Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 17)

Особливість режиму, що формувався і формується в Мордовії після звезення сюди політв’язнів з півночі і сходу, в тому, що тут спостерігають за кожним зокрема. В Сибіру й на Півночі в’язнів рахували штуками і мало цікавилися, що у кожного під шапкою. Всі були приречені на загибель, ніхто не мав повернутися додому з ув’язнення, і тому не було сенсу заглядати в мозок людини. Тепер інша політика: вже не вбивають, люди, відсидівши строк, повертаються додому. Це робить мордовські табори дещо наближеними до загального суспільства.

Колись ГУЛАГ був окремим царством. Тепер — це частина цілого суспільства. Попередня схема руху людини: заарештували, засудили, відвезли в зону і там після тяжкої праці загнали в землю. Жодного листування і зв’язку з рідними від дня арешту до самої смерти. Родичів залякали, вони не сміли запитувати владу, живий чи неживий і де перебуває їхній батько, брат, син.

Тепер схема руху людини інша: заарештували і передають від рідних передачі та листи, потім судять і перед тим, як відправити до концтабору, дозволяють побачення. З в’язнем концтабору чи тюрми дозволений постійний зв’язок через листи, хоча вельми обмежений і дуже контрольований, та все ж постійний. Отже, людина після арешту не зникає у безвісті, а існує і далі. А відсидівши строк, повертається до рідних, у суспільство. За такої схеми руху в’язня важливо змінити його світогляд, щоб після ув’язнення він не боровся проти влади. Звідси потреба в індивідуальному підході до кожного з них. А з іншого боку, це стало можливим внаслідок зменшення політичного контингенту.

— Як ви вважаєте, скільки було і скільки тепер є політичних в’язнів? — поцікавився я.

— До 1954 року було 23–25 мільйонів, — пояснив Гербовий. — Саме до такої цифри ми прийшли шляхом вивчення різноманітної інформації. У концтаборах сиділа вся японська квантунська армія, а це майже 7 мільйонів. 1954 року випустили по амністії багато поліцаїв і власівців. 1955 року до 10-річчя закінчення Другої світової війни зробили другу амністію і знову випустили величезну кількість власівців і поліцаїв. До Москви приїхав був канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер. Він вирвав ув’язнення німців, заодно випустили військових і з інших західних країн, що були в німецькій армії: бельгійців, поляків, італійців та інших військовослужбовців, що сиділи за війну.

Комісія Президії Верховної Ради, що працювала після 1956 року, звільнила кілька мільйонів. Тепер вважаємо, що політв’язнів буде трохи більше двадцяти тисяч. Із поліцаїв залишилися ті, в кого є прямі вбивства. Залишилися також ті, хто мав якесь відношення до німецької розвідки. Із націоналістів (наших і прибалтійських) залишилися ті, хто не покаявся…

— Вам, пане Левку, — сказав Скляр, — мабуть, після вузьких камерних стін концтабір видається широким простором і великою свободою, а тим часом умови зовсім нелегкі, тобто адміністрація одним полегшує сидіння, до інших ставиться нейтрально, а ще інших тисне. До якої категорії ви потрапите, це залежить і від характеристики Львівського КДБ, і від тутешньої вашої поведінки.

— Яка суттєва різниця в умовах для кожної з цих трьох категорій? — запитую.

— Різниця велика, — втручається Горбовий. — Одному дадуть побачення з дружиною чи рідними, іншому не дадуть, те ж саме з пакунками. Навіть ось таке: чекіст час від часу викликає до себе на бесіду чи знайде в робочій зоні й питає, з ким дружите. Через агентуру він слідкує за в’язнями і добре знає, хто з ким дружить, але навмисно питає, а потім каже: “По тому, з ким ви дружите, ми (тобто КДБ) знаємо, чи ви роззброїлися чи думаєте продовжувати боротьбу проти радянської влади. То якого ж ставлення до себе ви чекаєте від влади проти якої ви й далі збираєтеся боротися?” Цей вельми делікатний на словах варіянт на ділі обертається доволі неприємними речами: не подають скорочення терміну ув’язнення з 20 чи 25 років до 15 років, присікуються до вашого одягу, не впорядкували ліжко, в тумбочці нечисто, затрималися на хвилину на вечірню перевірку, не привіталися до начальника загону. Ловитимуть у робочій зоні, коли ви зупинилися з кимось у закутку побалакати і таке інше. Почнуть прискореним темпом складати на вас акти про порушення режиму і щоб кілька разів посадити в бур (барак посиленого режиму), а потім запроторити до в’язниці. Влада наче й не поспішає. Вона ніби дає вам час виправлятися. І якщо ви не виправляєтеся і вона вас карає, то так тлумачить, що не вона, а ви самі винуваті, що привели себе до буру чи в тюрму.

— Ну так, — кажу я, — це їхнє звичайне лукавство.

— Лукавство, то лукавство, — підхоплює розмову Кулик, — але ця їхня робота підтримує в людях страх. Дехто з українських повстанців не захочуть з вами погуляти на стадіоні чи десь ще в іншому відкритому місці, вони уникатимуть відкритих зустрічей, аби не побачили сексоти й не донесли чекісту, бо зустріч з вами може зіпсувати їхній упокорений образ.

