Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 6)
— Добридень! — привітався я.
— Здравствуйте! — відповів пожилець, зиркнувши на мене, й відразу ж повернувся до своєї книжки.
— Моє прізвище Лук’яненко, — почав я. — Сидів у 32-й камері. Мене вже судили. Нас судили сімох чоловіків за український націоналізм. Понад два місяці ми чекали на касаційний розгляд справи у Верховному Суді України. Нещодавно повідомили рішення і тепер, мабуть, скоро спрямують до концтабору. А як ваше прізвище?
— Аксельрод, — сухо відповів той.
— Вас іще не судили?
— Ще не судили. Які питання ще вас цікавлять? — не дивлячись на мене, буркнув Аксельрод.
— Ах, он ви як?! Тож скажу: не почуєте від мене жодного запитання щодо вашої справи. Я не з тих, хто лізе в душу. І загалом я прийшов не до вас, а в камеру. І не сам прийшов, а мене привели. Коли б не привели, я б і не бачив вас.
Переночували мовчки. Назавтра під час вранішньої перевірки новою зміною чергових я звернувся до офіцера:
— Громадянине капітане, мене вже засудили. Засудженим дозволено читати газети. Тут у камері людина під слідством. Їй не дозволено газети. Прошу розв’язати цю суперечність і надати мені газети.
— Я доповім начальнику слідчої тюрми, — пообіцяв капітан.
Аксельрод не заявляв ніяких клопотань. Після 10 години ранку його забрали до слідчого, а незабаром і мене викликали до начальника тюрми. Я повторив йому своє клопотання.
— Слухайте, Лук’яненко, ми не можемо давати вам до камери газети, бо це не дозволено, — сказав начальник тюрми.
— Але ви і не можете позбавити мене права читати газети, бо таке право дає засудженому закон.
— Закон необхідно виконувати, але щоб не на шкоду інтересам держави.
— Я вже півроку не читав газет, дуже відстав від подій, мені хочеться надолужити пропущене і того наполягаю забезпечити мене газетами.
— Гаразд, засуджений Лук’яненко, ми задовольнимо ваше клопотання: вас виводитимуть до іншої камери і приноситимуть туди підшивку газет. Яку вам принести: “Известия”, “Советскую Украину”, “Правду”?”
— А українською мовою тюрма не передплачує газет?
— Ні, не передплачує. Знаєте, у нас більше читають російською.
— У вас не тільки читають, у вас і думають по-російському. І служать не Україні, а Москві.
— Ви закінчили Московський університет, жили півтора десятки років у російському середовищі і російську мову знаєте не згірш за самих росіян, а тут за весь період слідства не вимовили по-російськи жодного речення. Це дуже яскравий показник глибини ваших національних переконань. Знаєте, я гадаю, що радянська влада зробила помилку, що скасувала вам смертну кару, — роздратовано прошипів начальник тюрми.
— Дякую за відвертість. Ви, ясна річ, знаєте, що в історії, зрештою, перемагає справедливість. Вона не на вашому боці. То ж накажіть, щоб мені дали підшивку “Известий”.
Мене відвели до камери. Аксельрод лежав боком у дорогому костюмі, обкутавшись своїм дорогим плащем. Він не спав. На звуки висунув голову з-під плаща, глянув і знову сховався у плащ.
Минуло кілька днів. Мене виводили до окремої камери, давали підшивку газет і замикали до обіду. Кілька разів виводили після обіду — до вечері.
Згодом до камери посадили третього. Він просив називати його Хаїмом Берковичем. Був балакучий. Розпитував про мою справу і ще охочіше розповідав про себе. Що з його розповідей було правдою, бозна. Казав, що сидить у Дрогобицькому кримінальному таборі за коштовний камінь. Розповідав про операції з золотом і коштовним камінням, про знайомих у цій справі євреїв з Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Це було страшенно далеке від мене і мене зовсім не цікавило. А ось філософія його мене вразила. Вразила своїм змістом, своєю відвертою прямотою. Суть її ось у чому.
Абсолютна більшість людей, що ходять поряд вулицями, — цілковиті дурні. Вони не знають, що таке життя. Вони шукають у житті справедливости, гуманного ставлення до інших і тому подібних химер. Вони сліпі й не бачать основної цінности, що існує на землі — золота і коштовного каміння. Оці предмети вирішують усе. З їхньою допомогою можна здобути владу (вплив на людей), матеріяльний достаток (незалежність) і насолоду, завдяки доступності найвродливіших дівчат.
Люди, які заповнюють вулиці і з-поміж яких ми ходимо, абсолютні нікчеми — хробаки. Вони десятиріччями гнуть спини на буряковому лані та за токарним верстатом. Та що там десятиріччя — вони все життя, доки є сила, порпаються у землі та металевих стружках, заробляють копійки і ніколи за все своє життя не вдягнули путнього костюма, пальта, черевиків, ніколи не з’їздили до Криму подивитися на природу й отак собі побайдикувати в своє задоволення. Вони їдять примітивну грубу їжу з різних третьосортних харчів та п’ють просту горілку і вино за руб двадцять. Вони ніколи не були в хорошому театрі й не бачили жодної талановитої художньої картини. Це люди, що не знають нічого витонченого й піднесеного. Вони — хробаки.
