Джон Пассос – Менгеттен (страница 72)

Квітень причепурив улиці Іст-Сайду несподіваними барвами. Солодкі, заласні пахощі линули з візочка з ананасами. На ріжку вона побачила Розу Сеґал і Ліліян Даймонд, що пили кока-кола біля кіоску.

— Ганно, йди випий з нами, — покликали вони.

— Залюбки, якщо ви заплатите, бо у мене порожньо.

— А хіба ти не одержала допомоги за страйк?

— Я все віддала матері… Хоч це ні до чого. Однаково, вона цілісінький день поїдом мене їсть. Надто вже стара.

— А ти чула, що озброєні люди вдерлися до крамниці Айка Ґолдштейна, геть усе чисто розтрощили клевцями, а самого Айка залишили непритомного на купі пошиття.

— Ой, який жах!

— Так йому й треба!

— Алеж не можна нищити так власність. З цього і ми здобуваємо собі на життя, так само, як і він.

— Не сказала б, що це життя, — я тільки що тепла від нього, — мовила Ганна, стукнувши порожньою склянкою об столик.

— Легше, легше, — застеріг продавець. — Обережніше з посудом.

— Та найгірше те, — провадила Роза Сеґал, — що коли вони розбивали крамницю Ґолдштейна, із вікна вискочив прогонич і впав з дев’ятого поверху просто на пожежника, що проїздив на машині, й забив його на місці.

— Навіщо вони зробили це?

— Хтось, певно, кинув на когось прогоничем і влучив просто у вікно.

— І забив пожежника.

Ганна вгледіла, що знизу вулицею до них простує Елмер. Тонке його обличчя схилене наперед, руки засунуті в кишені виношеного пальто. Залишивши товаришок, вона попростувала назустріч йому. — Ти йдеш, певно, до нас? Не треба, бо мати страшенно лається. Мені хотілось би влаштувати її в шпиталі, бо не сила вже жити з нею.

— То підемо посидимо в парку, — мовив Елмер. — Ти почуваєш весну?

Ганна скоса глянула на нього. — Чи почуваю я? Ой, Елмере, мені хотілось би, щоб уже скінчився страйк… Я сливе божеволію від неробства!

— Алеж, Ганно, страйк має величезне значення для робітництва. Це робітничий університет. Він дає нам можливість учитися, читати, ходити до громадської книгозбірні.

— Ти ж сам казав, що він скінчиться за якийсь день чи два. І яка користь з того всього?

— Що освіченіша людина, то більше користи дає вона своїй клясі.

Вони сіли на лавці спиною до спортивного майданчику. Небо у них над головами переблискувало перламутровими хмарками заходу. Брудні діти бавились і верещали на асфальтовій стежці.

— Ой, — мовила Ганна, глянувши на небо. — Як би мені хотілось мати паризький вечірній стрій, а щоб у тебе був фрак, і щоб ми могли пообідати у шиковному ресторані, а потім піти на виставу до театру, або ще щось.

— Якби ми жили при іншому соціяльному ладові, це могло б бути. По революції робітник матиме все.

— А яка з того користь, Елмере, коли ми станемо вже старими й лайливими, як моя мати?

— Діти наші матимуть це.

Ганна випросталася. — Я ніколи не матиму дітей, — крізь зуби мовила вона. — Ніколи, ніколи, ніколи!

Аліса смикнула його за рукав, коли вони спинилися перед вітриною італійської кондиторської. На кожному торті, орнаментованому яскравими аніліновими квітами й сопілками стояв великодний цукровий баранець з прапорцем. — Джіммі, — мовила вона, повертаючи до нього маленьке овальне личко з надто яскравими, такими, як троянди на торті, вустами, — чи не могли б ви якось зарадити з Роєм… Йому треба знайти роботу. Я з глузду зсунуся, якщо він і надалі сидітиме все вдома й читатиме газети з цим хоробливим виразом на обличчі… Ви розумієте, що я маю на думці… Він шанує вас.

— Алеж він намагається знайти роботу.

— Він не шукає її, як слід, і вам це відомо.

— А на його думку саме так і треба шукати. Здається, він помиляється, в оцінці самого себе… Але я не так, щоб і пасував для розмов про роботу.

— Я знаю. І вважаю, що це чудово. Всі кажуть, що ви залишили роботу в газеті, й хочете стати письменником.

Джіммі впіймав себе на тому, що дивиться у її великі карі очі, що блищать десь у глибу, немов вода у криниці. Одвернув голову. За горло його схопив корч, він закашлявся. Попростували далі веселою барвистою вулицею.

