Джей Кристофф – Безніч (страница 76)

— Присядеш?

Хлопець подивився навкруги, зупинив погляд на ослінчику, що стояв під її туалетним столиком.

— Тут тільки один стілець.

Мія відвернулася й повільно скинула халатик з плечей. Дозволила одежині із шелестом упасти на підлогу, а сама повільно наблизилася до ліжка, насолоджуюся відчуттям його погляду на своєму тілі. Вона лишила пляшку на нічному столику, прилягла поміж подушок, витягнула ноги й завмерла з віскі у руці. Вичікувала.

Він підійшов до ліжка, ступаючи по каменю без жодного звуку. Наче вовк рухався: голова опущена, втягує носом її запах. Мія знала, що він здатен розчути запах її бажання. Серце калатало в грудях. Рот сухий, як пустеля за цими стінами. Вона відсьорбнула ще золотого вина, насолоджуючись димкувато-пекучим відчуттям у горлі. Трік усівся на край матраца — він не ладен був відвести від неї очей. Між ними потріскувала напруженість, змушуючи її підсміхнутися. Дівчина відчувала, як він поколює пучки пальців. Пульсує під шкірою. Потяг. Її до нього. Його до неї. І лиш він мав значення.

Хлопець скривився й знову спорожнив чашку. Вона дивилася, як світло грає на його губах, коли він ковтає, на глибокі западини на хлопцевому горлі, на бездоганну лінію щелепи.

— Ще?

Він кивнув. Знов ані пари з вуст. Вона повільно підтягнулася, відчула, як лямка нічної сорочки сповзає з плеча. Сіла, схрестивши ноги, шовк зібгався між її стегон. З темним захватом спостерігала, як його погляд оббіг усе її тіло й спустився до тіні між ногами. Стала накарачки й крадькома підповзла по хутряних укривалах, не відводячи від нього очей. Потягнулася до чашки в його руці, обвела пальцями обідок, ковзнула до його зап’ястка. Далі, вгору, гладкими вигинами передпліччя, спостерігаючи за тим, як шкіра його вкривається сиротами, та дослухаючись, як у нього подих перехоплює. Їхні обличчя тільки якісь дюйми розділяли.

Вона не знала, хто зробив перший рух. Вона чи він. Знала тільки те, як стрімко вони зблизились: очі в неї заплющені, губи шукають його вуста, наче завжди знали до них шлях. Тепла шкіра й ще тепліші губи. Сильні руки й міцні м’язи. Його пальці заплутались у її волоссі. Її нігті занурилися в його шкіру. Його рот притиснувся до її губ, його язик смакував віскі. Вона стягнула з нього сорочку, незграбно намацала пряжку на поясі. Він зіжмакав її нічну сорочку та зірвав її з тіла, наче дівчині вона вже ніколи не знадобиться.

Вона штовхнула його, він упав горілиць. Вона стала над ним навколішки, розсунувши стегна над його обличчям. Хотіла відчути його на смак так само, як він відчував її. Його вуста лишали на внутрішньому боці її стегон пекучий слід, руки рухалися оголеною шкірою, кидаючи її у трем. Вона різко видихнула, намагаючись стягнути його бриджі до колін, відчула, як його пальці розсувають її складки саме тієї миті, коли вона взяла його до рота. І зі стогоном, що повнився його довжиною, вона відчула швидкі дотики його язика, вознесла шепітливі молитви, загубилася в тінях над головою. Його пальці, — о Доньки Божі, — цей гладкий, пекучий жар у неї на язиці. Його вуста, що притискалися до її набубнявілого пуп’янка, його зітхання, коли вона рухала рукою, проводила язиком довкола головки, униз, до самого кореня. Їй треба було більшого. Їй потрібно було все.

Вона підвелася на руках, розвернулася, знову штовхнула його назад, коли він потягнувся до неї, й очі його яскраво світилися хіттю. Вона прилаштувалася зверху, взяла його в руку, майже сп’яніла від цієї жадоби. Стиснула його так міцно, що він застогнав, і притиснула до себе. Він потягнувся вперед, торкнувся вустами її грудей, схопив її стегна долонями і зсунув її нижче. Та ще на одну нескінченну мить вона завмерла над ним, опираючись. Пильно дивлячись йому у вічі. І від падіння її відділяв один дюйм і ціла вічність.

Та, нарешті, повільно, дуже повільно вона ковзнула нижче, нижче, зазираючи йому у вічі. Біль і блаженство переплелись неподільно, дихання завмерло в легенях, їй не сила було втягнути повітря. Богине, який же він твердий. Голова її відкинулась, вії затріпотіли. Він міцно ухопився за довгі пасма волосся, поки вуста його рухались від однієї груді до іншої, поки вона погойдувала стегнами, вигнувши спину, зануривши нігті в його плечі. Вони рухались як одне. Зуби його торкалися її горла. Шепіт. Мольба.

Його рука ковзнула між їхніми тілами вниз до її міжніжжя. Він обережно перебирав пучками пальців, окреслював ними кола, і внутрішній жар ставав усе гарячішим, яскравішим, лютішим, поки не лишилось саме полум’я, що сліпило очі, змушувало напружитись кожен м’яз, і вона сховала мовчазний крик у його волоссі. Він палав і рухався всередині неї, очі його ставали все більшими, і все його тіло тремтіло, коли вона розгойдувалася над ним уперед і назад. Вона зазирнула йому у вічі, знаючи, що він усе ще на межі й молить дозволити йому зірватись. І за якусь секунду до того, як він кінчив, вона відштовхнулася від нього й завершила усе рукою, рвучко видихнувши, коли він вибухнув на її живіт та груди, шепочучи її ім’я.

