Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 19)

Я вийшов з кабінету, розшукав Ігоря Кічака, розповів йому розмову з Головіним і спитав:

— А що як просто відмовитися від роботи?

— Краще цього не робити. Якщо ви відмовитеся навідріз, вас за будь-що садовитимуть у бур (барак посиленого режиму) і тим самим відріжуть від багатьох людей, з якими вам обов’язково потрібно познайомитися. А якщо підете на роботу, то й на роботі ж можна знаходити час для обміну думками.

— Гаразд, пане Ігоре. Бачу, що ви радите мені так, як би й собі порадили. А то дехто радить мені діяти так, як сам чогось не хоче діяти.

Назавтра ввечері капітан не з’явився у загоні, а наступного дня запропонував мені разом піти до робочої зони.

— Шановний Лук’яненко, — каже Головін, — вам би добре було почати працю з електростанції на підвезенні вугілля до парового котла.

— Громадянине капітане, я знайшов роботу в другому цеху на підвезенні деталей.

— Ну, ні, на електростанції вам буде краще.

— Знаєте, я вже багато ходив по заводу і бачу, що в другому цеху якраз підходяща для мене праця.

— Ні, я думаю, що найбільш підходящою для вас працею буде підвезення вугілля. Там після роботи можна завжди в душі помитися. Якщо раніше забезпечите котли вугіллям, то можете повертатися в житлову зону — вахта пропустить.

— Я вже вирішив, що піду в другий цех.

— Ні, підете на електростанцію.

— Це наказ?

— Так!

— Так навіщо ж ви граєте кумедію в добровільність вибору праці? Хто наказав, кадебіст?

— Я наказую! — зі злістю відказав Головін.

— Не вірю. Ви просто берете на себе відповідальність. Що, кадебісти вирішили запхнути мене на найважчу працю? Ви мені скажіть: це написано у справі зі Львова чи тут уже вирішили?

— Вироки доручено виконувати нам.

— Це не відповідь.

— Ми інтелігенцію стараємося привчати до фізичної праці.

— Дякую за відвертість! Оце зовсім інша мова, а то “вибирай, вибирай собі працю!” Який у біса “вибирай”, коли в дійсності вирішили, що інтелігента треба кинути на найважчу працю. Це тільки мене чи кожну інтелігентну людину запрягаєте в подібний хомут?

— У нас тепер загалом індивідуальний підхід.

— Справедливість вимагає однакового підходу до всіх в’язнів.

— Ні, ви тут в колонії різні і до різних людей різний підхід.

— Передайте в такому разі чекісту, що Лук’яненко селянської закваски, виріс не в оранжереї, має міцні жили і ніяка робота на заводі його не лякає.

Він представив мене старшому зміни, покрутився п’ять хвилин і пішов геть.

За зміну потрібно було навантажити, привезти й розвантажити дев’ять вагонок вугілля. Два тижні в мене болів кожен м’яз, і я смертельно втомлювався. Потім ставало все легше й легше, за місяць я втягнувся і вже почувався цілком нормально.

Оскарження вироку

Наступних пару днів уперемішку зі знайомствами й цікавими розмовами з новими людьми я компонував скаргу Генеральному прокуророві СРСР на незаконне засудження.

Засновок скарги: не може бути злочином те, що дозволене законом.

Я розповідав своїм новим друзям, що виступав за вихід України зі складу СРСР. Цей юридичний термін в політичній термінології називається правом нації на самовизначення.

Право нації на самовизначення становить невід’ємну частину марксизму-ленінізму. Право нації на самовизначення становить частину програми Комуністичної партії Радянського Союзу. Право нації на самовизначення записане в статті 17 Конституції СРСР у такій формулі: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу зі складу СРСР”. У статті 14 Конституції у УРСР записано: “Українська Радянська Соціялістична Республіка зберігає за собою право виходу зі складу СРСР”.

Отже, офіційна ідеологія, політична програма провідної партії і державний закон визнають за Україною право вийти з Союзу РСР.

Право без можливости ним скористатися не є правом. Щоб право було правим, має бути можливість ним скористатися. Не можна тлумачити право як відсутність цього права. І про те, що використання цього права не заборонене, свідчить відсутність у Кримінальному кодексі статті, яка б саме за це карала.

У проблемі виходу України із Союзу — важливий міжнародний аспект. Проте і його розв’язують на користь права нації на самовизначення. З часів стародавнього Риму європейською цивілізацією прийнята норма: “Qui suo iure utitur, nominem laedit” (Хто користується своїм правом, той не зазіхає ні на чиї права). Отже, вихід України з Союзу як акт використання нею свого права не зачіпає права жодної республіки СРСР, зокрема й Російської Федерації. У моїх діях немає іншого наміру, окрім — сприяння виходові України з Союзу. Позаяк це дозволено, то в моїх діях і немає складу злочину, звідси випливає, що вирок Львівського суду має бути скасований.

