Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 12)
— У мене є часник. А солі немає? — питає Струс.
— Сіль на самому салі є.
— То й добре.
Ми добре повечеряли і поновили розмову.
Пан Струс був життєрадісний, веселий, багато розповідав про своїх друзів з першого ув’язнення. Він запропонував поспівати й затягнув:
Я підхопив:
Незчулися, як надійшла десята година, і наглядач велів лягати спати.
Наступного дня Павло розповідав про дружину і двох дітей, яких з любов’ю називав струсенятами. Цитував вірші, навчив менше кількох повстанських пісень, і ми додали їх до нашого репертуару. Зокрема, маршову пісню Миколи Вороного:
Ми з паном Струсом співали в камері, карбуючи крок на місці, розмахуючи руками в такт ході. І хоча гучно співати не можна було, від ентузіязму стіни камери розступалися, ми бачили перед собою всю Україну і почувалися її бойовими синами.
О, що може давати відчуття щастя — більшого за відчуття душевної сили захищати рідний край?!
Струсові сподобалась моя пісня:
Струс багато розповідав про повстанський рух на Тернопільщині. Наглядачі мінялися. Одні підходили нишком під двері і слухали наші розмови й пісні, інші підходили й гарчали по-кацапськи: “Тише!” А один підійшов, відчинив годівничку й каже:
— Напишіть мені пісню, що ви вчора співали. У ній є слова “Нехай кацап знає…” Я її ніколи не чув — така чудова пісня! Але ж гучно не співайте.
— Добре, напишемо.
Він зачинив годівничку і відійшов від камери. Я дістав папірчика, написав текст пісні, постукав у двері, він підійшов і я просунув йому в щілину аркуш з піснею.
— Левку, думаєш, він чесний чоловік, цей мент?
— А хто його знає. Він міг просити пісню з українських почуттів, а міг і за завданням чекіста.
— Міг, — погодився я.
— У такому разі це факт, епізод антирадянської пропаганди, тобто ми вже скоїли злочин, передбачений статтею 62 Кримінально-го кодексу України. Ми щойно почали відбувати кару за один злочин, а тут коїмо новий.
— Так, скоїли. Проаналізуймо з позицій влади. Пісня антирадянська, текст написаний власного рукою і переданий іншій людині. Склад злочину (corpus delicti): об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона є. Об’єкт злочину — радянський лад.
Об’єктивна сторона — національна пісня, зміст якої спрямований проти радянської комуністичної окупаційної влади. Суб’єкт злочину — двоє: Лук’яненко і Струс.
Суб’єктивна сторона — дії суб’єктів злочину: поширювали антирадянський зміст в усній формі (співали) і в письмовій формі: написали пісню і передали іншій людині.
Мету суб’єктів злочину видно зі змісту пісні: вона антирадянська, бо спрямована на утвердження українства і носить погрозу на адресу російського народу. Злочин закінчений: один акт виготовлення, або зберігання, або поширення антирадянського матеріялу диспозиція статті 62 вважає за достатній для закінчености злочину.
Так на початку нашого життя в’язнів ми опиняємося на роздоріжжі: перетворитися в рибу і мовчати 10–15 років, потім гарантовано вийти на волю або не мовчати і ходити постійно під загрозою нового звинувачення і нового терміну ув’язнення.
— Та не будемо ж ми самі себе перетворювати в німих рабів на догоду москалям!
— Далебі! Це б означало визнати їхній закон за справедливий, а суд — за правий. Та цього не можна робити в принципі! Це було б відмовою від права нації на самовизначення, — згодився я.
— Це була б відмова від того, за що боровся! Відмова від самого себе! Не діждуться!
Навпаки, наші правдиві ідеї треба поширювати всюди, де лиш зустрічаєш людей, і найактивніше між українцями або де є хоч один українець — агітувати за самостійність. Чужинців настроювати на боротьбу за демократичні права і свободи і закликати до боротьби проти комуністичної деспотії.
Днів за п’ять нас відправили з Харкова. Холодна гора в Харкові була нам гарячою.
