Грегори Робертс – Тінь гори (страница 80)

— Гаразд. Обожнюй мене. Вклоняйся мені. Підкоряйся мені. Я, я, я — це все, про що говорить Бог.

Учні аж зойкнули, але Ідрис почав сміятися з неприхованим захватом.

— Ха! От тепер ви бачите, мої юні шукачі мудрості, чому я так високо ціную думку Карли!

Учні почали перешіптуватися між собою.

Карла підвелася, підійшла до краю плато і запалила цигарку. Вона вглядалась у навколишні пагорби й долини. Я знав, чому вона відійшла. Їй було незручно чути про свою правоту; Карлі було би приємніше помилитися й почути, що вона кмітлива чи дотепна.

— Обожнювання — це форма підкорення,— пояснив Ідрис.— Усі релігії, як і всі королівства, вимагають від вас підкорення й послуху. З усіх тих десятків тисяч релігій, що існували від появи людської цивілізації, вижили лише ті, які мали здатність викликати послух. І коли цей послух розвіюється, то відданість, що залежала від нього, стає такою ж далекою, як колись велична віра в Зевса, Аполлона й Венеру, які так довго правили світом.

— Але, Ідрисе, ти стверджуєш, що ми маємо бути гордими, а не покірними? — запитав молодий учень.

— Ні, не стверджую. Звісно ж, ні,— спокійно відповів Ідрис.— І добре, що ти підняв це питання, Арджуне. Те, про що я розповідаю, не стосується гордощів. Можна багато чого здобути, якщо зрідка прихиляти голову й падати навколішки. Жоден з нас не повинен настільки загордитися, щоб не змогти впасти навколішки і визнати, що ми нічого не знаємо і не є центром усесвіту, та що існують речі, через які нам потрібно справді соромитися і за які потрібно охоче дякувати. Ви згодні?

— Так, Ідрисе,— відповіло кілька учнів.

— І гордість, правильна гордовитість, яка необхідна нам для виживання в цьому жорстокому світі, чим вона є? Правильна гордість не каже: «Я — кращий за інших»,— адже саме це твердить неправильна гордість. Правильна гордість каже: «Незважаючи на всі недоліки, я маю природне право на існування і маю силу волі, яка є інструментом для самовдосконалення». Узагалі-то, практично неможливо змінюватися й самовдосконалюватися без частки правильної гордості. Ви згодні?

— Так, Ідрисе.

— Добре. Я намагаюся вам донести ось що: схиліться в покорі, схиліться в розумінні, ми всі пов’язані, кожен з нас, і кожен живий організм, схиліться в розумінні, ми всі жадаємо зрозуміти й належати, але ніколи нікому сліпо не коріться. Ну що, молоді люди, ви маєте думки з цього приводу?

Запала тиша, й учні почали переглядатися.

— Ліне, наш новий гостю,— швидко звернувся до мене Ідрис.— Що скажеш ти?

Я вже опинився далеко, думаючи про наглядачів, які били в’язнів.

— Достатня міра послуху дозволить людям зробити практично будь-що з іншими,— мовив я.

— Мені подобається ця відповідь,— вирішив Ідрис.

Похвала мудреця — як найсолодше вино. Я відчув її тепло всередині.

— Послух — це вбивця совісті,— запропонував Ідрис,— і саме тому будь-яка довговічна інституція його вимагає.

— Але ж ми мусимо коритися бодай чомусь? — запитав парсійський учень.

— Корись законам держави, Зубіне,— відповів Ідрис,— крім тих, які змусять тебе поводитись негідно. Корись Золотим правилам. Поводься з іншими так, як хотів би, щоб інші поводилися з тобою, і чого не хочеш, щоб інші чинили тобі, не вчиняй їм. Підкоряйся своєму інстинкту творити, любити і вчитися. Корися всесвітньому закону совісті, де все, що ти думаєш, кажеш чи робиш має не нульовий вплив, навіть якщо це впливає лише на тебе, і саме тому необхідно мінімізувати негатив у своїх думках, словах і діях та максимізувати позитив. Корися власній вірі. І корися власному серцю. Твоє серце ніколи не брехатиме.

Він затих, дивлячись на учнів, багато з яких робили нотатки зі сказаного. Він посміхнувся, потім похитав головою і почав плакати.

Я глянув на Абдуллу. Він насправді плаче? Абдулла кивнув, а потім указав на учнів. Кілька з них також плакали. Трохи пізніше Ідрис нарешті заговорив крізь сльози.

— Це зайняло дуже багато часу — чотирнадцять мільярдів років, щоб у цій частині всесвіту виникла свідомість, просто тут, здатна на розуміння та розрахунок, і ще чотирнадцять мільйонів років зайняв сам розрахунок. Ми не маємо права просто викинути геть ті чотирнадцять мільйонів років. У нас немає морального права марнувати, шкодити чи вбивати цю свідомість. І ми не маємо права відмовитися від її сили волі — найдорогоціннішої та найчарівнішої речі у всесвіті. Ми зобов’язані навчатися, вчитися, ставити під сумнів, бути справедливими, чесними й позитивними громадянами. І найголовніше, ми зобов’язані вільно об’єднати нашу свідомість з будь-якою іншою вільною свідомістю задля спільної любові.

