Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 13)

— Як скільки? Двадцятип’ятиграмову пачку. Тому й не повне горнятко води. Якби була п’ятдесятиграмова пачка, то і води було б повне горнятко, — відповів.

— Та це ж не чай, а дьоготь!

— Ну, ви — політики, на цьому не розумієтеся. Ви п’єте руденьку бурду, а ми п’ємо чефір. Справжній чефір! — виголосив він з гордістю і явною перевагою над політиками.

— Іване, розкажіть нам про Потьму, — звернувся до нього Павло.

— А що про неї розповідать! — знизав плечима Іван. Все ж продовжив розповідь.

Потьма була невеличким мордовським селом, а коли проклали залізницю з Москви до Ульяновська і Сизрані, Потьма стала маленькою станцією. А потім, у час Першої світової війни і особливо протягом наступного десятиріччя, Потьма перетворилася на вузлову станцію: від Потьмп проклали залізницю протяжністю понад 50 кілометрів у мордовські ліси, а обабіч залізниці заснували десятки концтаборів. На картах цієї залізниці немає. Вона таємна, як і всі ці концтабори. Колись ця величезна група концтаборів називалася Темниковськими — у місті Темникові знаходилося їхнє управління. В 1956–1958 роках це управління реорганізували. Утворили Яваське (менше), що вже належить до Зубово-Полянського району. Починаючи з 20-х років, уздовж цієї залізничної галузки розстріляно мільйони душ. Під кожним деревом тут труп…

— Мордвини, — що за народ? — питаю. — Ти також мордвин?

— Ні, — заперечив Іван, — я не мордвин, я руский. Мордвини живуть у тутешніх лісах, а я приїжджий. Ті, що далі від залізниці в глибині лісів, навіть не знають російської мови. Темні. А ці, що вздовж залізниці, навчалися російської мови і переважно служать в охороні концтаборів. А куди їм дітися? Їм і не дозволяють виїжджати звідси. Вони тут назавжди. Так само, як назавжди приписані уздовж залізниці без права виїзду ті, що розстрілювали контрреволюцію. Вони тут доживають.

— І багато їх таких? — поцікавився Павло.

— Та ні, їх залишилося живими зовсім мало. У кожному разі у них не дуже то й правди допитаєшся.

— А ти, Павле, у цих таборах не бував? — запитав я.

— Ні, не бував.

— У цікаву місцевість нас везуть?

— А що тут цікавого? Кожна зона обгороджена височенним парканом, за ним ні чорта не видно, а менти про політику бояться говорити з зеками.

Іван раз по раз переводив мову на те, як можна найлегше вкрасти автомобіль, або — про способи добування у зонах чаю для чефіру.

Через кілька днів нас вивезли з тюрми, під охороною звичайного конвою з собаками посадили у старий вагонзак і повезли в глибину мордовських лісів. У вагонних камерах вікон немає. Світло до них заходить з коридора через ґратчасті стінки та й у самому вагоні не вельми світло, позаяк двері засклені матовим склом, крізь яке нічогісінько не видно. Тож про те, що ми їхали лісами, довідалися з розповідей бувалих в’язнів, яким випадало тут їздити влітку, коли конвой відчиняв вікна для прохолоди, та з подорожніх коментарів конвою.

Поїзд їхав нешвидко, час від часу зупинявся, аби віддати прилеглим зонам нове “поповнення”. Ми вже знали, що їдемо в Сосновку в сьому зону, і тепер чекали на цю зупинку.

І ось потяг стишив ходу й зупинився. Сосновка!

Сержант відчинив камерні двері, нас зустрів конвой із двома собаками. Офіцер розписався в паперах начальника вагонного конвою, що в’язнів прийняв і повів нас вперед. Хвилююче відчуття — нарешті бачимо живу природу: сосновий ліс, стежку, яка далі переходила у вулицю… Праворуч — кілька чорних хат, за якими починався високий дощаний паркан сьомого концтабору. Ліворуч метрів за сто — кілька таких же чорних перекособочених хат і далі такий же довгий паркан, обрамлений вгорі колючим дротом. Це перша (релігійна) зона. Погляд наче втрачає якусь опору і лине у далечінь свавільно і безконтрольно і без будь-чийого дозволу може сприймати близькі й вельми далекі обриси хат, парканів, вулиці, дерев і все, що було на цьому клапті земної поверхні. Цікаво!

— Ви що так оглядаєтесь? — звернувся до мене старший лейтенант. — Може, вже тут бували?

— Ні, не бував, не доводилося.

Тим часом підійшли до вахти, нас зустрів старшина.

— Скільки, — питає, — п’ять в’язнів? Заходьте!

Через внутрішні двері пропустив нас по одному вузьким коридорчиком у середину зони і зачинив двері шворнем. Це не був перехід з волі в неволю. Це був перехід з камери — в зону. З вужчого простору — в ширший. Досі були вузькі стіни камери і за спиною — постійні кроки наглядача, а тут не було стін і позаду не ходив наглядач, не вимагав тримати руки за спиною. Було цікаве відчуття — ми немов зірвалися з прив’язі! Свобода!

