Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 4)

— Ми вивчили вашу біографію, — нарешті прорік він після такого тривалого вступного слова. — Ви не належите до роду експлуататорів, отже, вас не можна оголосити нащадком класових ворогів, але, перебуваючи в буржуазній Австрії, ви потрапили під вплив агентів імперіялізму та австрійських буржуазних обставин і стали прислужником західного капіталізму, втратили пильність радянського громадянина і стали на ворожий шлях. Ви розумієте, що мусите сидіти в тюрмі?

— За що, за симпатії до Австрії, тобто за втрату пролетарської пильности, як ви кажете, чи за щось зовсім інше — за прагнення скористатися конституційним правом на вихід України зі складу СРСР? Якщо ви караєте за друге, то так і кажіть. Навіщо вигадувати димову завісу у вигляді втрати пролетарської пильности, симпатій до Австрії і тому подібний туман?

— Націоналізм за своїм соціяльним змістом є буржуазна концепція, що ворожа нашій пролетарській ідеології, тому кару ви дістанете не за використання Конституції, а за те що прийняли буржуазну ідеологію і взялися боротися супроти нашої радянської влади.

— Ви учений, — відповідаю йому, — а ваша мова нічим не відрізняється від мови слідчих, хіба що більше патетики.

— У цьому виявляється ідейна єдність радянського народу, — відповів “професор”. — А ви знаєте, що Україна без Союзу існувати не може. Ну, як їй самій? В єдности з іншими республіками — сила. І цю силу нікому не дозволено підривати.

— Україна, — перебиваю професора, — має багату землю, велику політичну історію, здібний народ, багату культуру, тобто має всі передумови для незалежного існування. Погляньте на Організацію Об’єднаних Націй: до неї входять незалежні держави і такі, які позбавлені й десятої частини передумов, що їх має Україна.

— Ви забуваєте, — мовив старший, — що ті держави, які тепер становлять більшість в ООН, були колоніями, а Україна є рівноправна сестра інших союзних республік. З російським колоніялізмом комуністи покінчили в 1917 році.

— Покінчили з дореволюційними державними символами, а суть залишили.

— О, бач, — закричав заввідділом, — та він запеклий ворог Союзу!

— Тихше, — прицикнув його старший, — не кричіть. Лук’яненко ще зрозуміє, що з висот світової боротьби за торжество диктатури пролетаріяту у всьому світі партія не може дозволити дискредитувати свою національну політику будь-яким навіженим ідеялістам. Ваша програма свідчить про ваші дуже глибокі націоналістичні переконання. Ми зробимо все, щоб світ не знав про ваші злочинні наміри, і він не буде знати.

— Навпаки, — перебив я, — програма свідчить про застосування конституційного права на самовизначення націй для захисту національних прав.

— Та хто ж ти такий, — знову спалахнув кадебешник, — щоб пхатися в державні справи?! Подумаєш, знайшовся самозванець! Для цього є партія. А ти вирішив плутатися партії під ногами — не вийде, партія відкине тебе вбік, в канаву, мов цуценя, зі своєї дороги! Та ти…

— Тихо! — гримнув на нього старший. — Ти ж бачиш, що Лук’яненко вважає себе розумнішим за всіх нас. А проте він дитя, бо в життя йде з паперовими мірками, такими, як конституція, право націй на самовизначення, замість йти в нього з життєвими мірками. Погано вчив Маркса, який ставить пануючий клас над законом. Пануючий клас у СРСР — це ми, комуністи. Ми пишемо закони і їх міняємо, як нам потрібно. Ми — над законом, а не під ним. І про це йому п’ять років московські професори казали, а він не зрозумів. Ідеяліст і романтик! Та закон — це просто наш інструмент, який ми використовуємо поряд з іншими інструментами для досягнення наших глобальних цілей. І якщо на нашому тріумфальному шляху до встановлення нашого передового соціялістичного ладу у всьому світі трапляються такі диваки, то невже ж ми не здужаємо їх усунути з дороги.

— Ось які ви: задля імперії та збереження своєї влади в ній ви обдурюєте цілий світ! І вивертаєте все шиворіт-навиворіт!

— Справу проти вас спочатку порушили були за статтею закону про антирадянську пропаганду і агітацію, потім перекваліфікували на статтю про зраду батьківщини (стаття 56 КК УРСР), — повідомив старший. — Думаю, слідчі правильно зробили. Стаття 56 передбачає смертну кару. Ви знаєте, що пролетарська революція уміє захищати себе.

Він натиснув кнопку в столі, і в дверях з’явився наглядач.

— Візьміть цього зрадника й відведіть до камери.

Я підвівся і рушив до дверей.

— Стояти! — зупинив мене старший. — Ви знаєте російську мову?

— Ні, не знаю. Моє знання російської мови починається за хутором Михайлівським.

— Відведіть! — наказав міліціонерам.

Вже на виході я почув:

— Упертий хохол!

