Иван Котляревский – Українська драматургія. Золота збірка (страница 82)
(). «Офіцерського чаю». (.) А ті! ті! Ще взиваються — офіцери! На фронті кров ллється, люди гинуть з голоду, — а вони… «нежныя лобзанья» заводять, ручки цілують… (.) А воювать! воювать, чортові душі!
а. Не кричи, ти, завоювателю!
(, ). Ну, добре! Підождіть-підождіть трохи. ( .) Тобі, думаєш, теж так минеться? Зажди-но!
(). То й що ж з того, як підождемо?
й. Побачиш. ( .) Тут вони, недалеко… (.) Прийде на вас Петлюра! він вам покаже «нежныя лобзанья!» — Як приварить двадцять п’ять шомполів, будеш тоді пам’ятати, коли тобі офіцери ручки цілували!
а. Далеко куцому до зайця, так твоєму Петлюрі до гетьмана. У гетьмана гармати, у гетьмана кулемети, а у Петлюри що?
й. І в Петлюри гармати, і в Петлюри кулемети! ( .) Миколо Федоровичу — є в Петлюри кулемети та гармати, чи ні?
(). Сотні три-чотири гармат, кулеметів тисяча-друга!..
(). У Петлюри банди!
й. Неправда — у добровольців банди, а в Петлюри дисципліноване, регулярне військо.
( ). Банди! банди! банди!
(). Що вона розуміє: «банди, банди!» Ось не сьогодні-завтра, як увійде в Київ, побачиш тоді, що то за банди!
а. Побачимо, як ще увійде! (.) Миколо Федоровичу, — як ви гадаєте — візьмуть таки українці Київ?
(). Завтра, найбільш — післязавтра неодмінно.
а. Щось мені не віриться. ( .)
(). Ага… Забилося, «ретивое»? Злякалась? За карти хапаєшся? Ну, ворожи, ворожи!
(). І поворожу. (.) Ліза, ти швидко там? ( : «Зараз»!)
а. Учора випало, що буде гетьманові приятна звістка од русявої дами, так і сталося: ось, кажуть, Антанта сповіщає, що пришле танки на допомогу.
(). Сповіщає! А по чому вона тільки сповіщає? По тих дротах, що скрізь порвані? Куди йому з своїми свистунцями проти українців? Українці ідуть за народ. Вони ідуть босі й голодні, але дружно ідуть. А добровольці що? Тільки уміють за панночками бігати та п’янствувати. Золоті погони поначіплювали, шпори, галіфе… Ні, в Петлюри нема цього: там що козак, що старшина — всі одинакі: одно їдять, однаково ходять, одним духом дишуть…
а. Коли це ти таким українцем зробився?
й. Що ж — я малорос і потому маю «полное право» коли схочу українцем зробитися. (. .) Що? «плохо гетьманове дело?.» (. .) Не витанцьовується? Все одно — ворожи не ворожи: капут твоєму гетьманові! Це я тобі і без карт скажу.
(). Таки й справді, Катерино Дем’янівно, нащо ті офіцери? Ви ж таки, як не як, українського роду, чи личить же вам заводити зносини з ворогами народу, з ворогами України? ( .) Розміркуйте ви самі: у гетьмана, ви самі бачите, лишився один Київ, а вся Україна зайнята республіканським військом. Візьмуть наші Київ, і як не кажіть, а все-ж буде тоді ніяково… (.) По щирості кажу: не йдіть.
( -). Ну, Катю, ідемо швидче, бо там на нас чекають! ( .) Кинь, Катю, — після доворожиш.
( ). Ні, хай доворожить! Хай доворожить, «чорт возьми»!
(). Е, чорт його бери, що буде, то буде! (.) Ходім, Лізо!.. ()
(). Ага! побачила, що гетьманові дорога під три чорти з України, випадає, тоді «ходім, Лізо».
( ). А я і не знав, що в панни Лізи мається вже костюм сестри-жалібниці про запас! (.) Ви не пригадаєте, Антоне Аркадієвичу, хто ото казав колись, що всіх сестер-милосердних терпіти не може, що усіх їх треба нагаями гнати, що вони сякі й такі і он-які.
( .). Ага, Катю, — я забула тобі сказати — один офіцер питав, чи не знайшлось би у нас вільного куточка — переночувати. П’ять днів, сердешний, валяється на столах та на підлогах. То може б пустили його ночувати в кімнату Миколи Федоровича? Там-же стоїть вільна канапа.
(). Що-о? В мою кімнату? добровольця? (.) Я в свою кімнату нікого не пущу!
(). Ну, скажемо, ця кімната тепер і не наша і не ваша. Схочуть — реквізують і нічого не вдієте. (.) Знаєш що, Лізо, — скажемо, щоб у нас реквізували оці дві кімнати, а мужчин хай беруть куди-небудь рити окопи, або що.
(). От було б чудово! Ото було б прекрасно!
( ). Ото толк… ото толк.
а. А чого ж, справді, ви отираєте тут кутки? — тепер мужчини не повинні сидіти вдома! ( .) Читала, Лізо, що пишуть у відозвах: «Женщины гоните из дому всех мужчин. Неужели вы будете ласкать трусов и дезертиров». ( )
(). А яй-яй… до чого розпустилися! до чого розляпалися.
(). Ну, ходім швидче — що тут із ними говорити. ( .) Досвіданія, пани добродії. (.)
( ). Та дивіться: як вернемося, то щоб було мені тут чисто, поприбрано, попідмітано. Посуда перемита, самовар готовий стояв на столі, вичищений, як огонь! (.) Годі нас підганяти — тепер і ми вас запряжемо.
й. А, лишенько, — показилися, зовсім почамріли!
(). Добре, добре. Буде колись свято і на нашій вулиці.
й. Ні, видно, тепер їх і на мотузі не вдержиш. Почули, як брязнули шпори, — зразу як дроку наїлись! (.) Що ж, закуримо, Миколо Федоровичу?
(). Закуримо, Антоне Аркадієвичу. (.)
(). Поганенькі наші справи.
й. Та ви не бійтеся — то вони тільки жирують, а виказать справді не викажуть, — побояться.
(). Зумисне може і не викажуть, — я боюсь — на мові можуть упійматися.
й. Хіба ото тільки… (є.) Знаєте що? А чи не піти б вам зараз заявитися до коменданта, чи куди там… Походили б там день, два десь на варті з рушницею — все одно з цієї мобілізації толку не буде.
ь. Я вже й сам думав… тільки ж… подумаєш і так… і так подумаєш… (.) Ні, я таки підожду ще! () Треба ось піти на розвідочку, тут у мене один план складається.
(). Ну, підіть, підіть, — та й мені розкажете, що там діється на світі. (.) Тільки ви там того… обережненько: мало не коло кожного двору стоять патрулі. На розі Пушкинської учора, кажуть, двох розстріляли — одного учителя якогось, другого — студента-єврейчика. Дивіться, щоб не нарвалися.
(). А це нащо? ( .) Нащо ж тоді господом Богом і голова та ноги дається людині? (.)
(). Так викрутимось?
(). До цього часу крутився якось. (.)
(- . ... . .)
(). Нахал! Нєвєжа! Как он смел! Как он осмєлілся!.. Думает — що полковник, то йому всьо можна! Плювать я хотіла на нього!
( -). Що сталося, Катю?