Москва — серце величезного імперського спрута
Краснопресненська пересильна в’язниця в Москві. Довгий коридор нижнього поверху зі слабенькими електричними лампочками без жодного вікна видавався якимсь глибоким підземеллям. Десь там, над цим підземеллям, вулиця Краснопресненська, якою три роки тому доволі часто ходив і їздив автобусом студент Лук’яненко. Потрапивши з далекого українського села — армійськими дорогами через різні околиці імперії до її центру, — я намагався штурмом оволодіти її культурою і вивчити її суть. Відвідував лекції з історії західноєвропейського живопису, лекції із західноєвропейської музики. Голодний сидів допізна в бібліотеці й читав Герберта Спенсера, твори Гельвеція та інших не марксистів, аби не потрапити під все-охопний вплив однієї комуністичної ідеології, якою переповнений університетський курс юридичного факультету. Бідні батьки-селяни не мали змоги підтримувати харчами. Через постійне недоїдання я опинився в лікарні. Лікарня допомогла зрозуміти істину: щоб жити, треба їсти. А це означає, що доведеться зменшити освоєння наук і культури, тож частину часу довелося проводити на залізничних станціях, у порту та в інших місцях для заробітку на хліб і сіль. Це в Москві я почав готувати матеріяли до програми майбутньої підпільної партії, а витяг з журналу “Гасло”, що його зробив 1957 року, послужив чекістам за доказ початку моєї антирадянської діяльности. 1958 року я добився призначення в Галичину і почав діяти. Це було три роки тому — зовсім недавно! І разом з тим — ціла епоха: тоді я ходив у сонячному світлі по землі і мене готували до служіння великому Союзу, тепер я опинився внизу, у цій холодній темряві, десь під ногами тих, хто ходить вулицями Москви…
Різні епохи… Хіба? “Та ти ж, — відповів собі, — приїхав був до Москви з таємним наміром вивчити серце цього величезного імперського спрута, щоб навчитися його побороти!”
П’ять років невтомно вивчав його закони і великодержавний шовіністичний дух. Ти ж тут перебував у підпіллі: коли твої однокурсники навчалися зміцнювати і розширювати Союз, ти готувався підточувати й руйнувати його. Отже, не тепер ти опустився в підземелля. Ти три роки тому ступив його східцями, виходить, потрапив ти сюди невипадково. Все логічно! Тож не шукай виправдання. І це геть не трагедія для тебе, козаче. Вище голову!
Потьма.
Сонце тут нагадує місячну пляму
У Москві на пересилці нас тримали з тиждень, а потім відправили на Схід. Вивели зі “столипіна” на невеличкій мордовській станції Потьма. Земля суціль вкрита снігом. Небо сіре. Хмар немає, а якась висока безпросвітна сірість. Сонце пробивалося крізь цю густу пелену блідим сяйвом. І дарма що був полудень, ця пляма сонця, що нагадувала місяць, стояла дуже близько до горизонту. “Куди ж нас завезли, — подумалося, — що так низько сонце?”
— Узяти речі! — скомандував начальник конвою.
У оточенні солдатів і одного собаки ми пішли до невеличкої барачного типу пересильної в’язниці. До нас двох тут приєднали ще п’ятьох. У тюрмі нас обшукали з ніг до голови, розділили на дві групи й посадили до різних камер. Камера, в якій опинилися ми зі Струсом та ще з двома новими, була доволі простора (метрів З, 5 на 5) з одноповерховим дерев’яним помостом. У ній досі перебував один чоловік. Усі стіни камери були розцятковані кров’ю та розплющеними блощицями. Деякі блощиці давно висохли й відвалилися від стіни, полишивши круглі червоні плями з білою цяткою посередині. Деякі плями були густіші й не мали тих білих цяток. Сам вигляд плями вказував, давно чи недавно в’язень розчавив блощицю, була вона велика чи мала, встигла нассатися крови чи ще ні, коли злісний в’язенський палець наздогнав її і розплющив. Це вказувало й на те, що вже, либонь, років із п’ять камеру не білили.
У кутку стояла катаринка з товстої листової сталі. Давним-давно її не виносили і не споліскували хлоркою. Підіймався густий сморід застояних відходів, а коли відчиняли двері, і вітер шугав з коридору через камеру у вікно, то обдавав мешканців ще густішою хвилею смороду. Наш прихід перешкодив пожильцеві камери заварювати чефір. Коли мент замкнув двері, ми познайомилися.
— Іван. Іван Петров. З Барашевого, з третьої зони, — представився незнайомець. — Ви — політики. Я до політиків потрапив випадково. Раніше сидів у кримінальному за кражу. Украв у голови колгоспу автомобіль “Победа”.
Розповідаючи, він дістав з-під помосту закопчене алюмінієве горнятко на 400 грамів, поправив стару рукавицю, якою накрив був горнятко, дістав пасмо смужок газетного паперу, взяв одну, запалив і почав над катаринкою нагрівати чай. Дим і сажа із згорілого паперу здіймалися коромислом. Весь куток був чорний.
Іване, — запитую, — скільки чаю ви заложили в горнятко?