Левко Лук’яненко – З часів неволі. Сосновка-7 (страница 1)
Лук’яненко Л.
З часів неволі
Сосновка-7
КОГОРТІ УКРАЇНСЬКИХ В’ЯЗНІВ ГУЛАГУ ПРИСВЯЧУЮ
Шановний читачу![1]
Давно ношуся з думкою написати книгу спогадів про своє табірне та тюремне життя. За чверть століття, які я провів за ґратами і колючим дротом, мені доводилося зустрічати так багато щирих синів України, скільки не зустрінеш на волі. Вони любили Україну найсвятішою Любов’ю і поклали своє життя в п’єдестал її Незалежности. В’язниці і табори вони наповнювали вірою у майбутнє самостійної України. Їхня жертовність підтримувала слабших і запалювала молодь. Це — святі люди.
На жаль, мало хто спроможний описати свій життєвий шлях, та й багатьох уже немає серед живих. А була б велика втрата для нації, коли б їхні славні діла не були б закарбовані в героїчний літопис українського народу. Із глибокої шани й любови до цих людей я дав собі обітницю зробити все, залежне від мене, аби увічнити їх у спогадах. Чимало життєвих історій, які я переповідаю тут, почуті мною із перших вуст. Усі ці оповіді — жива яскрава палітра національно-визвольного руху українців.
Роками плекав я надію, що вдасться хоч трохи відійти від активної політики і взятися за мемуари. В 1998 році я не висувався в народні депутати, хоч не сумнівався, що в моєму Нововолинсько-му виборчому окрузі міг бути обраним. Але вже наприкінці року постала проблема президентських виборів. Від того, хто стане новим президентом України, залежало неймовірно багато для українського народу. Тож аби засісти за письмовий стіл, я з головою поринув у вир передвиборної кампанії. Проведення президентських виборів, а пізніше — референдуму насильницькими методами загрожувало передачею влади чинним президентом представникові свого ж клану. А це могло б збільшити небезпеку існування України як незалежної держави. Така ситуація в країні аж ніяк не сприяла здійсненню моїх творчих задумів.
Діяльність президента Кучми, що оточив себе хабадівцями та російськими шовіністами стала згубною для українців. З його “легкої” руки все ширше розгорталася антиукраїнська діяльність — пограбування національних багатств, руйнування промислових підприємств, наукових закладів, системи освіти та культури. Стало очевидним поступове руйнування армії та широкий наступ на українські традиції і народну мораль. Все це підривало основи будівництва незалежної української держави і вимагало від патріотичних сил активної протидії. І я діяв у партійному середовищі республіканців як голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні та як народний депутат України.
Тим часом складав план спогадів і починав писати. Для мемуарів потрібна цупка пам’ять. Тож поки вона ще жива, я квапився написати теоретичну книжку “Національна ідея і національна воля”. У 2003 році вона побачила світ у видавництві Міжрегіональної Академії управління персоналом 10-тисячним накладом. І ось, нарешті, я засів за мемуари.
… Минуло цілих сорок літ. Теперечки не можу пригадати, що вчора їв на снідання, а колишнє добре пам’ятаю. Пам’ятаю обличчя, голоси, статури побратимів-націоналістів, пам’ятаю зміст наших розмов. Щоправда, не всі і не всіх. Пам’ять закарбувала окремих людей, окремі події. І сьогодні в бурхливому плині політичної боротьби часом ніби вимикаєшся і занурюєшся в далеке минуле, і, буває, так яскраво-яскраво постає перед тобою хтось із давніх друзів, чи, бува, якийсь його жест, слово, що здається, ніби цього розриву в сорок літ і не було!
Аби наблизити своє власне сприйняття до істини, я телефонував і писав своїм побратимам. Прикро, але похилий вік притуплює пам’ять і плутається все: роки, місце, прізвища учасників подій. І коли б не “хронологічна таблиця з виконавчого переведення” з моєї першої справи, яку мені пощастило добути, то не було б навіть основних твердих віх з мого життя серед українських політв’язнів. Бо жили ми в концтаборах в атмосфері дезінформації.
Забринить у душі щось тужливе… Де ви, мої побратими? Дожили до незалежности України чи померли, не побачивши жовто-блакитного прапора над українською столицею? Померли в надії на велику Україну чи дожили, щоб побачити формування під національними символами молодого покоління — якоїсь покручі з російсько-українською мовою, що не співає українських пісень, зреклася національних звичаїв і опустилася до наркотичного дурману та простих тілесних розваг?
Може, ви померли щасливіші за нас? Ви мали велику ідею. Вона гартувала вашу волю і гріла душу, вона підносила ваш дух до неба, робила незалежну Україну піднесено-блакитною мрією.
А коли ви дожили до теперішнього часу і, не маючи змоги через похилий вік продовжувати боротьбу супроти ворогів національної ідеї, чи не впали в розпач? Чи не прокляли цілий світ? Чи не розчавила вас жахлива вага сакраментального питання: хто ж понесе в майбутнє наш великий образ святої неньки-України? Де ті нащадки, що гідні нашого великого подвигу?
