Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 23)
Ну, а взяли мене пораненим дуже далеко від рідних місць, а втім, москалі не знають і сотої долі того, що я зробив. Сподіваюся, пан Левко, не перекаже їм цю мою сповідь.
— Дякую за довіру. Я на боці українського народу, а не на боці московської імперії. Я вас майже не знаю, але повірив у щирість вашої розповіді. І я запам’ятаю її назавжди. Проте ви почали розмову з поради бути обережним і остерігатися стукачів, а самі стоїте на шляху безоглядної боротьби. Як це пояснюєте?
— Треба зберегти себе для боротьби там, в Україні, а не згинути тут, в заколюченій кошарі.
— Ви давно знаєте Кічака? А Юрківа?
— Знаю. Обоє наші чесні люди.
— Їм можна вірити на сто відсотків?
— На сто відсотків ви й собі не можете вірити, бо не знаєте, як поведетеся в якихось несподіваних обставинах.
— Ви маєте на увазі, що всяку людину можна обдурити, що не можна досягнути такого рівня, коли б не дався обдурити. Я маю на увазі не це. Маю на увазі свідому політичну лінію, а не момент, коли хтось може перехитрити, коли людина може спіткнутися.
— Ті хлопці політично до кінця наші й чесні. — З неприхованим захопленням твердо сказав Столяр.
* * *
Ми повернулися до барака. Майже посередині стояв прямокутний довгий стіл і пообіч — дві лавки. Я взяв із тумбочки журнал, сів за стіл і відкрив палітурку. Очі ковзнули по текстові, та я не бачив його. Перед очима стояла жива картина мордувань тієї гарної вісімнадцятирічної Столяр Орисі.
Подібну історію десь приблизно 1960 року розповідав мені в селі Пітричі Краснянського району на Львівщині Володимир Ку-манський. З тією різницею, що волочили не за возом, а за саньми, і не дівчину, а хлопця-повстанця. І, мабуть, таких випадків було багато в Західній Україні. Як розуміти це? Що з позицій держави відбувалося?
Жорстоке мордування повстанців на очах усього села мало б викликати у селян ненависть до катів і штовхати їх до лісу. І справді це змусило не одного чоловіка покинути хату й піти до тих же повстанців.
Влада це знала. Чого ж вона розвивала ненависть, замість намагатися викликати до себе симпатії? Мабуть, вона вважає, що їй більше корнети зі страху людей, аніж з їхніх симпатій, тим-то цими дикунськими методами і прагне залякати, паралізувати волю. Якщо москалі так чинять не через свою дикунську природу, а внаслідок науково обґрунтованих знань психології людей, то їхній метод є яскравою відповіддю на те, що важливіше для правителя: симпатії чи покора підлеглих?
Якщо симпатії до влади в умовах відсутности демократичних виборів практично нічого їй не дають, то страх приносить величезну практичну користь, бо утримує абсолютну більшість людей у покорі. З цього й випливає логічне — дикунська жорстокість виправдана. Що ж може послабити її дію? Послабити саму московську владу? Далебі, узалежнення влади від народу, тобто демократія.
Правила внутрішнього розпорядку
Повернувшись після снідання до барака, я звернув увагу на “Правила утримання в’язнів”, приклеєних до одного із квадратних стовпів. Правила описували, як в’язні повинні дотримуватися денного розкладу в житловій і робочій зонах, як ставитися до державного майна, начальників тощо.
Я вже дочитував ці правила, аж нагодився капітан Головін і став поруч. Я повернувся до нього.
— Лук’яненко, чого ви не здоровкаєтеся?
— Ви до мене підійшли, а не я до вас. За українським звичаєм здоровкається першим той, хто підходить. Хіба в Мордовії не так?
— Я не знаю, як у Мордовії, бо я не мордвин, я руский. Але вас правила режиму зобов’язують здоровкатися першими. Не поздоровкавшись до мене, ви порушили правила режиму. Позаяк ви новачок, то я не буду вас карати, але попереджую, щоб ви не легковажили своїми обов’язками.
— Громадянине начальнику загону, ви вимагаєте дотримуватися правил, які не є законним юридичним документом.
— Як так?
— Погляньте, ці правила невідомо хто затвердив і немає прокурорського погодження. Будь-який документ, щоб стати нормативним актом, повинен мати відповідні реквізити. До них належить обов’язкові зазначення, хто ухвалив постанову, хто з прокурорів санкціонував її, номер постанови і дати ухвалення і санкціонування постанови. Тут цього нічого немає і тому цей текст не є нормативним документом, а отже, нікого ні до чого він не зобов’язує.
— Лук’яненко, ви багато знаєте!
— Не багато. Це мінімум з такої галузі права як адміністративне.
— Краще придивляйтеся, як інші себе ведуть, та й самі так поводьтеся — менше клопоту матимете.
— У таборі повинна бути законність, а ви мені вказуєте на правила, які самі є не законні.
У секції в різних місцях сиділо душ тридцять в’язнів. Вони уважно слухали цей діалог. На останніх моїх словах засміялися і хтось каже:
— В ГУЛАЗі закон — тайга, а прокурор — ведмідь.