Згодом я чув ту промову багато разів від Ідриса, а також її модифіковані версії від кількох його учнів, і всі версії були цікаві. Мені подобався розум Ідриса, але те, що він сказав одразу після тієї першої промови, дозволило вподобати й самого чоловіка.

— Давайте обмінюватися жартами,— запропонував він.— Я буду перший. Я чекав увесь день, щоб це розповісти. Чому дзен-буддист тримав у своєму холодильнику порожню пляшку молока? Хто-небудь? Ні? Здаєтеся? Вона була для гостей, які пили чорний чай!

Ідрис і учні почали сміятися. Абдулла розреготався, щасливо й вільно,— я не бачив такого за всі роки нашого знайомства. Я намалював той сміх на стіні свого серця. І у свій невеличкий простий спосіб я полюбив Ідриса, бо він звільнив те щастя в моєму суворому другові.

— Гаразд, гаразд, моя черга! — захоплено мовив Арджун, підіймаючись, щоб розповісти жарт.

Учні по черзі розповідали свої жарти. Я пішов, прокладаючи шлях крізь ряди учнів, щоб приєднатися до Карли на краю плато.

Вона занотовувала лекцію Ідриса, але без записничка. Вона робила нотатки на своїй лівій долоні.

Довгі речення огортали руку, пролягаючи по кожному пальцю аж до нігтів, і знову назад до кісточок, а потім на інший палець.

Слова продовжувалися на долоні, доки вся шкіра на руці й пальцях не була вкрита павутинням з букв, наче малюнки хною на руках бомбейської нареченої.

То була найсексуальніша річ, яку я бачив у своєму житті: я ж письменник. Нарешті я знайшов у собі силу відвести погляд і подивитися на ліс, що вже задихався від важкого набряку хмар.

— То ось чому ти просила мене пожартувати,— озвався я.

— Це була одна з причин,— відповіла Карла, зводячи очі й дивлячись уперед.— Він каже, що одна з безперечних ознак фанатиків — це те, що у них відсутнє почуття гумору. Тож він змушує нас сміятися принаймні один раз на день.

— Ти на це купуєшся?

— Він нічого не продає, Ліне. Ось чому він мені до вподоби.

— Гаразд, що ти про нього думаєш?

— А хіба має значення, що я думаю?

— Усе в тобі має значення, Карло.

Ми зустрілися поглядами. Я не міг зрозуміти, про що вона думає. Я хотів її поцілувати.

— Ти розмовляв з Ранджитом,— сказала вона, насуплено вивчаючи мої очі.

Я перестав думати про поцілунок.

— Він говіркий, твій чоловік.

— Про що він говорив?

— А про що він міг зі мною говорити?

— Не грай зі мною в ігри!

Говорила вона м’яко, але голос звучав, наче крик пійманої тварини. Потім Карла заспокоїлася.

— Що конкретно він тобі сказав?

— Дай відгадаю,— мовив я.— Ви з Ранджитом робите це з людьми заради забави, правильно?

Вона посміхнулася.

— Ми з Ранджитом маємо особливе взаєморозуміння, але не щодо всього.

Я посміхнувся.

— Знаєш що,— сказав я.— До біса того Ранджита.

— Я б з тобою погодилася,— мовила вона,— якби не думала, що колись можу до нього там приєднатися.

Вона перевела погляд на хмари, що пінилися над далеким містом, і на першу зливу, яка клекотала й шуміла на узліссі.

Я був збентежений, але це саме почуття здебільшого і приходило під час розмови з Карлою. Я не знав, чи вона каже про якісь особисті речі в їхньому житті з Ранджитом, чи про нас. Якщо вона говорить про Ранджита, то я не хотів цього чути.

— Сильна буря,— зауважив я.

Карла мерщій обернулася до мене.

— Це сталося через мене, хіба ні?

— Що сталося через тебе?

Вона похитала головою, а потім знову втупилася в мене. Її зелені очі були єдиною яскравою річчю на планеті з сірим небом.

— Твоя розмова з Ранджитом,— зронила вона, раптом ставши рішучою та прямою.— Він хвилюється за мене, і це ясно. Але суть у тому, що саме йому потрібна допомога, а не мені. Якраз він у небезпеці.

Вона дивилася мені в очі, намагаючись прочитати думки. Я ж читав у її погляді те, що здавалося чистим і чесним занепокоєнням через свого чоловіка. Якимось чином це ранило мене більше, ніж гиря Конкенона.

— Чого ти хочеш, Карло?