Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 11)
— Його трусили?
— Ні.
Старшина вказав мені на лавку біля стіни:
— Показуйте речі й роздягайтесь! Гостре щось, колюче, різальне є? Гроші, коштовності?
— Нічого забороненого немає.
Старшина витягнув одяг з торби, швидко переклав з місця на місце, розкрив валізку, торкнув одну, другу річ, провів рукою по моїй спині і наказав складатися. Я так-сяк позапихав усе збіжжя назад.
— Валізку і торбу поставте отам, біля отієї камери, — показав на двері. Ходімте, візьмете матрац, подушку, ковдру та миску, горнятко й ложку, — скомандував він.
У господарчій камері пострижений в’язень з блідим, як папір, лицем у чорному препоганому одязі видав мені згадані речі і наказав розписатися за них. Я розписався, взяв усе в оберемок, і ми пішли назад до камери.
Відчинивши двері, старшина жартівливо звернувся до її пожильця:
— Ну що, політик, приймеш поповнення?
— Прийму! Прийму! — загукав пожилець. — Заходьте! Хоча гріх запрошувати до тюремної камери, проте ви ж однаково уже в тюрмі!
Старшина поволі замикав двері.
— Моє ім’я Струс Павло.
— Я — Левко Лук’яненко.
Потиснули спочатку руки. Потім обнялися.
— Ну й меблі ж тут! — показав я на ліжко й куб для сидіння.
Що то є індустріяльне місто Харків: замість дерев’яних нар на чотирьох товстих стальних пластинах, які вмуровувалися в асфальтну підлогу камери, був приварений електрозваркою в довжину людини суцільний широкий лист сталі завтовшки 10–11 мм. Навіщо така товщина?
З одного кінця листа — вигнутий на міцному пресі підголівник, так щоб на нього можна було покласти тонку ватяну подушку. Лист слизький, і подушка постійно сповзає. Щоб голова не опинилася на голому залізі, доводилося зсуватися з цього підвищення нижче. Тоді листа не вистачало під ногами, і вони звисали. Випростатися як слід теж неможливо, зі звислими ногами не заснеш. Виходило, що конструкція немовби навмисно так зроблена, щоб людину скорочувати — як прокрустове ложе. Квадратний ящик для сидіння був зварений з того ж товстющого заліза і вмурований в асфальт.
— Ви давно в камері? — звернувся до Струса.
— Ні. П’ять днів. Я з Тернопільської области, — почав він, — із села Дичків. Це зовсім недалеко від Тернополя. Нас судили двох. Мені дали 10 років, а моєму колезі 4 роки. Судити було майже ні за що, але позаяк я вже один раз сидів, то мені й дали 10 років.
А ви не з тієї Львівської групи адвокатів, про яку ще в січні просочилися чутки на Тернопільщину?
— Напевно з тієї.
Ми роззнайомилися, і Павло Струс повідав мені свою історію. Заарештували його в грудні 1960 року. Слідчим потрапив до рук старий записник з попереднього ув’язнення. У ньому було чимало зашифрованих прізвищ. Записник був схований давно, і Павло його не витягував. Не було потреби. Навіть коли приїхали з підпільної організації “Об’єднання” Ярослава Гасюка, у записникові не виникло потреби, він залишався на старому місці. Коли чекісти запідозрили, що він пов’язаний з “Об’єднанням”, то заарештували його, випадково й натрапили на записник. Знайти ниточку, що пов’язувала б його з “Об’єднанням”, їм не вдавалося, а в руках — підозрілий записник, ось вони й взялися за нього, як за доказ. Струс зізнався, що справді щось шифрував, але було то вельми давно, то ж він все забув. До того ж, це не була шифрована система, а просто — кільканадцять власних умовних позначок. Вони не вірили і все допитувались. Він їм повторював одне й те ж: “Не знаю, як розшифрувати, забув”.
— Якось до житлової камери, — розповідає Струс, — прийшов слідчий з двома ментами (мент — це на в’язенському жаргоні — наглядач) і — до мене: “Так ти скажеш, що зашифрував чи не скажеш?” — і кулаком нижче ложечки. Я, намагаючись захиститися, підніс праву руку до сонячного сплетіння і при цьому відштовхнув його руку вбік. “Ага… то ти ще й боронишся!” — заволав слідчий. І до наглядачів: “Взяти його за руки!”
Менти підскочили і заломили мої руки назад. Слідчий ударив раз, вдарив два. Я сіпаюсь то праворуч, то ліворуч, і удари попадали не в одне місце.
“То ти ще й викручуєшся!” — заволав слідчий. Тоді взяв дверного ключа дужкою в долоню, а бородок пропустив між пальці так, щоб вистиркався десь на півсантиметра-сантиметр уперед і почав молотити мене в груди раз за разом. Коли бородок попадав між ребра, ще так сяк можна терпіти, коли влучав прямо в ребро, то аж іскри в очах світилися. Спочатку я зціпив зуби й мовчав, а потім почав лаяти його московським матом. На мить здалося, що це йому навіть сподобалося — бо ж я заговорив його мовою. Питає: “Не розшифруєш?”
“Ні, — кажу, — забув!”
