Джей Кристофф – Безніч (страница 78)

— Аколіти, ми ще роботу маємо. Ви мусите поснідати. Побачимося з вами тут, в Істинах, коли настане час для занять.

Еш узяла Мію за руку й витягнула із зали. Тріо байдуже поснідало в Небесному Олтарі, Мія не зводила очей з Діамо. Величенький ітреєць дивився на неї холодним поглядом мерця, підначуючи зробити перший крок. Джессаміна не з’являлася.

Мія стиснула зуби. Їжа мала присмак пилу й смерті. Шепіт Еш до неї не долітав. Кров гупала у вухах. Трік наполягав на тому, щоб засвідчити, що він провів ніч у Міїному ліжку. Що вона не могла вбити Карлотту. Та Тріків сеанс із ткалею скінчився добряче по дев’ятих дзвонах: він мав дозвіл до своєї кімнати повернутися, точно не до Міїної йти. Тож урешті-решт вона впросила його зберігати мовчання. Не варто Трікові наражатися на тортури, поки вона не знає, як сильно в неї земля під ногами палає.

Під час занять у Залі Істин Мія не могла відвести очей з порожнього Карлоттиного місця. З блідої плями крові на залізному дереві, повністю вивести яку не змогла навіть Павуковбивцева аркімія. Вона уявляла собі останні миті життя дівчини. Як вона схилилася над своїм нотатником. Як стрімка рука смикнула її голову назад. Ті короткі жахливі секунди між тією миттю, коли вона відчула лезо в горлі, і тим, коли її поглинула чорнява.

Мія витріщалася на Джессаміну, яка прийшла до класу тільки за кілька секунд до початку занять. У голові дівчини лунала мовчазна клятва.

Ну, суко, тобі смерть…

— Мія Корвере.

Мія змигнула. Відірвала погляд від Джессаміни й побачила, що на краю зали стоїть матінка Друзілла, оточена півдесятком Рук.

— Так, матінко Друзілло?

— Ти негайно підеш з нами.

Двоє Рук у чорних рясах підняли дівчину під лікті, кожен тримав її зі свого боку. Дівчина заперечливо засичала, коли вони стягнули її зі стільця й далеко не лагідно провели крізь двері. Вона почула, як запротестував Трік, звуки сутички, гучні накази превелебної матінки. Викрутила шию й побачила, що старша жінка йде за ними в оточенні зловісних постатей у чорному. І погляд її був блакитною кригою.

— Матінко Друзілло, куди ви мене ведете?

— До моїх покоїв.

— Але чому?

— Розслідування.

— Чого?

— Убивства Карлотти Вальді.

Друзілла кинула Мії на коліна зібгане простирадло й схрестила руки на грудях:

— Поясни оце.

Покої матінки розмістилися на верхівці гори, до них вели сходи, що здавалися нескінченними. Кімнату мляво освітлювала скульптура з аркімічного скла, що висіла попід стелею. Головним предметом умеблювання в кімнаті було різьблене бюрко, завалене пергаменами, підлогу встеляло біле хутро, стіни теж були білими. Ліворуч і праворуч кімнату обіймали вщерть заповнені книжкові полиці, але стіну за бюрком вкривали сотні ніш. У тих альковчиках ховалися всілякі дивні штуки. Кинджал центуріона. Вишукана троянда із сухозлітного золота. Поплямований кров’ю екземпляр Заповідей Аа. Перстень із сапфіром.

І поміж тих трофеїв Мія побачила сотні й сотні срібних фіалів, запечатаних темним воском. Вони нагадували той, що Наєв носила на шиї під час подорожі Шерехпусткою. А посередині стіни розмістилися обсидіанові двері, позначені дивними мінливими гліфами.

Мія, що сиділа в різьбленому кріслі з високою спинкою, кліпнула на тканину, яку показувала матінка Друзілла.

— Що саме пояснити, превелебна матінко?

— Оце.

Друзілла підхопила шматину й ткнула її Мії під носа. Поміж волоконець тканини дівчина помітила крихітні ляпочки підсохлої червені.

— Схоже на кров.

— Це Карлоттина кров, аколітко. Промовець Марій це підтвердив.

Мія глянула на альбіноса, який захоплено роздивлявся матінчину колекцію. Як і завжди, він стояв босоніж, а крізь широкий комір шовкової одежі визирали гладкі бліді груди. І, як завжди, промовець мав нескінченно знуджений вигляд.

— Наслідок смертовбивства, — кивнув Марій, торкаючись пучками одного із численних срібних фіалів. — Нема в сьому сумніву.

— Не розумію, — проказала Мія. — Це Карлоттина кров. Який стосунок вона до мене має?