Неподалік виходу з вахти на територію зони стояла група в’язнів різних національностей, либонь, осіб з двадцять. Кожен з них прагнув зустріти свого краянина. Попереду групи стояв Степан Вірун. Він підняв руку й загукав:

— Наші! Левко Лук’яненко! Вітаю! — і рушив назустріч.

— Нас, українців, тут двоє! — вигукнув я.

— Просимо до нашого земляцтва! — почулося з гурту.

— Не підходьте! Зараз обшукаємо у штабі і випустимо їх до вас, — наказав старший лейтенант Вірунові.

— Та я допоміг би йому валізку нести, — протягнув той.

— Донесе сам. Тут недалеко. Як всю дорогу носив, то й тут не підірветься, — відказав старший лейтенант.

Під ногами був трап (дощата кладка завширшки з метр), який пролягає від вахти до самого штабу.

Дорогою від вахти до штабу табірної адміністрації нове оточення засипало нас запитаннями. Наглядачі не забороняли говорити — тут це вже не мало сенсу.

Ввели до штабу:

— Що у вас є забороненого? — запитує старший лейтенант.

— У мене, — кажу йому, — є 20 карбованців. Прошу взяти і покласти на мій рахунок (У вагоні я добув гроші з далекої схованки і сховав у рукав, звідки тепер і витягнув). Черговий оформив добровільну передачу грошей до адміністрації (а коли б самі знайшли, то конфіскували б). Трус тривав не вельми довго.

Мене призначили у п’ятий загін, наказали взяти собі матраца і влаштовуватися в бараці.

— Ідіть, — каже старший лейтенант, — тут багато українців і вони вам усе розкажуть і допоможуть.

Я взяв свої речі і вийшов зі штабу. Із юрби вихопився радісний Степан Вірун і почав мене знайомити з людьми, називаючи імена й прізвища та термін ув’язнення.

Поки ми знайомилися, зі штабу вийшов Павло Струс. Я представив його українському гуртові.

— Ми щойно закінчили обід, — звернувся хтось до нас. — Ходімо до їдальні, кухар дасть вам пообідати.

Ми погодилися і всі разом попростували до їдальні. Голод — не тітка! Назустріч вийшов кухар у білому халаті з двома повними мисками вермішелевого супу. Привітався по-українському, побажав смачного і поцікавився, з яких ми областей. Ми відповідали, колотячи ложками в мисках ніщимний суп, для голодного — смачний одначе. Із задоволенням його з’їли, слухаючи розповіді про концтабір, який усі звали сьомою зоною. Потім Вірун повів до загону мого призначення. Дорогою раз по раз зустрічали в’язнів, зупинялися і знайомилися. У бараці знайшли старшого (шниря — у господарчій секції) і спитали, де є підходяще місце. Він показав на вільне місце на другому ярусі залізного двоповерхового ліжка попри стіну. Пішли на склад, і там українець із поліцаїв допоміг набити напірника свіжими вузенькими стружками. Вийшов не матрац, а круглий довгий мішок.

— Як же я буду спати на цій круглій колоді? — дивуюся.

— Нічого страшного, — відповів він. — Стружки дуже швидко вляжуться і матрац стане плаский. Якщо ж напхати наполовину, то скоро відчуєте залізні пластини під ребрами.

Хтось із в’язнів допоміг мені дотягти те опудало до барака.

— У вас начальником загону, — пояснює мені Вірун, — капітан Головін. Трохи зануда, але загалом не зла людина. У зоні — понад 1800 в’язнів, близько трьохсот не працює. Головін умовлятиме відразу стати до праці. Не погоджуйся. Кажи, що після конопляної пошти потрібно відпочити. Коли наполягатиме, то скажи, що шукатимеш роботу. А потім шукатимеш місяць-два. Бажано, щоб ти не працював, бо тут вельми багато цікавих людей — і наших, і з Прибалтики, і з Кавказу. З ними необхідні тривалі й ґрунтовні розмови, а якщо запряжуть, то часу не буде.

Виявилося, що спільників у моїй справі тут лише нас двоє з Віруном. Луцьківа зі Львова ще не вивезли, Боровницький десь у дорозі, а інших розкидали по різних зонах.

Ми ходили територією зони, Вірун знайомив мене з розташуванням її об’єктів та з мешканцями ГУЛАГу.

Весь концтабір поділений на житлову й робочу зони. Робоча зона значно більша за житлову. Розташовані вони у вигляді квадратів, зсунутих на третину ширини один від одного. Загальна довжина зони — десь біля одного кілометра, ширина — метрів чотириста. Це ціле містечко! У житловій зоні десь 10 бараків, штаб адміністрації, оперативна частина, лікарня, пекарня, кухня, їдальня, бібліотека, школа, нарядна (невеличкий квадратний барак, де видавали наряди на роботу і вели їхній облік), лазня, дровітня, магазин, ларьок і стадіон. У робочій зоні великий деревообробний завод, своя електростанція, сушарня, ливарний цех, тартак, теплова система, склади і залізнична колія, якою завозили до робочої зони вугілля, ліс та іншу сировину й вивозили готову продукцію: шафи і столи різних розмірів і конструкцій, табуретки, ящики (футляри) для телевізорів та годинників. У відгородженій частині виробничої зони під суворим наглядом в’язні вирощували капусту і цибулю, огірки, кріп і навіть помідори для тих же наглядачів та їхніх сімей.