“Ну, то ти згадаєш!” — і знову почав бити ще з більшою люттю. Тоді я як загорланив на все горло просто в двері, на коридор, на всю тюрму. Він зупинився. І каже до ментів: “Заспокойте його!” А сам, захеканий, пішов геть. Мент закрив мені рота долонею. Я перестав кричати. Заломили мені руки назад, потягнули вгору і — до себе. В очах потемніло і я ледь не знепритомнів. Вони були добрі фахівці в цьому і, побачивши, що я зараз упаду непритомний, послабили руки, почекали хвилину й відвели до камери. Побули трохи й вийшли.
За ніч на шкірі виступила кров, всі груди і верхня частина живота покрилися синіми й бурими ґулями, все тіло опухло і не можна було поворухнутися. Я кілька днів лежав мов колода. Вони не чіпали мене. Я поволеньки відходив. Десь за тиждень приїхав з Києва прокурор з нагляду за слідством в органах КДБ. Москаль. Прізвище його, здається Дєдков. Представляючи цю високу особу, начальник слідчої тюрми каже:
— Дєдков здійснює нагляд за законністю проведення слідства в органах КДБ та порядок утримання звинувачуваних у слідчих тюрмах. Комуністична партія на XIX з’їзді засудила порушення соціялістичної законности, і ми прагнемо, щоб тепер було все по закону. Отже, можете розповідати товаришу прокурору все, що вважаєте за потрібне.
— За якою статтею вас звинувачують? — Дєдков звертається до мене.
— За статтею 62, — кажу.
— Це до вас приїжджали з так званого “Об’єднання”. Хто приїжджав, як його прізвище? — питає.
— Я таких не знаю, — відмахуюсь.
— І чого ви нас так не любите? — подивився з прищуром.
— А за що вас любити? — знизую плечима.
— То як тут до вас ставляться? — уїдливо поцікавився Дєдков. — Не порушують ваші права?
Я зняв сорочку і показав йому груди, що всі в ґулях і синяках.
“О, ти дивись!” — вигукнув Дєдков. Розмахується і з усієї сили б’є мене кулаком в ложечку. “А це тобі від мене, націоналістична сволота!” — вигукнув, повернувся і пішов. Начальник слідчої тюрми з переможним видом ступив услід за ним. У мене в голові запаморочилося, я поточився, проте устояв на ногах. А коли вийшли і мент зачинив двері моєї камери, я ліг і довго лежав. І від болю, бо він розтовк ще не загоєні рани, і від глибокої образи. Душа палала з ненависти до цих чужинецьких зайд, що приперлися на нашу українську землю і тут над нами знущаються: що робити, що придумати, щоб очистити українську землю від цих жорстоких безбожних москалів? Як помститися їм за трьохсотлітню кривду і за це катування?”
Струс замовк. Не від браку слів, а від браку задовільної відповіді на це кляте запитання.
— Так, пане Павле, — заговорив я, — завдання надзвичайно складне. Проте воно нам під силу. Тут ідеться про цілий новий напрямок боротьби українців проти москалів. На нашому боці правда. Якщо в це повірить більшість наших людей, то завдання може легко виконати. Наше діло — зробити так, щоб більшости навіяти цю віру і перетворити її на переконання. Це наче педагогічна настанова, як у вчителя: навчити чогось учнів свого класу. Тільки ж наш клас вельми великий, а засоби дуже малі. Над цим треба думати. Знаєте, я вірю, що будь-яке грандіозне завдання логічно можна розкласти на велику кількість менших. Кожне з цих завдань легко піддається розв’язанню, а разом з тим воно становить маленький крок вперед — до розв’язання загального великого завдання. Отже, треба небагато чинників: віра в свою правоту, оптимізм, аналітична робота мозку провідної групи людей для розкладування великої проблеми на маленькі, праця з організації простих людей на практичне виконання тих маленьких завдань. Необхідно, щоб ми, мов шашелі, поступово, але невпинно точили дерево російської імперії зсередини, і воно врешті-решт впаде.
Надійшов час вечері. Старшина відчинив годівничку, Павло подав миску баландьору, а старшина до мене каже:
— Вам, як сьогодні прибулому, страва не належить, бо перед етапом вам мали видати сухий пайок. Видали?
— Видали.
— Але якщо в баландьора є куліш, то він вам дасть, — повернувся до баландьора: — Є зайва порція?
— Та знайдеться. Давайте миску, — звернувся до мене баландьор.
Інший баландьор стояв поруч з великим алюмінійовим чайником. Він налив якоїсь бурди, що в тюрмах зветься чаєм.
— Дякую!
— Нізащо! — відповів старшина, зачиняючи годівничку.
— Пане Павле, хочу пригостити вас добрим салом, — з почуттям довіри звернувся я до Струса, — дружина передала перед самим від’їздом зі Львова.
І я витягнув з валізки чималий шмат загорнутого в пергамент свіжого сала.
— Ви не маєте чим різати?
— Ні, не маю.
— Тоді спробуємо моїм способом. Я попросив був дружину і вона мені передала велику білу мильницю з твердої, наче кістка, пластмаси. Я заточив краї і дрібно зазубрив. Сало ріже, як мило, шкуру — також бере, а де попадеться жилаве м’ясо чи жила, то не хоче брати. Отож відріжемо, бо сало добре, без жил.