— Фанатик! — підтвердив заввідділом.

— Ні, не фанатик, — гарячково заперечив йому професор. — Ви ж бачите, він не прямолінійний і не різкий. Перед тим як щось сказати, він встигає обдумати і свою найворожішу позицію подати в м’яко загорнуті слова. Навіть робить вигляд, буцім щось приймає з нашої аргументації й погоджується. Це найнебезпечніший варіянт націоналіста. І я побоююся, чи він не зумів нас обдурити!

Ці останні фрази долинули до мене вже в коридорі крізь прочинені двері.

* * *

Як мені стало відомо пізніше, після зустрічі зі мною київська цеківсько-чекістська група провела нараду з керівництвом УКДБ Львівської области за участю начальника слідчого відділу УКДБ при Раді Міністрів УРСР Львівської области майора Сергадєєва та старшого слідчого капітана Денисова.

Кияни доручили вести нараду начальникові Львівського УКДБ полковникові Шевченку. Він попросив киян поінформувати про розмову, відтак Сергадєєв доповів, як він організував розробку Лук’яненка в камері. Сергадєєв повідав про підсадного сексота та його роботу: випробування на міру гордости, самолюбства, поцінування дружини, рідних порівняно до ціни ідеї, спроби нав’язати міжкамерне листування з Віруном, Любовичем та Кандибою, перекидання записок, заклеєних у хліб з одного прогулянкового дворика в інший, про місця ховання сердечників з олівців, зберігання клаптиків паперу, підклеювання записок до дна катаринки та передачу сигналів “шукай”, “бери”, “взяв”. Підкреслив, що його підсудний вміє дотримувати дане слово, а ще — такий наївний, що соромиться брехати.

Затишшя перед грозою

Після тієї розмови з трьома в чорних костюмах мене понад тиждень не викликали на слідство. Це було схоже на затишшя перед грозою. Але я втішався тим, що мав доволі часу, аби все обміркувати. А думати було про що. Почуття мої двоїлися. З одного боку я мав себе за козака, продовжувача боротьби за незалежність України. Я розумів історичну непримиренність двох національних стихій: українського прагнення до національної свободи і москвинського — до загарбання і утримання. Українська стихія доходить до фанатизму. Російська спокійніша. Вона впевнена в своїй правоті тримати Україну в своїх лабетах, як вовк впевнений у своєму праві задирати коней і корів. Неможливо їх примирити, як неможливо примирити вогонь з водою — існувати можуть вони або на відстані одне від одного, або після загибелі одного з них. Того війна між ними неминуча і для підкореного народу — бажана. У ній козак може згинути. І до смерти треба бути готовим, сприймаючи її не як трагедію, а як героїчний козацький вчинок.

З іншого боку — правничий факультет з його культом права навіть попри правовий нігілізм Маркса (його відомий вислів: не кодекс править суспільством, а панівний клас, не право править, а воля панівного класу). Навіть в університеті — якщо ти маєш антидержавні переконання — якось незвично чути на свою адресу: націоналіст, антирадянщик, ворог, зрадник… Здається, що тебе роздягнули й поставили на людному місці: все, що в тобі є — правда, і все ж хочеться якнайшвидше одягнути звичний костюм, аби набути звичайного для всіх нормальних людей вигляду.

А чи не є оце бажання набути звичного вигляду і злитися з іншими людьми лише протестом проти передчасного арешту? Бо ж ти давно вийшов із буденної людської течії і почав прокладати свій власний шлях. І зрадив Радянський Союз у помислах ти вже давно, а тепер тобі неприємно, що тобі сказали про це прямо?

І все ж, які всі ці люди тут брехливі й лицемірні! Як усі нормальні людські поняття вивертають навиворіт, все тлумачать навпаки! Рабство називають свободою, колгоспну кріпаччину — розквітом села, русифікацію — розквітом національної культури, спробу скористатися конституційним правом на вихід республіки з Союзу — зрадою батьківщини… І чи правильно я чинив, наводячи цим чекістам численні факти на доказ того, що Україна спроможна бути незалежною державою? Може, головна мета цієї зустрічі в тому й полягала, щоб визначити, чи моя самостійщина — щось поверхове й випадкове, чи щось обґрунтоване й глибоке.

Смертний вирок

Суд оголосив: Лук’яненку — розстріл. Мене повели на третій поверх слідчого ізолятора. Біля дверей моєї камери на долівці я помітив алюмінієву миску, чашку та велику дерев’яну ложку. “Це ж Біликовова! — блиснула думка. — Значить, його в камері немає. Випустили!”

Я повернувся до наглядачів:

— Що, цей сексот виконав своє брудне завдання? Лук’яненка засудили, і цей сексот більше тут не потрібен? Допоміг нагромадити на мене матеріяли! Допоміг засудити — безсовісна худоба! А видавав себе за політв’язня, патріота-націоналіста!