Я запитав його:
— А ви все це мали? Маєте витончену душу й зазнавали насолоди від витончених речей?
— Так, звісно, я так жив. Це справжнє життя!
— А тепер в тюрмі вже п’ятий рік!
— Закінчу п’ятий рік і вийду на волю.
— І знову займетеся перепродажем коштовного каміння й золота?
— Так. Займуся. І, може, колись знову попадуся. Але доки попадуся, житиму справжнім життям, буду людиною, а не хробаком? Я вважаю виправданим платити оцими шматками неволі за те чудове життя, яке я мав на волі.
— Вас не мучить совість, адже суспільство вважає вас антисоціальною людиною?
— Мені наплювати на думку тих хробаків! Натовп ви називаєте суспільством, але коли я підходжу до будь-кого одного з цього, так званого суспільства, показую добру суму грошей і прошу зробити мені послугу, то ніхто з них не ставить зайвих запитань, наприклад, про походження цих грошей, не звертає уваги на мій єврейський вид, а мерщій бере гроші й робить те, що мені треба. То що ж таке суспільство? Це скопище окремих нікчемних людей.
— Проте вас хтось зловив і посадив до заґратованої клітки, — кажу йому.
— Ну, загалом, я сиджу не в тюрмі, а в таборі і живу в ньому краще, ніж більшість на волі! А щодо того, що хтось мене зловив… Зловило мене не суспільство, а люди, які вийшли з суспільства, піднялися над ним і використовують людей із цього суспільства для створення собі доброго царського життя. У мені вони бачать конкурента, ось і посадили. Я не зазіхаю на їхню владу. Я зазіхаю на їхній добробут. Адже золото й коштовне каміння купує не народ, а заможні люди з влади, торгівлі, промисловості. Вони, назвавшись державою, хочуть самі регулювати рух коштовностей, а тут знайшовся якийсь Хаїм Беркович і плутається у них під ногами. Прибрати його з дороги! І мені дають 5 років. Ви ж зазіхаєте на їхню владу, тому вам дали 15 років.
— Ви розумієте владу в суб’єктивному сенсі як таку, що належить окремим іншим людям, у яких я хотів її вирвати, щоб узяти її собі. Це не так. У такому сенсі я до влади не прагнув. Я бачив принизливе становище України в Союзі. Це несправедливо. Я хотів виправити цю несправедливість. Я хочу міняти весь державний і суспільний лад задля добра одиниці. Ви не хочете міняти несправедливий лад. Ви пристосовуєтеся до нього задля особистих інтересів. Це називається егоїзмом.
— Шановний Лук’яненко, — патетично виголосив він, — ви гадаєте, що дошкулили й образили мене. Зовсім ні. Просто ви показали, що піддалися навіюванню і, як і всі вуличні хробаки, сприймаєте словесну мішуру, вигадану розумними людьми. А розумні люди — це переважно наші люди — за суть справи, замість того, щоб розуміти їхнє маскувальне призначення: розумніші це вигадали для навіювання трудящим масам. Мета цілком прагматична: обрані, щоб уникнути неприємної фізичної праці і організувати собі добре життя за рахунок трудящих, придумали слово егоїзм і прищепили його їм. Хай думають, що дбати про себе — це погано, аморально. З такою свідомістю вони безболісно передають частину своєї праці різним обраним — справжнім егоїстам.
— Так може думати людина, для якої ця земля і її люди не є дорога і мила батьківщина, а місце тимчасового проживання.
— Ви ідеаліст. Подивіться на себе. Ваш костюм… ну так собі, середній, рублів за вісімдесят-сто. А погляньте на костюм Аксельрода — це ж шик і верх досягнень текстильної промисловости світу! Чоловік умів організувати своє життя. Знаєте їхню справу?
— Ні. Лише дещо можу здогадуватися з реплік наглядачів.
— Аксельрод — керівник крупного підпільного підприємства. Їх арештували, аж 18 осіб! Сам він з Чернівців. П’ять головних керівників діяли у Львові, Чернівцях, Одесі. Мали зв’язки з Кримом, Москвою, Кавказом. Їхні підприємства випускали продукції на мільйони рублів. Він використовував літак вільніше, ніж ви автобус. Захотів у Крим на пляж, сів у літак і полетів. Покупався, позагоряв, і назавтра сів у літак і примчав до Львова. Захотів на закриту виставу до Московського театру, де, знаєте, голі дівчата танцюють, сів у літак, прилетів до Москви, побув вечір і побавився ніч з дівчатами, потім відіспався й назавтра літаком перелетів до Чернівців. Ви жили коли-небудь так, щоб могли витягати з кишені грошей стільки, скільки хочеться? Не жили. Тож ви й не знаєте смаку життя!
— Як ви думаєте, скільки років йому доведеться сидіти за таке розкішно-розпусне життя? — цікавлюся.