Я повернувся у бік того, хто це сказав:
— Що це означає?
— А те означає, що начальник зони що хоче, те й робить із в’язнями, а прокурор заодно з ним.
— Але ж ви всі кажете, що тепер не той лад, що був п’ять років тому. Чи ви не вірите в серйозність змін у бік законності?
— Ведмідь є ведмідь, — кинув хтось із гурту. — Від того що звір сховав пазурі, він не перестав бути звіром. Доки йому ніщо не загрожує, він може їх не показувати, та тільки з’явиться загроза, знову покаже.
— Що ви думаєте зараз робити? — поцікавився Головін.
— Писати скаргу на незаконність вироку, — відповів я.
— Вам же розстріл замінили на 15 років і ви ще не задоволені! Що ви ще хочете? — здивувався капітан.
— Хоче, щоб повернули смертну кару. Хихикнув хтось із дальнього кутка.
— Те, що я робив, загалом не має ознак злочину, — відказую.
— То ви вважаєте себе зовсім не винуватим? — витріщився на мене Головін.
— З точки зору закону я зовсім не винуватий, ну а з огляду на практику перебільшеного(тобто незаконного) засудження, максимум, що можна побачити в моїх діях, це антирадянську агітацію і пропаганду, а не зраду батьківщині. Між іншим я це на суді й сказав, а секретарка перекрутила і записала, нібито я визнав свою вину за статтею 56 про зраду батьківщини.
— Що ж, можете писати. Закон вам це дозволяє.
— Пишіть, кидайте у скриньку, кум витягне зі скриньки, — залунало з гурту, — кине в піч, а вам пришле відповідь від імени того, кому напишете.
— Ну, та ви що! Усі скарги ми відправляємо за призначенням, — обурено протягнув Головін.
— Відправляєте туди, куди заадресовані чи куди ви вважаєте за потрібне?
— Відповідно до закону. Якщо скаржник не знає, який орган має розглядати тему його скарги, то закон дає адміністрації право спрямувати скаргу не туди, куди скаржник заадресував, а до того органу, в компетенцію якого входить розгляд теми скарги, — пояснив той.
— Я не збираюся миритися з незаконним вироком.
— Багато хто із нас на початку ув’язнення не вірив, що доведеться сидіти весь строк, — озвалися з кутка.
— Можете писати, — сказав Головін. — А у п’ятницю сходіть у робочу зону, познайомтеся з виробництвом, пригляньтесь і знайдіть собі працю.
Повернувся і пішов до свого кабінету.
Декалог українського націоналіста
— Друже Ігоре, минулого разу в розмові про оскарження мого вироку ви сказали, що відвертість скарги оголює мене перед владою і не залишає можливости прикинутися лояльним до влади і тому, мовляв, мені нічого йти в підпілля. Що ви мали на увазі? Про яке підпілля ви говорите?
— Тут багато є наших добрих хлопців, які намагаються якнайглибше приховати свої націоналістичні прагнення. Вони сподіваються приспати пильність чекістів і вийти на волю раніше, щоб швидше почати знову боротьбу супроти окупації. Позаяк серед в’язнів багато сексотів, то, прагнучи дезорієнтувати чекістів, вони часом кидають фрази, з яких можна подумати, що вони починають каятися і наближатися до совітської влади. Отаке собі табірне ідейне підпілля.
— Як ви ставитеся до такого підпілля?
— Я не схвалюю таку поведінку. Обережність не шкодить, але хвалити совітську владу, коли в душі її ненавидиш, не варто. Якщо не вистачає духу говорити правду, то краще промовчати. Та й, врешті-решт ми всі тут, в зоні, добре знаємо один одного. Людина не може постійно грати роль іншої людини, надовго ввійти в шкуру іншої. Коли б це комусь удалося, він справді перестав би бути самим собою і став би тою іншою, образ якої почав удавати. Так практично не буває. Людина в основному залишається сама собою, а надягання машкари іншої особи — лише епізод, момент в її житті. Через те що ми слідкуємо один за одним постійно, то й уміємо відрізнити моменти гри від справжньої суті. І чекісти не дуже помиляються щодо кожного з нас.
— А чого ж тоді наші удають із себе кроликів, а чекісти, знаючи про це удавання, роблять вид, що вірять?
— Обидві сторони зацікавлені в цій грі: у наших менше забирають пакунків, на побаченні більшу передачу дозволяють і тому подібні побутові вигоди. Чекісти зацікавлені з бюрократично-службістських міркувань: у зоні спокійніше — це політичні результати їхнього виховання в’язнів, менше гострих проявів антисовітчини та буржуазного націоналізму, нібито розширюється сфера впливу їхнього марксистсько-ленінського вчення, в Союзі стає все менше внутрішніх ворогів і таке інше. Встановлюється для обох сторін прийнятий modus vivendi.
— Тобто за побутові вигоди зона дає чекістам політичний козир — підставу казати, що активного опору комуністичній системі вже не існує, це неадекватний обмін.