Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 21)
— Першу страву, — кажу, — треба їсти, бо шлунок зіпсуєш.
— Його швидше зіпсуєш таким телячим пійлом, — не погоджувався Боровницький.
— Уже б пора звикнути.
— Як можна звикнути людині до нелюдських, а свинячих харчів?!
— Голод привчає.
— Юзю, не звертай уваги на те, що їси, — править своєї Вірун. — Ми з Левком часто ходимо в їдальню разом, за розмовою не помічаємо, що їли, виходимо з їдальні й питаємо один одного, що було на перше, бо з’їли механічно.
— Я не звик так ставитися до їжі, — протягнув розчаровано Боровницький.
— Голод привчить.
Коли ми вийшли з їдальні, я розповів друзям епізод, який навчив мене їсти все, що може перетравити людський шлунок.
Наприкінці 1944 року мене мобілізували до Червоної Армії. Взимку 1945 року привезли до Житомира до 93-го піхотного полку і почали готувати до війни. Дали п’ятикілограмовий автомат ПППІ, кілограмів десять набоїв, і цілий день зранку до вечора — біг, стрільби, лягай, поповзом, короткими перебіжками вперед, наступ, відступ… Приводять роту на вечерю, дають у картонній мисці трошки жовтого ріденького горохового пюре.
Хтось гучно мовив: “Дрисня!”
Справді жовте ріденьке горохове пюре геть нагадувало дитячу біду. Слово “дрисня” зачепило мене якось надто гостро. Я не міг піднести до рота жодної ложки і встав із-за столу, не ївши. З’їв лишень пайку хліба з коричневою бурдою, яку чомусь називали чаєм. Від півночі до снідання кишки бурчали. На другий і третій вечір було те ж пюре. Я не їв. Кишки бурчали, ніби переверталися в животі, трохи поболювали і просили їсти. На четвертий вечір я витіснив із голови неприємне слово і з’їв пюре. Згодом розсмакував і тепер вважаю за одну з кращих страв.
— Це ж не життя. Це існування на межі голоду. І вони, шляк би їх трафив, опускають нас на такий тваринний рівень! — не вгавав Боровницький.
— Що ж, стараймося бути людьми і на тому рівні!
* * *
Узимку короткі дні і довгі ночі. Коли йшли на вечерю, надворі було темно, хоч око виколи. І тільки жовтуваті електричні лампочки на поодиноких високих стовпах освітлювали трап до їдальні. Повечеряли, і невеликим гуртом подалися в кінець бараків.
— Заспіваймо! — запропонував Кравчук.
Ідея всім сподобалася.
Стали колом поодаль крайнього барака. Віяв холодний вітер, і час від часу сніжинки били в обличчя та залітали за комір. Ми щулилися. Ставали боком до вітру, підіймали тоненькі вузенькі ковніри куфайок та бушлатів, обтягували поли тугіше навколо себе, ближче тулилися один до одного й співали:
Співали “їхав козак на війноньку”, “Гей хлопці-молодці, сідайте на коні…” І пісні об’єднували нас у щось могутнє, одне-єдине. І відступав колючий дріт. І були ми у своїй країні десь там на волі, над Дніпром.
Болючі спогади Миколи Столяра
Столяр жив у тій же секції барака, де я. Його ліжко й тумбочка були трохи далі, в іншому ряді. Познайомилися в день мого прибуття. Він підійшов до мене, привітно простягнув руку для привітання, та згодом відійшов від гурту. Ми все придивлялися один до одного. Було йому років за сорок, вище середнього зросту, з квадратними плечима й міцними руками. На тлі багатьох звичайних облич мешканців секції його обличчя різко виділялося якоюсь жорстокою впевненістю. Чітко окреслене підборіддя, губи, роздуті ніздрі, глибоко сховані очі, що виблискували двома гострими променями, надавали йому вигляду пильного месника, що постійно шукає ворогів і в будь-яку хвилину ладен скраяти їх на капусту.
Я відірвався від листа, який було тримав у руці, здалеку вдивлявся в це обличчя. “Цікаво, ким він був у підпіллі?” — подумалось. Відразу ж відповідь прийшла сама: у службі безпеки. Допитував “ворогів народу”. Не заздрю тим, хто потрапляв до його рук. Агей, це ж чудовий експонат, натура для художника, який хотів би намалювати картину жорстокого бою: все тіло вояка — крицева пружина, затиснута зброя в руках, а постать несеться вперед. Шия витягнута, зуби зціплені, безстрашний погляд пронизує ворога, і енергія всієї душі гострою стрілою спрямована туди, де має протяти ворога гостра шабля. Тим часом, розповідаючи по-дружньому щось про себе, називав себе пестливим ім’ям — Микольця. І взагалі у його манері говорити не було ні надмірної твердости, ні найменшої жорстокости. У чому річ? Звідки такий контраст? А може, він свідомо намагається лагідною мовою пом’якшити суворість свого обличчя?
