Фрэнсис Фицджеральд – Романи (страница 78)

Коли вони знову виїхали на берег океану, небо було затягнуте хмарами, а в Санта-Моніці на них обрушилася раптова злива. Стар зупинився на узбіччі, надягнув дощовик і підняв брезентовий відкидний верх.

— У нас тепер є дах, — сказав він.

По-домашньому, неначе дідусеві дзиґарі на стіні, на вітровому склі зацокали «двірники». Покидаючи мокрі пляжі, їм назустріч назад до міста тягнулися похмурі автомобілі. Далі вони в’їхали в густий туман... тепер дорога з обох боків утратила свої узбіччя, а вогники зустрічних автомашин здавалися закляклими на місці, аж поки, враз сліпуче спалахнувши, не пролітали мимо.

Якусь частку себе вони залишили позаду і в машині тепер почувалися легко та вільно. Крізь шпарину всередину прокрадався туман; і Кетлін спокійним і неквапливим рухом, рухом, за яким він, скосивши очі, пильно спостерігав, зняла рожево-блакитний капелюшок і поклала його під смужку брезенту на задньому сидінні. Струснувши головою, розсипала волосся по плечах, а побачивши, що Стар на неї дивиться, посміхнулася.

З боку океану промайнула сяюча пляма вогнів ресторанчика вченого морського лева. Стар покрутив ручку, опустивши бокове скло, і став виглядати в пошуках орієнтирів, та через кілька миль туман розвіявся, і прямо перед ними виринув поворот до його будинку. Тут за хмарами проступив і місяць. А над океаном все ще догоряла вечірня зоря.

Дім напливом[190] перейшов у свої деталі. Відшукавши дверний проріз, вони під балками коробки, з яких крапало, навпомацки, долаючи незрозумілі перепони заввишки до пояса, пробралися до єдиної готової кімнати, де пахло тирсою та вогким деревом. Він схопив її в обійми; в напівтемряві вони бачили лише очі одне одного. За мить на підлогу впав плащ.

— Зажди, — сказала вона.

Вона потребувала часу. Не бачила, що може вийти з цього щось путнє, та ця думка не стояла на заваді тому, аби відчути себе щасливою і сповненою бажання; їй потрібна була хвилина, аби прокрутити в пам’яті все, що відбулося за останню годину, й остаточно зрозуміти, чому вона тут. Вона завмерла в його обіймах і лише, як і раніше, трохи погойдувала головою з боку в бік, тільки повільніше і не відводячи погляду від його очей. Аж раптом відчула, що він тремтить.

Цей свій трепет тоді ж відчув він і сам і послабив обійми. Тут же вона з безстидними та манливими словами прищулила його лице до свого. Потім, все ще стоячи та пригортаючи його однією рукою, вона іншою та коліньми щось з себе стягла і ногою це щось жбурнула долі до дощовика. Більше він уже не тремтів і знову міцно притуляв її до себе, коли вони разом опустилися на коліна і ковзнули на плащ.

Згодом вони лежали мовчки, і він сповнився такою ніжністю до неї та любов’ю, що міцно стискав її в обіймах, аж поки у неї по шву не затріщала сукня. Цей тріск повернув їх до яви.

— Допоможу тобі встати, — лагідно сказав він, взявши її за руки.

— Не зараз. Я думаю про щось своє.

Вона лежала в темряві і, поза межами раціонального, уявляла, яке у них буде тямуще та непосидюче дитинча. А втім незабаром вона дозволила йому допомогти їй звестися на ноги... Коли вона повернулася в кімнату, там горіла сиротливо електролампочка.

— Одноламповий світильник, — сказав він. — Виключити?

— Ні. Так — чудово. Я хочу тебе бачити.

Вони сіли на дерев’яну коробку під диванчик біля вікна, навпроти одне одного, торкаючись підошвами.

— Ти, схоже, десь далеко звідси, — сказала вона.

— І ти теж.

— І тебе не дивує?

— Що?

— Що ми знову дві різні людини. Хіба не думаєш... не сподіваєшся, що ось злився в одну особу, а потім виявляється, що все-таки особи дві?

— Все одно я відчуваю, що ти мені дуже близька.

— Я відчуваю те саме.

— Дякую.

— Це я тобі дякую.

Вони засміялися.

— Ти цього прагнув? — запитала вона. — Минулої ночі...

— Тільки несвідомо.

