Джей Кристофф – Безніч (страница 77)
Мія проклала собі шлях крізь юрму Рук; Еш та Трік ішли одразу за нею. Прислужники намагалися її спинити, та вона лаялась, штовхалася, працювала ліктями, поки ізсередини нарешті не пролунало: «Хай пройдуть». Із широко розплющеними від гніву очима Мія опинилася у звичному зеленому світлі зали.
Карлотта важко осіла на робочий стіл, у похололій руці затиснуте перо. Стіл перед нею вкривав шар загустілої червені, що стікала вниз та зібралася калюжкою під ослоном. У повітрі ширяла пісня примарного хору, а ще — залізний штин крові.
Біля тіла стояли превелебна матінка та Павуковбивця й про щось стишено перемовлялися із Солісом. Звична усмішка матінки Друзілли зникла начисто, а Павуковбивця здавалася ще похмурішою, ніж зазвичай. Коли Мія увійшла, Соліс роздивлявся порожнє повітря над її правим плечем і обличчя мав зловісне, як підлога на бойні.
— Аколіти, до початку занять ще кілька годин, — сказала Павуковбивця. — Вас тут не має бути.
— Це ж наша подруга, — промовила Мія, вказуючи на Карлоттине тіло.
— Уже ні, — похитала головою Павуковбивця.
— Як вона померла? — спитав Трік.
— Вона не померла, — різко промовила Еш. — Її вбили.
— Перерізане горло, — відповіла Павуковбивця. — Дуже швидко. Майже безболісно.
— З-за спини?
Шахіда кивнула.
— Джессаміна, — прошипіла Мія. — Чи Діамо. А може, обидвоє.
— Йобані боягузи, — прошепотіла Еш.
Матінка Друзілла здійняла брову.
— Аколіти, вам щось про це відомо?
Мія глипнула на Ешлін та Тріка й повільно кивнула.
— Кілька оборотів тому, превелебна матінко, Карлотта та Джессаміна посварилися за вечерею. Лотті вже майже розкрутила Павуковбивцеву формулу, але Діамо знищив її записи. Лотті мало не зламала Джессаміні носа, і Джесс пообіцяла її вбити. Спитайте будь-кого. Ми всі це чули.
— Зрозуміло.
— Лотті казала, що збирається звернутися до шахіди Павуковбивці по дозвіл працювати допізна, щоб відновити втрачене. Джессаміна та Діамо знали, що вона тут буде.
— З твоїх слів ясно, що всі, хто був на тій вечері, знали, що вона тут буде.
— Але ж Джессаміна пообіцяла її вбити. Перед усіма.
— І що це, власне, доводить? — різко спитав Соліс. — Пригадую, що не так давно аколіт Трік погрожував за вечерею вбити іншого неофіта. І вже наступного обороту той неофіт виявився мертвим, — Соліс повернувся до Тріка. — Хочеш у чомусь зізнатися, аколіте?
— Шахіде, я не маю жодного стосунку до смерті Водозова.
Велетень повернувся до Мії й форкнув:
— Марні погрози вбивцею людину не роблять.
— А вам байдуже до того, що вона померла, хіба ні? — спитала та.
— Навпаки, аколітко, нам це вкрай не байдуже, — сказала матінка Друзілла. — Саме тому ми ретельно це досліджуємо замість того, щоб хапатися за очевидні припущення. Джессаміна — людина холоднокровна, це правда. Та хіба ти вважаєш її настільки дурною, аби вбити дівчину, якій вона лиш кілька вечорів тому погрожувала перед повною кімнатою людей?
— Може, вона думала, що вам на це начхати? Не скажеш же, що ви тут усе догори дриґом перегорнули, шукаючи докази, коли Водозову горлянку перерізали. Відтоді понад половина з нас загинула, і ніхто за ними ані сльозинки не вронив.
Соліс спохмурнів, сліпі очі зблиснули.
— Я б тобі, дівчино, порадив за тоном стежити, коли зі старшими розмовляєш. Твоя неприязнь до Джессаміни відома всім. Те, як вона перемагає тебе в Залі Пісень, — достатня причина, аби нині поширювати про неї брехні. І якщо в конгрегації і є хтось, хто виграє від смерті Карлотти, то це ти.
Мія блимнула. У неї аж мову відібрало:
— Що?
— Ти сама сказала, що вона вже наблизилася до розгадки головоломки шахіди Павуковбивці. Якби Карлотта виготовила протиотруту, найвірніший для тебе шанс завершити навчання кращою в залі було б втрачено, хіба ні? Шанси перемогти в Залі Пісень у тебе приблизно такі самі, як у промінчика світла до безодні допірнути.
— Ах ти ж жалюгідний…
— Міє, — попередив Трік, кладучи долоню та її руку.
— …безсердечний…
— Корвере, — промурмотіла Еш.
— …йобаний…
— КОЗЕЛ! — заволала Мія. — Вона була моєю подругою! Ти, бля, за кого себе маєш?
Соліс гримнув кулаком по столу й проревів:
— Я шахід Багряної Церкви! Материн Клинок на цій землі, що вчинив в ім’я її тридцять шість освячених убивств! І клянуся, ти станеш тридцять сьомим, якщо ще раз насмілишся отак до мене заговорити!
Мія ступила вперед на один крок, гнів палав у її грудях. Вона краще за всіх знала, як це — заступити дорогу Солісу. А ще вона була необачна й безстрашна: Пан Добрик махом вихилив усю її засторогу. Трік та Еш схопили її за руки, намагаючись дівчину до тями повернути. Та спокій до кімнати принесли тільки слова превелебної матінки:
— Де ти була вчоробороту, аколітко?
Друзілла похилила голову, роздивляючись Карлоттине тіло.
— Приблизно о третіх дзвонах?
Мія облизнула губи. Примружилась. Стиснула зуби.
— У ліжку, ясна річ.
— Тож ніхто не може засвідчити, де ти була.
— Ні…
Превелебна матінка зосередила на ній холодний погляд блакитних очей.
— Цікаво.
— І чому ж?
— Я свого часу кілька горлянок розітнула, — Друзілла вказала на Карлоттине мертве тіло. — І з того, яка рана на вигляд, можу припустити, що вбивця був шульгою.
Кімнату заполонила тиша. Ешлін і Трік невпевнено перезирнулися, піт, що виступив на Міїній шкірі, почав вистигати. Матінка дивилася просто на неї.
— Джессаміна обоєрука, — промовила Мія. — Вона однаково добре обома руками володіє.
— А ти до якої руки схиляєшся, аколітко?
— До лівиці, матінко Друзілло.
Стара жінка вказала на стіл. Мія помітила, що бризки крові трохи розступилися, неначе перед Лотті лежало щось прямокутне й затулило шмат стола від крові, коли дівчині горло перерізали.
— Очевидно, що, коли Карлотту вбили, вона над чимось працювала. За формою це схоже на книгу. Можливо, нотатник. Ти ж нічого про це не знаєш, чи не так, аколітко?
— Свої записи про роботу над Павуковбивцевою протиотрутою Карлотта тут тримала. Усі про це знали.
Превелебна Матінка схлила голову набік.
— Цікаво.
Мія незмигно зустріла її погляд. Тишу порушив голос Павуковбивці.