Столяр відчув мій погляд на собі і глянув на мене. Встав з ліжка, підійшов, звернувся до мене й до Кічака, що неподалік лежачи читав щось:
— Ходімте вже в бік їдальні. Надворі не холодно. Подихаємо свіжим повітрям, заки потихеньку дійдемо і настане час обіду.
Ми взяли ложки й горнятка і втрьох вийшли з барака. У тому ж напрямку з різних бараків повільно просувалися чорні фігури в’язнів по одному, по два, по три.
— Пане Левку, — звернувся до мене Столяр, — розкажіть щось про свою сім’ю чи родичів.
Дорогою я розповідав їм дещо про своїх батьків, братів, дружину. В їдальні влилися в загальну чергу, і я припинив сімейні розповіді.
По обіді Кічак попрощався й пішов. А Столяр звернувся до мене: “Пане Левку, хотів би з вами побалакати. Якщо не маєте чогось термінового, то, може, прогуляємось?”
— Я не проти. Навіть навпаки: хотів би з вами ближче познайомитися.
Столяр почав:
— Знаєте, серед тих людей, що в секції барака, не менше чверті так чи сяк пов’язані з кумом, і вони доносять йому те, що ви говорите. Будьте обережні.
— Добре, я буду обережний, але скажіть, будь ласка, які такі слова ви чули від мене, які не треба було казати?
— Ви не кажете жодного такого речення, яке можна розцінити як антисовітське, але з вашої мови постає непокірна людина. Ваш настрій для них небезпечний. Влада всіх нас залякала, а ваша поведінка і ваша мова зменшує в нас страх. Ваш приклад може зменшити нашу покірність, а цього вони не схочуть допустити.
— У мене є добре виправдання: ви майже всі старші за мене, маєте більший життєвий досвід і впливати можу не я на вас, а ви на мене.
— Це формально. Вже вся зона знає, що ви юрист, адвокат і вам не 20 років, а 35.
— Не 35, а 32.
— Однаково. Ви досягнули того віку, коли між вами і старшими на десять чи двадцять років встановлюються взаємини не як між батьком і сином, а як між рівними, причому як в побуті, так на роботі, так у політиці. Будьте обережні — навіщо вам давати поживу стукачам.
— Як же уникнути?
— Не гомоніть у присутності незнайомих людей.
— Та майже всі в’язні мені ще незнайомі.
— Балакайте з тими, з ким уже познайомилися і знайте, що вони наші порядні люди.
— А коли підходять незнайомі, щоб познайомитися й побалакати — як бути? Адже вони можуть бути чесними людьми і підходити зі звичайної людської цікавости?
— Вони можуть бути щирі й порядні люди, але все, що ви їм оповісте, вони перекажуть своїм друзям, а ті — своїм, і так усі ваші слова розповзуться дуже швидко по всій зоні, потраплять стукачам до вух, і вони перекажуть чекісту та ще й добавлять від себе, причому добавлять таке, що вам нашкодить.
— Ну що тут може нашкодити?
— Е… багато що. І в одному концтаборі в’язні живуть зовсім по-різному: до одних менти присікуються за будь-які дрібниці, дратують і фактично тримають у постійному нервовому напруженні, а дрібні порушення режиму інших в’язнів недобачають і дають їм спокійно жити.
— Я ненавиджу стукачів як таких, але не хочу їх боятися. А втім, пане Миколо, буде про це. Краще розкажіть, за що вас судили.
Пан Столяр охоче погодився розповісти мені про себе.
— Я сам з Волині, з села Іванівни. У батьків нас було п’ятеро: троє хлопців і двоє дівчат. Батько не брали участі у боротьбі за незалежність у 1917–1920-х роках. Їх і кликали, а вони не пішли. Просто тоді не вистачало національної свідомости, а коли війна скінчилася і настала доба обдумування її змісту і причин поразки, ось тоді батько і зрозуміли, що треба було йти захищати Українську Народну Республіку. У селі з’явився новий священик. Казали, що він був офіцером армії У HP і родом чи то з Донецької чи з Дніпропетровської области. У всякому разі акцент у нього був східняцький. Він дуже добре ставився до прихожан: майже не брав плати за хрещення немовлят та інші ритуали і старався у всьому допомагати селянам. Його полюбили, коли він запропонував перевести церковний приход на автокефалію, то жодна душа не протестувала. У церкві службу Божу він поєднував з патріотичним вихованням: у дні народження Шевченка, Лесі Українки, Франка та інших великих українців у церкві ґрунтовно розповідав про їхнє життя і творчість. Часто доручав комусь із молодих вивчити напам’ять якийсь вірш чи уривок з твору і проілюструвати прикладом його розповідь. Це були чудові уроки патріотичного виховання. Тато після кожної такої служби Божої згадували про сімнадцяті-двадцяті роки, скрутно зітхали й казали: “І чого я тоді не пішов захищати українську державу?!”
А мати, бувало, повторювали своє: “Тебе могли вбити. Ми б не побралися і не було б у нас п’ятірко таких гарних діточок!” “Діточок, — відповідали їй, — завжди є кому робити, а ось захищати рідний край не кожен хоче.”