Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 79)

— Я не про цей випадок, — сказала вона поспішно. — Лише мала на увазі, що, ввесь час надриваючись на роботі, ти вгробиш себе.

— Ой, не вдавай із себе матір.

— Гаразд. А кого вдавати?

«Хвойду. І не вдавай її, а нею будь», — відповів він подум-ки. Зламати звичний триб життя — ось чого він прагнув. Якщо йому залишилося всього нічого, а це йому дали зрозуміти обидва лікарі, то він, хоч не надовго, хотів би перестати бути Старом і шукати кохання, як це роблять звичайні чоловіки, не ті чоловіки, які дарують дарунки, а як це роблять ті безіменні хлопці, що в сутінки виглядають кохання на міських вулицях.

— Ти зняв мій фартушок, — промовила вона смиренно.

— Авжеж.

— А якщо хтось ітиме берегом? Може, загасимо свічки?

— Ні, не треба.

Згодом вона лежала, наполовину відкинувшись на білу подушку, та всміхалася йому.

— Відчуваю себе, мов Венера на стулці мушлі[191], — проказала вона.

— Чому саме?

— А ти придивись. Ну чим не Боттічеллі?

— Не знаю, — сказав він, — але якщо ти кажеш....

Вона позіхнула.

— Мені було так добре. Мені гарно з тобою.

— А ти багато знаєш, адже так?

— Звідки ти взяв?

— Та з того, що ти казала. Чи, мабуть, з того, як саме ти казала.

— Не так уже й багато я знаю, — після короткого роздуму промовила вона. — В університеті я ніколи не навчалася, якщо ти про це. Та чоловік, про якого я розповідала, знав усе й до того ж палав бажанням освічувати мене. Він укладав списки того, що я маю прочитати, примушував мене слухати курси при Сорбонні, відвідувати музеї та виставки. От я трохи й нахапалася.

— А ким він був?

— Чимось на кшталт художника... і лихим на язик. І ще багато чим. Він хотів, щоб я проштудіювала Шпенґлера[192]... все було задля цього. Вся історія, філософія, гармонія були лише для того, щоб я могла второпати Шпенґлера. Та перш ніж ми дійшли до Шпенґлера, я від нього дременула. Під кінець, здається, саме Шпенґлер і став основною причиною, чого він мене не відпускав.

— А хто такий той Шпенґлер?

— Кажу ж тобі, ми не дійшли до нього, — розсміялася вона. — І зараз я все це невтомно забуваю, бо навряд чи коли-небудь зустріну когось схожого на нього.

— Ну, забувати не варто, — зауважив Стар дещо здивовано. Він мав глибоку повагу до знань, мабуть, як відголосок пам’яті єврейського народу про давні шули[193].

— Просто моя наука була замість дітей.

— Зможеш передати знання своїм дітям, — сказав він.

— Ой, чи зможу?

— Авжеж, зможеш. Навчиш дітей, поки малі. Бо коли мені треба щось дізнатися, я змушений кланятися пиякам-сценаристам. Не розтринькуй знань.

— Гаразд, — сказала вона схоплюючись, — передам їх своїм дітям. Та це настільки безкінечно... чим більше знаєш, тим більше знаєш, що не знаєш — і так до безкінечності. Той чоловік міг стати ким завгодно, не будь він боягузом і дурнем.

— Але ж ти його кохала.

— Авжеж, кохала... Від усього серця. — Вона, заслоняючи очі від світла долонею, виглянула у вікно.

— Там якесь світло. Йдемо на берег.

Він скочив, вигукуючи:

— Так сьогодні ж терло[194] ґруніона[195]!

— Що?

— Це сьогодні! Про це — у всіх газетах.

Він вискочив надвір, і вона чула, як він клацнув дверцятами авто й за мить повернувся з газетою.

— О десятій шістнадцять. Тобто за п’ять хвилин.

— Що — затемнення чи що?

— Ні, це дуже пунктуальна рибка, — пояснив він і скомандував: — Залиш панчохи й туфлі й біжімо зі мною!

Ніч була ясна, синя. Приплив майже досяг свого піку, і маленька срібляста рибка плескоталася біля самого берега, чекаючи на 10:16 — час нересту. Аж ось час цей настав, і за секунду-другу риба хлинула разом з припливною хвилею.

Стар і Кетлін босоніж брьохали в її гущі, а та ряхтілася, й тріпотіла, й хльостала «шльоп-шльоп» хвостами. Назустріч їм вздовж берега йшов негр і в два відра збирав рибини, наче ті патички. А риба струменіла двійками-трійками, взводами-ротами, невідступна, збуджена, зневажена, повз великі босі ноги незваних гостей, так само, як струменіла вона й задовго до того, коли на цьому березі сер Френсіс Дрейк прикріпив на камінний стовп свою табличку.[196]

— От ще б одне відро, — поремствував відсапуючись негр.

— Бачу, ви здалеку, — звернувся до нього Стар.

— Раніше ходив до Малібу, але цим кіношникам це не до вподоби.

Набігла хвиля, змусивши людей відскочити, а потім так само швидко відкотилася назад, і пісок знову ожив, заворушився.

— А чи є вигода так здалеку добиратися? — запитав Стар.

— Я не думаю так, є вигода чи нема. Насправді я вибрався на природу почитати трохи Емерсона[197]. Вам його доводилося читати?

— Я читала, — сказала Кетлін. — Трохи.

— Він у мене за пазухою. У мене із собою є й трохи літератури розенкрейцерів[198], та вони мені приїлися.

Вітер дещо подужчав... хвилі піднялися і тепер далі заповзали на берег, а вони бродили пінистою крайкою прибою.

— Чим заробляєте? — запитав Стара негр.

— Кіно роблю.

— А-а, — і після короткої паузи додав: — Я до кіна не ходжу.

— Чому не ходите? — запитав Стар доволі різко.

— Бо яка з нього користь? Я й дітям не дозволяю.

Стар пильно дивився на нього, а Кетлін — на Стара, в готовності стати на його захист.

— Все ж є і хороші стрічки, — сказала вона, коли їх обвіяло водяною парою прибою, та негр її не слухав. Вона відчувала, що могла б негру заперечити, і повторила ці свої слова, та негр подивився на неї і цього разу байдуже.

— А що, братство розенкрейцерів — проти кіно? — запитав Стар.

— Схоже, вони до пуття не знають, проти чого вони і за що. Цього тижня вони — за одне, а наступного тижня — за інше.

І лише рибки були певні того, за що вони. Спливло півгодини, а вони все сунули й сунули. Уже обидва відра негра були битком набиті рибою, і він, врешті-решт, побрів собі з відрами кудись до дороги, навіть не підозрюючи, що щойно потряс підмурок кіно-промисловості.

Стар і Кетлін пішли назад у будинок, і Кетлін дорогою міркувала над тим, як швидше спровадити геть його тимчасову зажуру.

— Бідолаха старий Самбо[199], — під кінець сказала вона.

— Що?

— Хіба ви не називаєте їх «самбо»?