У дверях ресторану побачили Роя і Мартіна Шіффа, що чекали на них. Проминувши залю, пішли довгим передпокоєм, застановленим столами, кожен поміж двох зеленкувато-синіх малюнків Неапольської затоки.

У повітрі стояв дух сиру, тютюнового диму й томатової підлеви. Сівши на стілець, Аліса вередливо скривилася.

— Я хочу коктейлю і щоб швидше.

— Я, мабуть, дурний, — мовив Герф, — але ці човни, що кокетують перед Везувієм, завжди будять у мене бажання поїхати кудись… Я мабуть таки поїду тижнів за два.

— Куди ж ви поїдете, Джіммі? — спитав Рой. — Щось вигадали нове?

— А що скаже Геллен? — зауважила Аліса.

Герф зашарівсь. — А чому вона повинна щось сказати? — спитав прикро.

— І, на мою думку, нічого тут такого немає, — мовив він за якусь хвилину.

— Ніхто з нас не знає, чого він хоче, — вибухнув Мартін. — Тому то наше покоління таке нікчемне.

— Я починаю потроху розуміти те, чого я не хочу, — спокійно мовив Герф. — Принаймні маю досить сміливости, щоб сказати самому собі, яке мені осоружне все те, чого я не хочу.

— Алеж це дивно, — вигукнула Аліса. — Занедбати кар’єру заради ідеалу.

— Вибачте, — мовив Герф, одсуваючи стільця. В убиральні глянув на себе в хистке свічадо.

— Не треба говорити зайвого, — пошепки застеріг він себе. — Адже ти ніколи не справдиш своєї нахвалки… У нього було п’яне обличчя. Набравши в жменю води, умився. Коли вернувся до столу, його зустріли вигуками.

— За здоров’я мандрівника! — проголосив Рой.

Аліса їла сир з скибочками груші. — Це мабуть дуже цікаво? — сказала вона.

— Рой нудьгує, — вигукнув, помовчавши, Мартін Шіфф. Його обличчя з великими очима в рогових окулярах плавало в димному повітрі ресторана, немов рибина в каламутному акваріюмі.

— Я саме перебирав думкою всі ті місця, де хочу питати взавтра роботи.

— Ви хочете роботи? — мелодраматичним топом спитав Мартін. — Хочете продати душу тому, хто більше заплатить?

— Алеж це єдине, що можна продати, — застогнав Рой.

— Мене найдужче непокоїть те, що доведеться не спати вночі… Взагалі, гидко продавати свою особистість. Виходить, що вкладаєш до роботи не здібність, а особистість.

— Хто справді чесний — це проститутки…

— Алеж саме проститутки продають свою особистість.

— Вони тільки наймають її.

— Роєві нудно… Всім нудно… Я на всіх вас навів нудьгу.

— Нам саме всім весело, — переконливо мовила Аліса. — Ми б не сиділи тут, Мартіне, якби нудьгували, адже так? А тепер мені хочеться, щоб Джіммі розповів, у яку таємничу мандрівку він вирушає.

— Ні, ви, напевно, говорите собі: який він нудний, яка користь од нього в товаристві? Адже у нього немає ні грошей, ні вродливої дружини, він не проречистий, не грає на біржі — зовсім зайвий тягар для товариства. Кожний артист є тягар.

— Це зовсім не так, Мартіне. Ви хто зна, що говорите.

Мартін махнув рукою над столом, перекинувши дві склянки. Офіціянт з зляканим виглядом поклав серветку на червону пляму. Не помічаючи цього, Мартін провадив:

— Все це удавання… Ви говорите неправду. Не насмілюєтеся оголити справжні ваші душі. Але тепер мусите востаннє послухати все те, що я скажу… Бо я говорю востаннє. Ви, офіціянте, теж ідіть сюди, схиліться й зазирніть у темну безодню людської душі. А Герфові нудно. Всім вам нудно, ви знудьговані мухи, що дзичать на підвіконні. Вважаєте, що підвіконня — то кімната. Не розумієте, що то чорна глибінь усередині… Я дуже впився. Офіціянте, дайте ще пляшку.

— Придержіть коней, Мартіне… Я не певний, чи ми зможемо сплатити рахунок… Нам нічого не треба більше…

— Офіціянте, дайте ще пляшку вина.

— Скидається на те, що ми збираємося пиячити цілу ніч, — буркнув Рой.