Друзілла обережно згорнула тканину й знову поклала її Мії на коліна.

— Це простирадло, яке вранці з твого ліжка зняли.

Мія нахмурилась. Думки помчали чвалом. Пульс пришвидшився.

— Але такого бути не може.

— Ти можеш пояснити, як Карлоттина кров потрапила до твого ліжка, аколітко?

Мія стуляла й розтуляла рота, погляд її бігав кімнатою. Вона втягнула повітря крізь зуби. Згадала, як Діамо сидів за сніданком самотою. Як Джессаміна заледве вчасно з’явилась на уроці Павуковбивці.

— Джессаміна, — різко вигукнула Мія. — Її за сніданком не було. Мабуть, це вона підклала.

— Цього ранку, аколітко, Джессаміна була тут, у моїх покоях, — зітхнула Друзілла. — І допитувалась я в неї саме про це.

— Превелебна матінко, я жодного стосунку до смерті Лотті не маю. Вона моєю подругою була!

— Нема тут друзів, аколітко. Вовк не жаліє ягня. Шторм не просить вибачення в тих, хто потонув. Усі ми вбивці як один, — Мія глипнула на стару жінку, що повторювала попередження володаря Кассія. — І хоча ми ясно визначили, що вбивство товаришів-аколітів є злочином, якщо ти зараз зізнаєшся, що маєш стосунок до смерті Карлотти, присуд кліру буде м’якшим.

— Я не буду зізнаватися в тому, чого не робила!

— Але ж докази про інше свідчать, — Друзілла присіла на край бюрка й нахилилася до Мії ближче. У розсіяному світлі зблиснув обсидіановий ключ. — Серед цьогорічних учнів ти єдина шульга. Твій зиск від усунення Карлотти від участі в змаганні Павукобивці є найбільшим. Ти не можеш довести, де саме була вчоробороту, а кров жертви знайшли у твоїй постелі — факт, який ти сама пояснити не здатна. Чи навідувала колись Карлотта твою кімнату?

— Ні, але…

— Можливо, під час суперечки із Джессаміною в Небесному Олтарі її було поранено? Чи могла її кров якимось чином потрапити на твій одяг?

Мія на мить задумалася, чи не збрехати, але вона знала, що Друзілла питатиме про це всіх, хто бачив ту сварку. І якщо її зараз спіймають на брехні…

— Ні, Лотті не поранилась, — Мія спохмурніла. — Але чому ви взагалі були в моїй кімнаті?

— Шукали Карлоттин записник, ясна річ.

— І ви правда думали, що його знайдете? Та я б ідіоткою мусила бути, якби тримала його у своїй кімнаті після того, як їй горло перерізала, хіба ні?

— Та якби тебе хотіли підставити, як ти наголошуєш, хіба не логічніше було б, якби вбивця залишив там записник, а не одненьку краплю крові?

— То якби ви знайшли її нотатки, це свідчило б про мою провину чи про невинуватість?

Друзілла насупилась і знову склала руки на грудях.

— Чи є хтось, хто зможе засвідчити твоє місцеперебування?

Мія увіп’ялася нігтями в долоні. Звісно, був хтось, хто міг би поручитися за неї. Та якщо Трік визнає, що він був у її кімнаті, він цим визнає, що порушив комендантську годину. І вони його через це покарають. Може, навіть сильніше за Цитя.

— …є хтось, хто зможе засвідчити її місцеперебування…

Шлунок Мії пірнув угору. На столі превелебної матінки матеріалізувався Пан Добрик і подивився на жінку, нахиливши голову. Друзілла перевела погляд на тіньове створіння, та вигляд вона мала неприховано скептичний. От тільки Мія знала, що Тріка Пан Добрик не любить. Жодної відданості до нього не відчуває. Та він за секунду продасть хлопця, якщо це означатиме, що Мія терпітиме отаке приниження на секунду менше.

— Невже? — промовила Друзілла. — Чи насмілюсь я спитати?

— …я не знаю. насмілитесь?..

— Пане Добрику, не треба, — попередила Мія.

— …і чому ж?..

— Бо я прошу цього не робити.

І отут Друзілла різко озирнулася, пильно дивлячись на Мію примруженими очима.

— Аколітко, я не маю потреби пояснювати, наскільки серйозний цей переступ. Якщо тебе визнають винною у смерті аколітки Карлотти, найменше, що тебе чекає, — це покара бичуванням. Можливо, йтиметься про смерть. Якщо хтось може підтвердити твоє алібі на вчоробороту…

Міїн погляд зосередився на не-коті. Він благав.

— …тобі варто довіряти мені більше…

— Будь ласка, не треба.