Закінчивши скаргу, я віддав її для ознайомлення Кічакові. Він уважно її прочитав, прийшов та й каже:

— Ця скарга не звільнить вас, а навпаки, доведе Москві, що вас правильно засудили і що вас справді треба тримати за колючим дротом. Логічність же вашої аргументації і викриття юридичної незаконности вироку тільки посилить в очах московських шовіністів небезпечність вашої особи для імперії. Якщо ви пишете для того, щоб сказати їм в очі правду, то пишіть. Уміння, а точніше, відвага сказати правду в вічі своїм катам, приносить величезну душевну радість і наповнює душу гордістю, підносить людину у власних очах. Як задля цього пишете, то пишіть. А якщо думаєте за допомогою цієї скарги зменшити собі кару, то викиньте її на смітник, бо не послабить, а посилить вона вам кару.

— Пане Ігоре, — відповідаю йому, — щиро кажучи, я маю надії, що мені вдасться добитися перекваліфікації моїх дій зі зради батьківщини на антисовітську агітацію. Ваша логіка мене переконує. Розум каже, що ви маєте рацію. І все-таки в серці ще ледь жевріє надія. Тобто скаргу відішлю.

— Не закон керує, а політична воля. А вона спрямована на розширення імперії, а не на зменшення, тому ви в її очах дуже небезпечна особа.

Державна воля — це правильно, і все-таки є ж право, яке цілком на моєму боці. Маючи право на своєму боці, як можна мовчати й не спробувати ним скористатися?! І я почав писати скарги в різні високі інстанції.

Йосип Боровницький

Йосип Боровницький — один із сімох засуджених у нашій справі, який до арешту працював слідчим Перемишлянської районної прокуратури Львівської области. До сьомої зони в Сосновку його привезли після нас з Віруном і Луцьківим. Так сталося, що Луцьків випав з кола людей, з якими ми спілкувалися, тож коли опинився Боровницький у зоні, ми зустрічалися втрьох. За перших стріч аналізували причини провалу організації, згадували, хто і як поводився на слідстві, не оминули й стукачів та їхні способи влізти в довіру, аби витягнути з нас те, що слідчим не вдавалося у кабінетах, згадували про застосування хімії, про поведінку на суді, про вироки, а головне, зауважили, як же ми піддалися чекістському психологічному тискові! Фактично з усіх сімох ніхто свідомо не став на шлях зради, але що з того, коли, наприклад, Луцьків повірив, що Лук’яненко — американський шпигун, і почав допомагати чекістам викривати цього “шпигуна”? Проте різниця між легковірністю, недосвідченістю, наївністю, які дали можливість чекістам розкопати всю нашу націоналістичну діяльність, і зрадою — велика: перше лікується досвідом, друге перетворює людину на ворога самостійницької ідеї.

Боровницький розповів про зустріч у пересильній в’язниці з митрополитом української греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, одним з найвидатніших синів України XX сторіччя.

Українські політв’язні постійно цікавилися долею цієї видатної постаті і радо переповідали будь-які новини з його життя, що доходили до Сосновки. З огляду на проведення Вселенського собору, за звільнення митрополита Сліпого виступали Папа Римський Іоанн XXIII, президент США Дж. Кеннеді та багато інших видатних осіб світу. На початку лютого 1963 року Сліпого після 18 років ув’язнення звільнили з концтабору і вислали за межі СРСР. Ми були вельми раді, що така висока особа, як митрополит, патріот, багаторічний політв’язень і вельми розумна людина, опинилася у вільному світі і тепер послідовно і дипломатично понесе світові наш український національний біль, нашу правду. Кожен з нас ніби підтверджував повноваження митрополита Сліпого промовляти до світу від імени ув’язнених борців за волю України, від усієї уярмленої України.

Боровницький трохи малював. Йому вдалося накидати чорним олівцем на білому аркуші ескізний портрет Йосипа Сліпого, коли той лежав горілиць на тюремному ліжкові. Він зобразив його пострижену голову, чоло, ніс, губи, підборіддя, вухо… Справді вийшов непоганий ескіз, завдяки йому ми і склали собі образ духовного отця українців середини XX сторіччя.

А втім цього разу три подільники зібралися не для спогадів, а для обговорення методів реалізації однієї ідеї. Суть ідеї така.

Совітський закон дозволяє писати скарги на вироки до судових, прокурорських, державних, партійних та інших офіційних організацій. У законі не сказано, що в’язень має право спрямовувати заяви і скарги винятково до союзних і республіканських організацій, отже, можна — й на обласний рівень.

Наша справа є яскравим прикладом порушення закону, а саме: юридично неправильна кваліфікація наших дій як зрада батьківщини, коли в наших діях немає жодної ознаки об’єктивної сторони зради батьківщини, з перелічених в диспозиції статті 56 КК УРСР. Отже, нас покарали не за законом, а з політичних мотивів. Цей мотив виявляється у прокурорських відповідях, в яких вони вбачають зраду в замахові на територіальну цілісність СРСР, а це не що інше, як визнання СРСР не як союзної, а як унітарної держави. Тут виявляється справжня суть російського шовінізму. Російську імперію під назвою СРСР вони уявляють як централізовану унітарну державу, отже, марксистське положення про право націй на самовизначення, підпис СРСР під Статутом ООН 1946 року та підпис під Загальною декларацією прав людини 1948 року і стаття 17 Конституції СРСР про право вільного виходу союзних республік зі складу СРСР — це все просто пил в очі закордонним громадянам.