— От би знати, коли ж це у нас вирішилося? — міркувала вона вголос. — Бувають моменти, коли це тобі ні до чого, а потім настає інший, коли розумієш, що ніщо на світі вже не в силах тебе спинити.

Ці думки натякали на певний досвід, та, як не дивно, така вона йому ще більше була до серця. При його пристрасному бажанні повернути минуле, а не повторити його, було доречним, щоб усе було саме так.

— Я почасти хвойда, — сказала вона, вгадуючи перебіг його думок. — Гадаю, саме через це я й не заприязнилася з Едною.

— Якою Едною?

— Тією дівчиною, що ти переплутав зі мною. Та, якій ти телефонував... що жила через дорогу від мене, а тепер перебралася до Санта-Барбари.

— Так вона, по-твоєму, повія?

— Схоже, так. Вона ще працювала, як у вас в Америці кажуть, в «закладі з дівчатами за викликом».

— Курйозно.

— Будь вона англійка, я б нараз її розкусила. А так вона здавалася такою ж, як усі дівчата. Лише перед переїздом вона мені в цьому зізналася.

Побачивши, що вона дрижить, він піднявся і накинув плащ їй на плечі. Відкрив стінну шафу — звідти на підлогу вивалилася ціла купа подушок і пляжних матраців. Знайшлася там і коробка свічок. Він запалив їх і розставив по краях кімнати колом, а замість лампочки підключив електричний нагрівач.

— А чому Една мене побоювалася? — спитав він зненацька.

— Бо ти продюсер. А вона, навчена гірким досвідом, чи то сама з ними опеклася, чи її подруга. До того ж, здається, вона дурепа — далі нікуди.

— А як же ви з нею зійшлися?

— Вона заглянула, як сусідка. Може, думала, що я, як і вона, пропаща, сестра в недолі. Була вона привітною. Весь час казала, щоб я її запросто називала Едною, так що, кінець кінцем, ми перейшли на «ти» і стали наче подруги.

Вона встала з диванчика біля вікна, аби він міг розкласти на ньому та попід вікном подушки.

— Чим допомогти? — запитала вона. — Не хочу бути дармоїдкою.

— Ще чого! — Він обійняв її за плечі. — Угамуйся. Дай-но тебе зігрію.

Якийсь час вони сиділи безмовно.

— А я знаю, чому я тобі відразу впала в око, — перервала вона мовчанку. — Една мені сказала.

— І що ж вона тобі сказала?

— Сказала, що я схожа... на Мінну Девіс. — Це мені й інші казали.

Він відхилився назад і кивнув.

— Ось тут схожа, — сказала вона, поклавши долоні собі на вилиці і трохи відтягуючи на щоках шкіру. — А ще тут і тут.

— Справді, — визнав Стар. — І знаєш, що дивно? Ти більше схожа на неї в житті, ніж вона жива — на себе на екрані.

Вона підхопилася на ноги, цим самим змінюючи тему розмови, неначе остерігалася її.

— Я вже зігрілася, — тільки й мовила, підійшла до шафи, заглянула всередину і повернулася в фартушку з ажурним візерунком снігопаду.

Вимогливим оком озирнулася навкруг.

— Само собою, ми лише в’їхали, — сказала вона, — і тут ще лунко без речей.

Вона відчинила двері веранди і внесла два плетені з лози стільці, струшуючи з них краплі води. Він спостерігав за її рухами, хоч і ревно, та водночас до певної міри й лякаючись, що плоть її відкриє якісь вади й приваба щезне. Йому вже доводилося, спостерігаючи вродливих жінок під час пробних зйомок, не раз відмічати, як у кадрі прекрасна статуя, щойно почавши рухатися, виглядає, як лялька на шарнірних суглобах, і вся краса її з кожною секундою тане. Та Кетлін рухалася пружно та вправно на підйомі стопи, а її тендітність, як і має бути, була оманливою.

— А дощ вже перестав, — сказала вона. — Знаєш, того дня, коли я приїхала, лляв дощ. Така злива — і шуміла так, наче коні мочаться у річку.

Він засміявся.

— Зливи ти ще полюбиш. Особливо якщо маєш тут жити. Ти ж нікуди звідси не від’їжджаєш? Тепер-то ти можеш сказати? Що це за таємниці такі?

— Не зараз, — захитала вона головою, — та й не варто.

— Тоді іди сюди.

Вона підійшла і стала біля нього, а він притиснувся щокою до прохолодної тканини фартушка.

— Ти втомився, — мовила вона, зануривши руку в його волосся.

— Але не в цьому випадку.