що мені заборона? Я вже в полоні. Мене загнали у те найглибше дно, в яке лишень могли загнати, то й боятися немає сенсу. І я знову й знову заводив:
“Синку, — згадалися мамині слова, — ти як будеш бачити, що коло тебе сексот чи хтось непевний, то в рядку “Ще засяє свободи зоря” слово “свободи” заміни на “червона”, а останній куплет не співай зовсім, бо в ньому ж уся наша мрія, а вона ж не подобається владі.”
Саме ця пісня так вже подобається мені! У ній — вся наша історія, вся національна доля. І потужна сила в руках стискала шаблю, а глибинна незламна воля рокотала:
О моя, моя кохана Україно, ти неодмінно воскреснеш! Відродишся! Через мене. Через мої муки. Я подам тобі руку, я підставлю тобі свої плечі, щоб ти по мені пішла вверх.
Ти змучена, ненько моя люба, ти стекла кров’ю своїх галицьких і волинських синів. Твоя кров перейшла до мене від козака з-над Чибрижа. Це був твій козак, і я твій. Я також, частинка тебе.
А, може, вони для мене оце тепер і вдарили? А мо’ для мене це і є той рішучий бій?
О, ні! Необхідно підготувати такі дзвони, щоб вони зарокотали на всю Україну, щоб їхня луна збудила козацькі серця, щоб по всій Україні взялися за шаблю й очистили землю від зайд. І хай сторіками у Чорнеє море кров московська стече!
Агов, чоловіче! Мо’ ти грішиш, накликаючи їм смерть? Прости мені, Боже, цей гріх. Та який там гріх — гріховним є московське сатанинське плем’я, знищити його — це знищити джерело зла і розширити сферу добра, тож дай, Боже, випекти цих зайд назавжди, щоб і сліду їхнього в Україні не залишилося!
Слимак П’ятниця
У Києві до мене підсадили високого кремезного чоловіка трохи молодшого за віком.
— П’ятниця Микола, — назвався він.
Я теж представився.
— Ви знаєте, мені дали п’ять років за крадіжку колгоспної картоплі. Я працював колгоспним шофером. Жінки на лану навантажили моє авто картоплею, щоб віз на ферму. По дорозі до ферми — моя хата. Було вже надвечір. Я не обідав і, думаю, зупинюся, попоїм та й повезу картоплю на ферму. Щоб хтось не потягнув картоплю з машини, заїхав на подвір’я. Зайшов до хати, трохи обігрівся, попоїв і, можна сказати, пообідав і повечеряв заодно. Вийшов до авта, щоб їхати, а воно не заводиться. Я і так, і сяк коло нього, а воно, капосне, не заводиться — старе, знаєте. На вулиці вже потемніло. Я накрив кузов старим брезентом та й пішов до хати. Хай, думаю, завтра по-видному вже шукатиму автомеханіка. За день натомився, то й ліг відпочивати. Рано встав, а картоплі в кузові немає. Ну зовсім немає, наче її там ніколи й не було. Поїхав я на бригаду, а голова накинувся на мене: “Де ти, каже, Миколо, ніч провів? Чого авто в гараж не поставив?” Я йому пояснював, пояснював, а він не повірив. Направив міліціонера до мого льоху. Міліціонер мою картоплю зміряв та й каже: “Украв!” А чого украв? Хіба можна колгоспну картоплю відрізнити від власної? Отак я дістав п’ять років неволі! Нещасна моя голова! Та як же я буду жити в тюрмі? О-йо-йой!…
Губи у Миколи засіпалися, щоки скривилися і буйні сльозини одна за одною закапали з очей, попливли по щоках, по товстих жирних губах, по гладкому підборідді.
— Що ви робите? — звернувся я до нього. Ви чого плачете? Як можна так розпускати нюні?!
— Е… вам легко казати! А моя Одарка з характером. Вона покине мене. Вона забере з собою донечку Орисечку. Я залишуся сам. Що ж я сам робитиму? Сором на все село! О, пропаща я людина…
І буйні сльози дзюрками полилися з очей, на гладке рожеве обличчя.