Знесилені, задихані, вони впали на ліжко одним спітнілим цілим.

У тремтливій темряві царювала тиша. Тіні все ще розгойдувалися й ворушилися. Книги попадали зі своїх полиць, розкинули сторінки, наче орел — крила, й отак розгорнутими валялися на підлозі. Дверцята шафи розчахнулися, ослінчик перевернувся, у кімнаті панував хаос. Та Трік обійняв її, поцілував у чоло, і на одну коротеньку мить Мія дозволила собі розслабитись. Заплющила очі й забулася. З усмішкою прислухалася до стукоту серця в його грудях, відчувала, як розчиняється тепле сяйво.

Отак вона лежала цілу вічність. Притулилася до нього близько-близько, щока спочивала в нього на грудях. Її волосся вкрило його ковдрою, шовковисто-чорне, наче навколишні тіні. І тепер, у тій уже вспокоєній пітьмі, вона прошепотіла:

— Жиголо я тому точно переплатила.

Вона зачекала на відповідь. Миті розтягнулися у хвилини. Здійняла нарешті голову й зрозуміла, що для цього світу він помер, крізь розтулені вуста линуло тихе дихання.

Мія усміхнулася, похитала головою. Підтягнулася вище, поцілувала його — повільно, ніжно. Охопила хлопця руками, із задоволеним зітханням заплющила очі й нарешті поринула в сон.

І коли вона заснула, тіні знову заворушилися.

Спочатку повільно.

Брижились.

Скручувались.

Сплелися нарешті в тонку стрічку й прилаштувалися в ногах ліжка.

Не-кіт дивився на дівчину не-очима. Терпляче чекав, як і завжди. На те, що прийдуть сни. На те, щоб пошматувати й розірвати кошмари, які переслідували її кожної безночі, відколи він почув її заклик. Відтоді кожної безночі він чатував поруч, коли вона спала. І з кожним ковтком ставав усе сильнішим і сильнішим.

Те, що дістало ім’я Пан Добрик, чекало. Вічність учить терпіти. Мовчазний, як та могила. Уже скоро. Щомиті вона може запхенькати. Покликати його шепотом. Що їй сьогодні насниться? Ті, хто прийшов по неї, щоб утопити? Її батько — хвицяючи ногами, багровіючи лицем, оте «гхи-гхи-гхи»? Філософський Камінь і ті жахіття, що вона там побачила, чотирнадцятирічна і загублена в темряві?

Це не важить.

Смак вони мають однаковий.

Тепер жахіття можуть прийти кожної миті.

Кожної.

Миті.

Тепер.

Та вперше за весь час страхіття так і не з’явилися.

Дівчина не боялася.

І там, у порожній темряві, не-кіт схилив голову набік.

Примружив не-очі.

Його це не потішило.

Мія розплющила очі. Сіла в ліжку. Усміхнулася, коли зрозуміла, що Трік усе ще поруч — оголений і прекрасний в аркімічному сяйві, волосся розметалося по подушці.

І от знову. Звук, що її розбудив.

Тук-тук.

Трік перевернувся й насупився уві сні. Мія торкнулася його щоки, і він розплющив очі, зрозумів, де він, і з тихим сичанням стрімко сів.

— Чорна Матінко, я що, заснув?

— Ш-ш-ш. Хтось під дверима стоїть.

Мія сповзла з ліжка. Пошукала в навколишньому безладі халат, усміхнулася, відчувши погляд Тріка на тілі. Накинула на плечі чорний шовк і прослизнула до порогу якраз тоді, як знову пролунав стукіт.

— Корвере, — прошипів хтось.

— Еш? — Мія повернула ключ, зі скрипом прочинила двері й визирнула в коридор. Здивувалася, чому ж це Еш просто замок не зламала, як вона завше робить. Вона побачила, що дівчина чекає в пітьмі з широко розплющеними блакитними очима.

— Котра година?

— Майже вранішні дзвони, — дівчина протиснулася повз Мію до спальні, над головою в неї збиралися темні хмари. — Мені дехто з Рук щойно розповів. Блядська Джессаміна, слизька мала…

Безлад вона помітила, тільки коли всередині опинилася. Одяг та книжки, розкидані на підлозі. І оголеного двеймерця, що сидів у Міїному ліжку.

— А, — промовила Еш.

Трік привітально помахав.

Еш кинула на Мію трохи зніяковілий погляд:

— Даруй, Корвере.

Мія зачинила двері, щоб ніхто інший, хто повз проходитиме, Тріка в її ліжку не побачив. Якщо хтось розкаже превелебній матінці, що він виходив з кімнати після комендантської години…

— То ти збираєшся розказати, що там сталося?

Ешлін не сказала нічого. Вуста її розтулилися, вона намагалась витиснути із себе слова.

— Що таке? — перехопила Мія її погляд. — Що сталося?

— Міє…

— Ну бля, Еш, що таке?

Дівчина похитала головою.

Тихо зітхнула.

— Лотті померла.

СОТНЯ

Цього ранку в Залі Істин пахло інакше. З-під духу зів’ялих та свіжих квітів. Сухотрав’я та кислот. До звичного штину додався новий — з ноткою іржі.