Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 15)
— Його з зони нікуди не заберуть?
— Останніми роками в’язнів рідко перекидають від зони до зони, хоча виключати цього не можна, і тому не відкладайте на потім. Побачите, що не пошкодуєте…
Микита Хрущов казав, як, до речі, й навчали університетські професори, що злочинність у капіталістичному суспільстві неминуча, а ось соціялізмові вона не притаманна. Поки що вона існує як пережиток старого ладу, але з відмиранням старого й утвердженням соціялістичного ладу злочинність зникне. Розмальовуючи переваги соціялістичного ладу над капіталістичним, Хрущов пообіцяв у 1974 році урочисто показати по телебаченню, як останній в’язень покидає тюрму і місця ув’язнення залишаються порожні. А тут, у Сосновці, все так капітально збудоване і далі розширюють цехи, будують їх із цегли, явно розраховується на десятиріччя вперед. Яка безсоромна демагогія: всьому світові заявляють, що в’язнів скоро не буде, а насправді за колючим дротом тримають мільйони людей — жодних ознак про намір скорочувати кількість цієї дешевої рабської сили.
Я радів нагоді вислухати кожного
При вході до секції барака з одного боку — умивальник і курильня-роздягальня з вішалками, а з іншого — невеликий кабінет начальника загону. Наступного дня начальник загону Головін запросив мене до себе для знайомства і запропонував увійти до складу редакції загонової стінної газети.
— Ви, Лук’яненко, — каже, — чоловік освічений і зможете значно покращити стінну газету загону.
— Навряд чи це можливо, — відповів я. Газета ваша мусить хвалити радянську владу, а я хвалити її не зможу.
— Та ми займаємося своїми справами, а не цілою радянською владою.
— Ви ж не зможете обминути проблему ставлення до влади, бо ваша мета — виховна, а позиція влади брехлива: вона говорить одне, а робить інше, отже, газета мусить примирити в’язня з цією брехливістю. Робіть це без мене.
Головін ще довго умовляв, та мені все ж вдалося відмовитися. Вийшовши з кабінету, я спостеріг, що гурт в’язнів підслуховував розмову під дверима. За зачиненими дверима, мабуть, не все було добре чути, однак почуте, їм явно було до вподоби, і вони зустріли мене схвальними репліками. Я здивувався, бо не думав, що за мною могли стежити в’язні, аби розвідати, хто я і які стосунки маю з адміністрацією. Коли розповів про це Вірунові, той посміхнувся:
— Тут це явище нормальне. А як можна дізнатись, хто з нами, а хто проти нас? Тут боротьба, а не мирне життя, а в боротьбі застосовують і такі методи.
— Далеко не шляхетні.
— Про яку там шляхетність мова? Тут — хто кого перехитрить.
— Авжеж. Все слідство на цьому побудоване. І вся боротьба. Зрештою, зброя слабкого — хитрість. А ми супроти імперії слабкі. Степане, ти людей вже знаєш. Я хотів би покликати чоловік п’ять-сім з тих, що ближчі до нас за віком та й за прагненнями, аби ближче познайомитись, ґрунтовніше поспілкуватися.
— Добре. Я скличу бойових хлопців.
— Де це краще зробити і в який час?
— Можна в неділю прямо в бараці. Після вечері в їдальні показуватимуть кіно, всі підуть туди, в бараці нікого не буде і можна посидіти годин півтори-дві.
— А стукачі?
— Взагалі не прийнято, щоб хтось один сидів близько від групи друзів, що зібралися побалакати. А як сидітиме кілька чоловік, то розмовлятимуть між собою і навряд чи стануть дослухатися до нас.
— Як ви думаєте, кого слід покликати?
— Загалом у зоні багато людей, вартих особливої уваги, але давайте цього разу покличемо хлопців з нашого бараку та ще кількох, які явно стануть вашими друзями.
З вашої барачної секції Микола Столяр та Ігор Кічак, з моєї — Степан Кравчук, Трохим Шинкарук та Ярослав Кобилецький. З інших — Володимир Юрків та Омелян Польовий.
— На перший раз більше не будемо кликати, бо тяжко запам’ятати їхні імена й прізвища і те, що кожен з них сказав.
— Я хочу почастувати хлопців добрим салом. Бачу, що хліба можна купити в крамниці, а часнику — теж якось добудемо.
— Я знайду.
У неділю побратими зібралися в бараці.
— Дехто з чужинців, — почав Кобилецький, глянувши на сало, яке краяв на тумбочці Вірун, — сміється з українців, називаючи нас салоїдами, а мені здається, що воно не просто смачне, а ще й вельми корисне.
— Напевно, не дарма кажуть: якщо українець помре, то поки не охолов треба помазати йому губи салом, відразу оживе, — засміявся Польовий.
— І звідки ж ваше сало, пане Левку, з Чернігівщини? — поцікавився Шинкарук.
— Ні, зі Львівщини.
— І там, і там уміють добре годувати, і сало приготувати, — підтримав балачку Столяр. — Тільки на Чернігівщині не роблять смальцю, а на Львівщині відразу частину кабана перетоплюють на смалець, — похвалився обізнаністю Столяр.