— Послухайте, П’ятниця! Ви молодий, здоровий і дужий чоловік. Сидітимете не більше трьох років. За цей час з вами нічого не станеться. Повернетеся й будете жити, як і жили до ув’язнення. А жінка?.. Та що ви над нею плачете? Знайдете іншу. Це хай вона спробує знайти іншого чоловіка, а ви, чоловік у штанях, завжди знайдете. Хай вона за вами плаче, а не ви за нею.
— Ви не знаєте моєї жінки! Вона й била мене, а я її кохаю понад усе. І тепер, коли я тут, а вона там, то не можу навіть уявити собі, як вона там. О, лишенько моє! І п’ять років це такий довжелезний термін! Я не витримаю його, я помру!..
І знову сльози залили його обличчя.
— Слухайте, баба, на вас гидко дивитися! Візьміть себе в руки! Та ж у вас має бути не тільки тіло, а й воля. Не скигліть. Ви ще майже нічого не втратили! Концтабір збагатить вас знаннями тої частини радянської дійсности, яку не пропагують через газети й радіо. Він розширить ваш кругозір. Усякі знання — коштовність. За них доводиться платити. Плата в три роки концтабору — не бозна-яка велика плата, коли мати на увазі, що, набувши ці знання, ви ще житимете сорок років. Вони, ці знання, допоможуть вам прожити наступні роки розумніше, плідніше і краще.
— Як ви можете так казати? Таж концтабір — це пекло!
— Якщо з цього пекла люди повертаються додому, до села, до праці, то значить людське тіло спроможне його витримати. Отже, й ваше тіло витримає. Головне — не падати духом і не навіювати собі всякі жахи.
— Ні, ви нічого не розумієте! Та ж там не буде ні вареників, ні сметани! А як моя Одарка їх готує — о Боже! (І що вона тепер дома там робить?) І кожен в зоні тебе може штовхнути! Люшнею побоїться, але загвіздкою в бік штуркне — ну й капосні ж є люди!
— Слухайте, П’ятниця, яку ви маєте вагу?
— Дев’яносто п’ять кілограмів.
— Скільки людей, що бували з вами в слідчому ізоляторі важчі за вас?
— Не зустрічав таких. Але вони, звичайно, є.
— Так кого ви боїтеся: тих, що є десь там бозна-де, чи легших від себе?
— І тих, і тих. Перших, боюся тому, що їх багато; других — тому що я ж їх можу зустрінути.
— Ви маєте батька й матір?
— Батько згинув рано. Мене виховувала матір, — сумно сказав П’ятниця.
— Бачу. Вона навчила вас плакати. Жінка часом сльозами проб’є більше, ніж чоловік твердим голосом, але ж ви у штанях, а не в спідниці, і того ваша легкість до сліз — гидотна нікчемність. Вам би у спідниці родитися!
У Ніжині П’ятницю вивели з камери і передали місцевій міліції. Я полегшено зітхнув. Невже може бути такий екземпляр з козацького роду? Та ні, він не з козацького роду. Він з роду гречкосіїв, причому гірший варіянт? Де воля? Де гордість? Де відчуття власної ваги?
На Холодній горі Харкова
Привезли до Харкова на Холодну гору. Холодною горою називається величезна пересильна в’язниця. Казали, що в ній вміщується п’ять тисяч в’язнів! Виявляється, в’язниця — це не один будинок із заґратованими вікнами, це доволі велика територія з багатьма корпусами та допоміжними будинками (лазня, пральня, майстерні тощо). Вся територія обгороджена високим цегляним муром, що обнесений вгорі колючим дротом. В’язниця, мабуть, справді на горі — останню частину дороги від потягу до в’язниці “воронок” їхав з малою швидкістю за напруженого реву рушія. Нарешті зупинився біля відчинених дверей якогось корпусу.