Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 20)

— Слухайте, Левку, Йосипе, — звертається до нас Вірун, — в різних установах сидить багато інтелігентних людей з вищою освітою, яким за п’ять студентських років у голову напомпували так багато промосковської комуністичної демагогії, що люди в неї повірили і думають так, як їм казали професори.

— Ви думаєте нашими скаргами й заявами просвітити цих людей? — запитує пан Боровницький.

— Не всі, — відказую, — з тої інтелігенції сексоти й чекісти. Думаю, що абсолютна більшість з них порядні й чесні.

— То ти, Левку, думаєш, що нашою заявою можна поставити їх на шлях істини? — недовірливо допитувався пан Боровницький.

— Маю скромнішу надію: хай один із десятьох, що прочитають заяву, почне думати про долю України — і то буде добре. Мусимо ж ми щось робити задля свободи.

— Я буду шукати з журналів і газет адреси установ, куди можна буде посилати, — каже Вірун.

— Йосипе, твоя робота в конторі заводу юрисконсультом дозволяє тобі під виглядом заводських паперів писати скарги й заяви. У нас зі Степаном на роботі не будеш писати, а ти можеш. Складай великі заяви. Візьми за основу і мою скаргу. У ній є непогане обґрунтування незаконности вироку. Додай ідейного самостійницького змісту.

— Заяви можна підписувати втрьох, — каже Вірун.

— За мною слідкують і не раз заглядають на стіл до паперів. Боровницький — завідувач юридичним відділом швидко може відрізнити заводський зміст від не заводського.

— Юзю, — каже Вірун, — наші папери також юридичні. Прикривай заяву іншими паперами.

— Думаю, що й ми зі Степаном можемо тобі трохи допомогти, але, Йосипе, мусиш основний об’єм писання взяти на себе.

— Гаразд. Буду писати, — погодився Боровницький.

— І ще, — кажу, — друзі, якщо ми спрямуємо десяток заяв та скарг — це краплина в морі. Необхідно виготовлення заяв поставити на потік і відіслати сотню!

— Левку, ти за два роки скільки написав?

— Думаю, штук десять.

— Степане, а ти?

— Не більше шести. Мабуть, п’ять штук.

— А чого не більше?

— Бо мета, — кажу, — перегляд справи — видається малодосяжною, то ж і не хочеться часто писати. У нашому плані інша мета — поширення самостійницької ідеї і повідомлення щоякнайбільшій кількості українців того факту, що є політичні концтабори, що в цих концтаборах сидять українські політв’язні, які борються за незалежність України, отже, така боротьба є, вона продовжується, Україна не змирилася з окупацією.

— Ви думаєте, що коли б ми витворили такий потік, то чекіст Литвин його не зупинить? — запитує Боровницький.

— Юзю, ти бачив дошку об’яв? На ній спецчастина пише про кожну спрямовану скаргу, — править Вірун. — Та дехто із зеків пише майже щотижня і їх відсилають. А якийсь Шевцов відсилає майже щодня.

— Залежить якого змісту, — зауважує Боровницький.

— Якщо Литвин затримуватиме чи не відсилатиме, то підемо до нього і вимагатимемо пояснень. На нього писатимемо скарги, — оптимістично виголошує Вірун.

— Добре, — кажу, — домовилися. Йосипе, коли відсилаємо першу скаргу за трьома підписами?

— Через тиждень.

— Гаразд.

— А тепер, Юзю, розповідай, що пише твоя Ромця? Вона часто пише? — перекинувся на іншу тему Вірун.

— Через місяць-півтора. Спочатку писала частіше. Пише, що сходила до перукарні і зробила красиву зачіску, — розплився в усмішці Боровницький.

— О, — каже, — у неї багаті пишні коси красивого каштанового кольору.

— Отже, зробила красиву зачіску, пішла на вечір і мала великий успіх.

— І вона тобі так пише? — перепитав Вірун.

— Так і написала.

— Що ж то за вечір? — питаю Йосипа.

— Не знаю. Вона не уточнила.

— А успіх, — питає Степан, — як треба розуміти?

— В художньому, — втручаюся я, — сенсі, а не в якомусь іншому: красива молодиця з красивою зачіскою… мабуть, багато парубків запрошувало її до танців.

— Дякую, Левку, що ти це пояснив, — каже Боровницький.

— А ти що іншу думку припускав? — зіронізував Вірун.

— Ну, розумієте, вона дама компанійська і не може обходитися без вишуканого львівського товариства. Це товариство патріотичне і штовхатиме її ближче до мене, проте, і там є різні люди. Вона вихована не в жертовному дусі, а в мене термін аж сім років… Левку, а як у тебе справи з дружиною? Я бачив твою Надію кілька разів. Мені здається, що вона якась фундаментальна.

