Джон Пассос – Менгеттен (страница 71)
Герф підвівся. Знову треба йти. Вийшов із ресторану, все ще відчуваючи смак бекону на язиці.
Скрізь повно золотого достатку весни.
У матері Діка Снов була фабрика коробків для взуття. Вона збанкрутувала, й Дік залишив школу й почав стовбичити на ріжках улиць. Продавець води з кіоску наставив його на розум. Він зробив два внески за перлові сережки для чорнявої дівчини з станом, неначе мандоліна. Вони чекали на банківського артільника біля станції підземки. Той перечепився в турнікеті й завісився на ньому. Вони вискочили з текою й поїхали фордовським седаном. Дік Снов зоставсь і вистрелив у мертвого чоловіка. У камері смертника задовольнив весняний попит, написавши присвячену матері поему, що її видрукували в «Івнінґ Ґрефік».
З кожним подихом Джіммі вдихав гуркіт і скрегіт і розмальовані фрази, аж поки почав пухнути, відчув, що він зробився великим і туманним, немов стовб диму над квітневими вулицями, що зазирає до вікон машинних крамниць, фабрик ґудзиків, умебльованих будинків, аж поки не відчув бруду постельної білизни, м'якого кружляння пасів, поки не видрукував лайливих слів на друкарській машинці крадькома, поміж пучок друкарниці, і переплутав прейскуранти в коморах. Він шумував усередині, немов содова вода в солодкому квітневому соковику з суниці, сарсапарілі, шоколяди, вишень, ванілі, що пінивсь у блакитному від ґазоліну повітрі. З болем упав з сорок четвертого поверха й розбився. А чи задовольню я весняний попит, коли куплю револьвера й застрелю Еллі, а тоді, сидячи в камері смертників, напишу поему про свою матір, яку видрукують у «Івнінґ Ґрефік»?
Почав скорчуватись, аж поки став таким крихітним, як порошинка, й добився через скелі й каміння, у грімливі сточні труби, здерся на соломинки, потопаючи в озерах ґазоліну від автомобілів.
Сидів у полуднево-рожевому Вашінґтон-Сквері, дивлячися крізь склепіння на П’яту Авеню. Пропасниця вже не трусила його, натомість почував прохолоду і втому. Інша весна, хто зна скільки весен тому, коли він ішов з цвинтаря, блакитним, жорствою всипаним шляхом, де щебетали горобці, а вивіска говорила: Йонкерз. У Йонкерзі поховав я свої хлопчачі роки, у Марселі, де вітер віяв мені в обличчя, потопив у гавані своє дитинство. Де ж і як поховаю я в Нью-Йорку свої двадцяті роки? Може їх вислали, і вони виїхали пороном з Елліс Айленду, співаючи Інтернаціонал… Мелодія Інтернаціоналу котиться над водою, тане, зідхаючи, в тумані.
ВИСЛАНЦІ
… Джемз Герф, молодий журналіст, щось понад двадцять років, 190, Західня 12-а вулиця. Суддя Мерівейл присудив усіх, як небажаних чужинців, до заслання, і їх перевезено до Елліс Айленду. Чотирьох молодших — Сашу, Майкла, Ніколеса й Володимира вже обвинувачувано раніш в належності до організації анархістів. П’ятий і шостий — зареєстровані бродяги. І, нарешті, трьох останніх — Біля, Тоні й Джо притягали, до права, обвинувачуючи в катуванні жінки, підпалі, збройних нападах і проституції. Опріч того всіх обвинувачувано в потраві й зловживаннях.
Увага, увага, увага, в’язень на лаві підсудних!.. Я вважаю ваші зізнання за надто сумнівні, мовив суддя, перехиляючи чарку. Секретар суду, що виготовлював старосвітський коктейль, зненацька заріс увесь виноградним листом, заля виповнилася пахощами виноградного цвіту, а Осяйний Спиртонос узяв биків за роги й обережно повів їх униз сходами з суду. — Судове засідання відкладається через гикавку! — загорлав суддя, побачивши джін у своїй грілці. Репортери знайшли мера, — зодягнений у леопардову шкуру, він позував для статуї Громадської Доброчинности, спершися ногами на спину принцеси Фіфі, східньої танцівниці. Ваш кореспондент вихиливсь у вікно в клюбі банкірів у товаристві свого дядька, Джефферсона Т. Мерівейла, відомого у цьому місті клюбмена, й двох добре приперчених баранячих котлет. А тим часом офіціянти похапцем організовували оркестру, замість барабанів узявши животи Ґозенгеймерів. Метрдотель розкішно виконав «Стара моя хата в Кентукі», вперше вживаючи замість ксілофонів дзвінкі лисі голови сімох директорів Деляверської Ґазолінової компанії. А Осяйний Спиртонос у пурпурових кальсонах і циліндрі з блакитною стрічкою вів Бродвеєм биків два мільйони триста сорок дві тисячі п'ятсот один. Щойно діставшися до Спюйтен-Дюйвіль, вони одразу ж і потопилися, лава по лаві, намагаючися переплисти йонкер.