— Шановні! — з легким тремтінням у голосі переводив я розмову в серйозне русло, — я вас не знаю. І ви мене не знаєте. Нас звели докупи чекісти. Мені, як і вам, вони дали політичну назву “націоналіст”, проте в рух кожен з нас прийшов по-своєму і душа кожного болить індивідуально, либонь, кожен по-своєму уявляє своє майбутнє. З плином часу я вас краще пізнаю, а ви мене. Нас всіх привела сюди одна велика справа і все-таки…
Мені й справді цими кількома словами вдалося кожного з цих людей зачепити за живе, змусити згадати про наболіле.
Заговорили наперебій. Я радів нагоді кожного вислухати, ближче пізнати, відчути загальний настрій політв’язнів, які почасти мало не вдвічі були старші за мене, це — представники попереднього покоління націоналістів.
— Пане Левку, хочу зауважити, що термін “націоналіст” нам не чекісти дали, а ми самі його взяли й використовуємо для означення нашої ідеології, — обережно перебив мене Польовий. — І ще, знаєте, питання про те, як хто прийшов у підпілля: індивідуально чи якось інакше?
— За період від Першої до Другої світових війн, — продовжував пан Польовий, — у Галичині була створена патріотична атмосфера, націоналістом ставав автоматично КОЖЕН, хто цікавився суспільним життям та долею України. Націоналістом не ставав хіба що той, хто загалом анітрохи не мав допитливого розуму і всі свої інтереси обмежував суто обивательськими проблемами. Активні люди самі шукали собі працю й бойові завдання. Траплялося, що йшли до когось зі своїх друзів, пропонували покинути сім’ю та йти до лісу в повстанці. І рідко хто відмовлявся, бо ж людина й сама була не проти перейти в підпілля, їй тільки бракувало малесенького поштовху, коли цей поштовх з’являвся, вона без вагань покидала свою піч і йшла з повстанцями до лісу.
— Я трохи старший чоловік, — говорив він, — то уже в довоєнний час устиг не лише читати й слухати те, що хтось інший казав чи давав, але й сам долучився до поширення патріотичних ідей. 1942 року брав активну участь у створенні УПА. Мабуть, добре воював, бо потім мене призначили командиром Тернопільської військової округи. 1947 року схопили червонопогонники. Не розстріляли, бо тоді в Союзі не було смертної кари. З того часу й ношу отакий сірий зеківський бушлат.
Я уважно слухав. Як зараз пам’ятаю всі їхні слова.
— Панове, — повів далі розмову Юрків, — у кожного з нас був якийсь конкретний поштовх до початку тої дії, яку москалі кваліфікують як злочин, але ми всі народилися в добу піднесення ідеології національно-визвольної боротьби і влилися в неї абсолютно природно. Я взяв на себе виконання смертного присуду СБУ міліціонерові-резидентові. Зловили, присудили до 25 років концтаборів. У концтаборі готував збройне повстання, яке провалилося. На той час я відсидів п’ять років. Більше 25 дати не можна було, то мені додали нових п’ять років і в мене знову стало 25. Щоправда, тепер я рецидивіст, то ж якщо більшовики здумають відокремити рецидивістів від тих, хто сидить вперше, то мене можуть відокремити від вас…
У його голосі прозвучали нотки суму і він замовк.
— Я з Тернопільщини, — порушив мовчанку Кравчук. — Коли національно-визвольна війна була в розпалі, ще був підлітком. Ловив кожну вісточку про боротьбу наших старших хлопців проти москалів, переказували з вуст у вуста. А який щасливий я був, коли трапилося, що в село зайшла сотня і сотник попросив вийти за село, залізти на дерево і стежити за появою москалів, у разі чого мерщій повідомити його.
Пізніше пана Кравчука, як він розповів, взяли до совітської армії і відправили служити в Середню Азію, на кордоні з Афганістаном. Вони там створили підпільну організацію. Хотіли зі зброєю перейти через кордон до Афганістану, а звідти добратися до Західної України і продовжити збройну боротьбу. Один з 18 виявився боягузом і за день до призначеної ночі їх продав. Його, як керівника, присудили до страти, інших — до різних термінів ув’язнення, тож довелося набиратися розуму в концтаборах.
Відтак розпочав свою оповідь пан Кобиляцький:
— Як ми знаємо, після XX з’їзду КПРС почали так звану відлигу. Комісія Верховної Ради СРСР випустила мільйони в’язнів з концтаборів і в’язниць, тоді випустили й нас, молодих політв’язнів. В Україні нас не прописували, роботи не давали і по суті справи примусили осісти в Інті, де ми досі відбували кару.
Здобувши відносну свободу, ми почали створювати підпільну організацію. Назву дали “Об’єднання”. Організація розширювалася, були створені осередки в кількох областях у східній Україні. Потім заарештовували їх поосібно. Нас заарештували 1959 року. 10 жовтня Верховний Суд України по першій інстанції засудив Володимира Леонюка та Ярослава Гасюка до 12 років, Богдана Христинича — до 10 років, Володимира Затварського — до 8 років і мене — до 5 років. Ото за колючим дротом комуністи й привчають нас любити совітську владу.