— Коли приїхала 1962 року вперше у Сосновку на побачення, то переказуючи мені якусь розмову зі співробітниками про скакання в гречку, сказала знамениту фразу: “Не наївся, то й не налижешся”. Проте делікатно і непрямо поцікавилася, як би я поставився, коли б щось подібне трапилося. Я повторив те, що сказав у Львові на побаченні в слідчому ізоляторі КДБ, коли прощалися перед етапом востаннє: або тримайся чесно, або бери розлучення, але не забруднюй наші стосунки… Я не прощу. Хоч, правду кажучи, вимовити слово “бери розлучення” було зовсім нелегко, бо, окрім того, що я її люблю, з плином часу все більше бачу в ній опору, а не в рідних. Жінка — це не лише супутник чоловікові по життю, як моя, — то ще й зв’язкова ланка між мною та Галичиною з її патріотичними настроями. А коли, буває, задумуюся над майбутнім, то переді мною постають дві різні дороги, не одна. Вона держиться мене з любові і сільської моральної засади, а ідею самостійної України вона бачить тільки у моїй душі, а не у своїй. Що буде далі, побачимо.

— Котра година? Мабуть, уже обід, бо зеки починають виходити з бараків, — кинувся Вірун.

— Судячи з моєї глибокої ямки в шлунку, вже час обідати, — підхопив Боровницький і собі.

— А двері їдальні ще не відчинили, — зауважую я.

— Та нічого. Їх уже, напевно, відімкнули з середини, — бадьоро заперечив Вірун.

Вірун підхопився на ноги.

— А як з наказом ходити до їдальні загонами? — осадив його Боровницький.

Сьогодні неділя, і менти в неділю часом трохи попускають. Шнир частину загону приведе нібито організовано, а інша частина пристроюється до загону в дорозі або вливається в чергу перед їдальнею, або в самій їдальні. Коломитцев і Агєєв зазвичай у неділю не приходять у зону, менти в своїй кімнаті із задоволенням грають у доміно. Забити “козла” їм буває важливіше, ніж супроводжувати нас від бараків до їдальні.

Тим часом ми взяли алюмінієві миски і стали в чергу за супом.

— Залежить від ДПНК (черговий помічник начальника колонії), — переконує Вірун. — Є собаки, що й самі не сидять спокійно і ментам не дають посидіти. Самі злі, нацьковують ментів на нас, і ті бігають по зоні й присікуються до всякого, хто попадається на очі: то куртка застібнута не на всі ґудзики, то волосся на голові вже понад два сантиметри, то чого зібралися більше трьох, то чого весело смієтеся — що життя, мовляв, вам тут таке солодке? Нічого. Прикрутимо, застогнете.

— Друзі, — втручаюся я, — констатуємо факт: комуністична система виховала людей навпаки. Нормальна людина радіє, коли бачить когось радісним, у них чиясь веселість викликає ненависть і зло. Це характерно для сатани: сатані весело, коли людині боляче, і йому боляче, коли людині весело. Це полегшує нашу боротьбу проти імперії, бо робить нашими союзниками все гуманне людство. Таким чином наша самостійницька програма опирається на загальнолюдське тло, і з національної української проблеми перетворюється в частину загальнолюдської проблеми боротьби проти зла і несправедливости.

В історичному плані це нове явище. Дивітеся: наша перша у XX сторіччі національно-визвольна війна була нашою національною справою. Дух часу імперський. Імперіями були Англія, Франція. Німеччина прагнула стати імперією. Імперія — нормальне політико-правове явище. Тому великі держави не хотіли допомагати українцям вийти з-під влади московської імперії. І московським шовіністам удалося під новими гаслами і новими державними символами придушити УНР і зберегти імперію.

У час Другій світовій війни український національно-визвольний рух не мав шансів на перемогу, бо світ чітко поділився на два надпотужні блоки: німецьку і московсько-англо-американську коаліцію. На тлі цих гігантів українські національно-визвольні сили були явно недостатні, щоб вивести Україну з-під влади Москви — основну складову московсько-англо-американського блоку. Дух націоналізму, що став політичною прикметою нашого часу, хоч і був активізований Другою світовою війною, все-таки в час боротьби ОУН-УПА не міг сягнути в Україну з заходу конкретною допомогою УПА крізь московську імперську залізну завісу.

Друзі погоджувалися з моїми судженнями.

Черга наближалася до вікна з потравою. Ми з мисками, повними супу, сіли за стіл. Переважно суп бував літеплий, а цього разу не встиг прочахнути і обпікав губи. У ньому були подрібнені ячні крупи (січка) і кілька кусочків картоплі. Жодного натяку на жир чи якусь приправу. Ми з Віруном поколотили юшку в мисках, вкусили хліба й повільно почали жувати. Боровницький підніс ложку до рота, скривився та й вилив назад.

— Бурда. Пійло. Та хоч би крупів було більше, а то на всю миску три-чотири ложки, а решта — сива вода!

— Що, Юзю, — питаю, — не лізе?

— Не лізе. За кого вони нас мають?! Та люди для телят кращу бурду варять! А ми ще маємо працювати.

— Їж, — радить Вірун, — бо ж у тумбочках тільки олія, більше нічого немає.

— Здається, на другу страву — локшина. З’їм локшину, залишу трохи хліба і в бараці закушу з олією, — скривився Боровницький.