А я сиджу тут, — думав Джіммі Герф, — і друк немов короста в’їдається в мене. Я сиджу тут увесь у ряботинні друку. — Він звівся на ноги. Невеличкий рудий собака спав, скулившися, під лавою. Невеличкий рудий собака видавався дуже щасливим. Що мені треба — це добре виспатися! — вголос промовив Джіммі.
— А що ти хочеш робити з ним, Детче, може продаси?
— Я не продам цього маленького револьвера й за мільйон долярів, Френсі.
— Ой, не говори тепер про гроші. Якийсь фараон помітить у тебе в кишені револьвер та ще заарештує.
— Ще не народився на світ той фараон, що зміг би заарештувати мене… Викинь краще з голови ці дурниці.
Френсі почала плакати. — Алеж Детче, що нам робити, що нам робити?
Ткнувши револьвера до кишені, Детч враз зірвався на ноги. Почав з підскоком ходити туди й сюди стежкою. Вечір був туманний, вогкий. Автомобілі, що їхали брудним шляхом, утворювали безкрає плетиво мерехтливого павутиння вогнів поміж кістяків чагарнику.
— Ти тільки нервуєш мене своїм плачем і скиглінням… А ну, цить! — Він знову похмуро сів поруч з нею. — Мені здалося, ніби щось ворушиться у кущах… У цьому проклятому парку повнісінько шпигів. Нікуди в місті не можна піти, щоб за тобою не ходили назирці.
— Та мені все було б байдуже, якби я не почувала себе так зле. Нічогісінько не можу з’їсти, щоб не зблювати, й увесь час страшенно боюся, щоб інші дівчата не помітили цього.
— Я ж говорив тобі, що влаштую все це, хіба ні? Обіцяю, що за яких два дні чудово все влаштую… Ми поїдемо десь і візьмемо шлюб. Подамося на південь. Б’юсь об заклад, що в інших містах є сила роботи… Але мені стає холодно, ходімо звідси.
— Ой, Детче, — стомлено мовила Френсі, коли вони простували блискучою від бруду асфальтовою стежкою, — невже ти сподіваєшся, що ми знов зазнаємо доброго життя, як ото колись?
— Нам дуже зле тепер, але це зовсім не значить, що так буде завжди. Хіба ж я не пережив газові атаки в Ореґонських лісах? А за останні кілька день надумав дещо.
— Детче, якщо ти підеш і тебе заарештують, єдине, що мені зостається, це — з мосту та в воду.
— Ну, хіба ж я не казав тобі, що зовсім не збираюся бути заарештованим?
Місис Коген, згорблена стара жінка, з брунатним, плямистим, немов яблуко-руселет, обличчям, стоїть біля кухонного столу, склавши на животі вузлуваті руки. Похитуючися всім тілом, вона виливає цілий потік лайки єврейською мовою, а Ганна сидить з сонними очима над чашкою кави. — Краще б ти задавилася ще в колисці, краще б я породила тебе мертвою… Ой, навіщо я викохувала аж чотирьох дітей, коли з жадного немає пуття, і всі вони аґітатори, ледацюги й бродяги? Бенні двічі сидів у в'язниці, Соль повіявся, хто зна де, Сара розпутниця, гріховодить, дриґаючи ногами в театрі, а ти, бодай би ти не зійшла з цього місця, знімаєш з роботи кравців, ходиш, нема тобі й сорому, вулицями з плякатами страйкарів на спині…
Ганна вмочає в каву шматочок хліба й одкусює. — Ой, мамо, ви не розумієте, — говорить вона з повним ротом.
— Що там розуміти? Розпусту й гріх? Чому ти не станеш на роботу, не тримаєш язика за зубами й не заробляєш спокійно гроші? Адже добре заробляла раніш, і могла віддатися за пристойного чоловіка, якби ото не почала бігати з ґоями по танцівках. Ой, ой, навіщо я зростила дочок, коли жадна пристойна людина не хоче їх узяти за себе!
Ганна зривається на ноги, вигукуючи. — А вам зась до цього. Я завжди платила справно свою частку. На вашу думку, дівчина ні до чого більш і не здатна, як бути увесь вік невільницею і натирати мозолі на пучках роботою? А у мене зовсім інша думка, чуєте? І не смійте більше лаяти мене!
— То це ти так розмовляєш з старою матір’ю? Якби Соломон був живий, він одлупцював би тебе. Бодай би ти була народилася мертвою, як маєш ото, немов ґойка, суперечити матері. Іди геть звідси, поки я ще не прокляла тебе!
— І піду! Ганна побігла вузеньким, застановленим скринями передпокоєм до своєї кімнати і впала на ліжко. Обличчя їй пашіло. Лежала нерухомо, намагаючися дати лад думкам. Із кухні линуло тяжке, монотонне ридання старої.
Ганна сіла на ліжку. Вгледіла в люстрі насупроти напружене, поплямоване слізьми обличчя й переплутане, масне волосся. — Ой, який же у мене жахливий вигляд! — зідхнула вона. Стаючи на підлогу, наступила закаблуками на поділ сукні. Тканина з тріском розірвалася. Ганна сіла на край ліжка й плакала, плакала. Тоді почала зашивати розідране дрібними рівненькими стібками. Шиючи, стала заспокоюватися. Одягши капелюшка, напудрувала носа, підмалювала трошки вуста, одягла пальто й пішла.