О, Боже, як тяжко дивитися на Україну, яка втрачає українськість!
Це пророцтво Великого Кобзаря чи гострий докір?! Далебі, докір! Докір теперішньому молодому поколінню. Несамохіть виникає питання, якщо воно забуло заповіти духовних отців нації і зневажило великі подвиги націоналістів, то, може, не варто й згадувати імена великих лицарів, бо ж вони не зрозуміють і не поцінують їх належно?
І все ж розумієш — варто! Варто, аби ці імена не лише з минулого, а і в майбутньому зі сторінок книг також докоряли своїм нащадкам, коли ті зневажать завоювання своїх батьків і дідів, зневажать те, задля чого пролилася їхня кров. Може, їхні подвиги і Шевченків гнів пробудять сумління і в його спустошених душах проростуть зерна щирої любови до України?
Бідна моя Ненько, Ти маєш таку багатющу прадавню історію, а молодь її не знає, вона бачить лише спотворене твоє обличчя. Ти — це найкращий найкрасивіший шмат земної поверхні, а вона цього не усвідомлює! Твоя молодь від діда-прадіда є найвродливішою і найталановитішою гілкою роду людського, а прагне уподібнюватися до чужинців, не розуміючи своєї кращости!
Пробач їм, молодим, Ненько, бо народилися від перемордованих у трьохсотрічній неволі батьків, і самі ще не вивільнилися від кайданів у душах. Свобода їх іще випростає, і я твердо вірю, що вони іще стануть вартими і своєї землі і своїх пращурів!
Автор
Пролог
У клітці “воронка”
Мене вивели на подвір’я в’язниці до “воронка” з речами і наказали: “Залазь!” Я заліз. Частина будки була відгороджена залізними ґратами з вузькими дверцятами. Збоку — два залізні бокси, а навпроти — лавка для наглядачів. Мені вказали на місце в одній з тих кліток. Заходити в цей вертикальний ящик — півтора метри заввишки і два лікті вшир?! Я зігнувся й заліз у нього, відтак розвернувся і вмостився на сидінні. Наглядач зачинив дверцята, вони торкнулися колін. Я посунувся назад і притиснувся до задньої залізної стінки, аби коліна не впиралися в холодну дверну бляху.
— Чого ви мене сюди засунули? — звернувся до солдатів. — Онде більша камера вільна.
— Нічево, прівикай! — відповів солдат по-московському.
— Видно, що не українець. Українці до незнайомих звертаються на “ви”, а москалі всім “тикають”. Це у вас від татар. У татарській мові взагалі немає слова “ви”.
— Много знаєш! Нічево, в Мордовії научат говоріть по-рускі, — промимрив солдат.
Я змовчав. Авто рушило з місця. З темного ящика, який називали англійським словом “бокс”, зовсім не було видно, якою дорогою везли. Напевно, заїхали до кримінальної тюрми (“бригідок”), бо відчинили двері “воронка”, потім — відсувні ґратчасті двері й запустили по одному в машину чоловік з п’ятнадцять в’язнів. З їхнього гурту хтось вигукнув по-московськи:
— Начальнік, хватіт! Больше некуда.
— Трамбуй іх! Єщо троіх надо затрамбовать, — наказав “начальник”. І вже до того, хто обізвався: — Ето тєбє не домашняя квартіра! Надо било нє попадать сюда! Тєпєрь тєрпі.
У камері невдоволено загули, хтось знову вигукнув:
— Начальнік, ми тут подавім одін одново, совєсть надо імєть!
— У мєня нє совєсть, а інструкція о правілах пєрєвозкі зеков!
До другого боксу, що поруч з моїм, посадили жінку. У камері, побачивши її, збуджено загули.
— Тихіше! Не гудіть! — наказав сержант українською.
— Начальник, пусти її сюди! — хтось вигукнув з гурту.
Всі засміялися.
— Ви ж кричите, що вам там тісно!
— Нічого, ми її між коліньми посадимо.
Грюкнули двері, загурчав рушій. Всю дорогу з гурту в’язнів то тихіше, то гучніше російською лунали різні сороміцькі вигуки, звернені до жінки. Вона, мабуть, потрапила до “воронка” вперше, видно, була порядна людина, відкрите звернення до неї як до повії, приголомшило. Вона довго не відповідала. Потім вимовила: “Як вам не соромно?!” Відтак затихла і до самого вокзалу не обізвалася й словом.
“Воронок” зупинили десь далеко від міського залізничного вокзалу. Вивели мене й жінку, потім — гурт в’язнів з основної камери. Поставили охорону з автоматами.
— Прошу до уваги! Якщо хтось спробує тікати, конвой стрілятиме без попередження! Взяти речі і колоною — не відставати, не відходити вбік — за сержантом вперед руш! — скомандував старший лейтенант.