— Що означає, — допитуюся, — “упокорений образ”?

— Немало є повстанців ось такого типу, — продовжує Кулик. — Вони сміливо боролися за незалежність, слідство пройшли більш-менш добре, після ув’язнення боротися не думають, але хочуть чесно відсидіти термін ув’язнення і звільнитися вірними жовто-блакитній ідеї. Перед ними дуже складне психологічне завдання: поводитися так, щоб не викликати підозріння у повстанців, не продатися чекістам і разом з тим навіяти їм думку про свою лояльність до влади. Це і є упокорений образ. Фактично, він мав би задовольнити владу, бо ж вони більше не воюватимуть проти неї. І повстанці мали б бути задоволені, бо ж в душі ці люди не зреклися великої ідеї.

— Тут слід додати, — втручається Ільчук, — якщо хлопець прийшов у повстанці не з ОУН і не присягав на Декалозі боротися до згину, то до нього немає претензій, а якщо він з ОУН і поклявся здобути незалежну Україну, або згинути в боротьбі за неї, тоді упокорений образ і його відмова від подальшої боротьби є відступництво.

— Коли клялися боротися, то думали про кілька ближчих років, — сказав Гербовий. — І мали на увазі боротьбу, а не десятиріччя ув’язнення і доживання до старого віку в неволі. Але тим більша відповідальність за зміст клятви в людей, які мусять виконувати її і в немолодому чи навіть і старому віці. Ідеал заприсяженого націоналіста — це людина, яка пам’ятає присягу, час від часу повторює її і за всяких умов щось робить для її виконання і в тому прагненні сходить у землю, залишаючи наступній генерації борців заповіт своїм послідовним життям.

— Коли б у нас тут була більша організованість і дисципліна, то за всяке відступництво слід би суворо карати, — гарячково зауважив Шинкарук.

— Ми ж говоримо про стан душі, а не про еволюцію свідомости від нашої до ворожої, — сказав Мирон.

— З юридичної точки зору, доки немає зради ділом, карати ні за що, — зауважую.

— Перед зрадою ділом сформувалася зрада в думках, — каже Андрушко.

— Ми ж спілкуємося і таким чином розвиваємо свій світогляд і відчуваємо зміни в ідеологічних засадах і настроях один до одного, — висловлює свою думку пан Андрусяк. — Треба не залишати нікого сам на сам і тоді не буде несподіванок. Коли людину обсідає журба, це можна помітити і своєчасно теплим словом можна повернути її в бадьорий настрій.

— А ви, пане Левку, завжди бадьорий? — звернувся раптом до мене Верхоляк.

Дещо про філософський сум

— Ні, не завжди. Час від часу на мене находить журба, — щиро зізнаюся товаришам. — Років п’ятнадцять тому я вперше зауважив, що мені сумно-сумно. Причин видимих не було: ні зі мною поганого нічого не сталося, ні з кимось із близьких, а мені сумно. Чого, думаю, мені так сумно, чого мені жаль? Чого журба обсідає мене звідусіль і все на світі мене вже не тішить? Хіба від того, що все на світі не вічне, що все розквітає, а потім в’яне, вмирає і щезає назовсім? Що й земля — грудочка в космосі, яка колись розвіється пилинками між зорями без жодного сліду? І людина з її великими душевними пристрастями й кипіннями — тільки малюсінька комашка в безмежному просторі, для якого немає ну ніякогісінького значення, чи існувала ця особа на поверхні землі, чи її й зовсім не було. І навіщо весь безмежний космос, коли неможливо зрозуміти ні його, ні людину, коли не можна розгадати її долю? Немає твердости, немає опори, немає гарантії. І твоє життя — коротка мить у вічному обертанні космічного простору. Вряди-годи все повторюється. Спочатку цей настрій мене турбував. Думав, може, десь далеко хтось із моїх кревних родичів потрапив у біду і я відчуваю її через телепатичний зв’язок, проте згодом переконався, що це філософський сум, і він — про те, що світ влаштований не так, як треба. Потім журба минала так само без причини, як і приходила, це не впливало на рішення і поведінку, бо не стосувалося реального життя. Я думав про Україну й хотів відгадати зв’язок моєї душі з космічною душею України.

Коли одружився і дружина одного разу зауважила мою журбу й почала допитуватися, що зі мною, то я не зумів їй пояснити. Виникла підозра, що я закохався в іншу жінку, почала слідкувати за мною. Я, бувало, ховав трохи грошей від неї. Зарплату віддавав всю, але часом випадало заробити додатково лекціями, за проведення семінарів чи отримати гонорар за статтю. Ці гроші потрібні були для таємних від неї поїздок на Тернопільщину та Рівненщину в організаційних справах нашої підпільної організації. Я не хотів, щоб дружина знала про ці поїздки. А вона іноді, прасуючи мої штани, знайде в малій кишеньці сховані гроші й думає, що то для кавалерки. І коли мене заарештували і вона зрозуміла, що я займався політикою і не міняв її на випадкових молодиць, то дуже зраділа.