Джей Кристофф – Безніч (страница 73)

Карлотта змигнула. Вона наче повернулася зі спогаду, в якому щойно загубилася, непроникна маска знову стала на місце. Дівчина обдарувала Мію невиразною усмішкою.

— Усе гаразд. Більшу частину я напам’ять знаю. Я спитаю в Павуковбивці дозволу попрацювати в залі допізна. Думаю, зможу наздогнати все інше, якщо трохи менше спатиму. Спасибі за пропозицію, але я все ще збираюся надерти тобі зад, Корвере.

— Обережніше, — попередила Еш. — Є дехто, кому більше кортить надерти твій.

Карлотта глянула на Джессаміну. Дівчина спокійно вечеряла, наче їй кожного разу носа розбивали. Жодного прояву болю. Жодного прояву слабкості. Джесс, звісно, нестерпна корова, але Мія мусила визнати: яйця ця дівчина має залізні.

— Хай спробує, — промовила Карлотта.

Лотті кинула погляд через плече й зміряла ним Озріка з голови до ніг. Після тиради хлопець повернувся на своє місце за столом і хмурився на весь той безлад, що після бійки лишився.

— А знаєш, Ешлін, твій брат, коли злиться, такий звабливий стає.

— Чорна Матінко, стули пельку, поки я не блювонула.

Карлотта підвелася, покрокувала до Озріка, тихо до нього заговорила, тримаючи в руках промоклий записник. Оз усміхнувся тією своєю прегарною усмішкою й торкнувся пучками пальців руки Лотті.

Мія ворухнула до Еш бровами.

— А їм поруч непогано ведеться. Кілька оборотів тому бачила, як вони вдвох над якимось варивом працювали. Схоже на те, що на Істинах вони достобіса часу разом тримаються.

Еш роздула щоки й удала, що блює під стіл.

Мія підсміхнулася, але насправді почувалася вона доволі незатишно. Ініціація підкрадалася все ближче. Напруженість зростала. Усі оголювали ножі. Розуміння того, що не кожен з них стане Клинком, ширяло в повітрі з кожним подихом, думка про те, що товариші-аколіти насправді суперники, забарвлювала кожну мить. Думати отак ставало все простіше. Спостерігати, як друзі падають за край — одне за одним. Кожна смерть робила їх трішечки холоднішими. Церковні випробування ставали все небезпечнішими, пошана кліру до життів аколітів — як ніколи недбалішою. Мія знала, що хвилюватися за когось, окрім себе, — чистий ідіотизм.

У цьому ж і полягав весь сенс, припускала вона. Як там Наєв казала?

Це місце багато дає. Та забирає воно більше.

Відкинь співчуття. Жалощі. Шматок за шматком. Смерть за смертю.

І що ж тобі наприкінці залишиться?

Мія роззирнулася Небесним Олтарем. Обличчями. Плямами крові. Тінями.

«Клинки», — зрозуміла вона.

Клинки.

ШКІРА

А за два тижні усе почало змінюватися.

Усі учні, як зазвичай, зібралися за сніданком. Після годин роботи над Павуковбивцевою формулою в Мії трохи паморочилося в голові. За їжею Карлотта не відволікалася від свого порятованого нотатника, розбираючи загадку шахіди. Вона заледве слово промовила. Щоб відновити втрачене, дівчина засиджувалася в Залі Істин допізна, очі в неї почервоніли, їх оточували темні кола. І нехай Лотті про це ані слівцем не прохоплювалася, її ворожнеча з Джессаміною отрутою ширяла в повітрі. Прогалини в розмовах заповнювала Ешлін: вона теревенила про нового любчика, якого зустріла під час останньої подорожі до Богодола, — сенаторського синка, що мав схильність патякати про батькові справи уві сні.

Коли аколіти поволі покидали Небесний Олтар, Мія помітила, що шахіда Аалея відвела Тріка вбік та про щось із ним тихо перемовилась. Чорнило не завадило дівчині побачити, як хлопець помітно пополотнів. Схоже було, що він наготувався сперечатися, та Аалея збила його протести з ніг посмішкою — гострою, що смертекість.

Цей оборот було присвячено заняттям у Залі Пісень, і протягом останніх кількох уроків Соліс зосереджувався на вправності поводження зі зброєю дальнього бою. Зі стелі на змащених олією ланцюгах звисали солом’яні мішені. Аколітів, що стояли в тренувальному колі, Соліс озброїв арбалетами та метальними ножами. А напарників їхніх проінструктував скеровувати опудала в голови та спини тим, хто в колі стоїть. Опудала були доволі важкі, і якщо якесь потрапило б у ціль, то відправило б ту ціль політати. Тож не дістати отаким по голові — мотивація переконлива. Спочатку Мія просто зраділа тому, що переміна в навчанні значила, що вона якийсь час перестане бути Джессаміниною дівчинкою для биття. Але коли дійшло до цього конкретного завдання, вона зрозуміла, що має перед іншими аколітами перевагу.

Усвідомлення прийшло тієї миті, коли вона стала на своє місце в тренувальному колі, затиснувши в зубах метальні ножі. Коли Мія взялася заплітати довге волосся в косу, Діамо спробував скористатися шансом і безгучно націлив своє опудало в її незахищену спину. Та хоча вона не могла бачити, як мішень летить до неї, Мія якимось чином відчула її наближення. Вона ступила вбік, нашпигувала опудало трьома ножами й злобно зиркнула на Діамо.

Хлопець послав їй повітряний цілунок.

Коли зі стелі посипалися наступні опудала, керовані іншими аколітами, Мія змогла ухилитися від кожного. Може, річ була в тому, що тутешня пітьма ніколи не знала світла сонць. Та Мія зрозуміла, що їй не треба бачити опудала, аби їх відчувати.

Бо відчувала вона їхні тіні.

Під час тренування Мія змогла уникнути кожної мішені. Вона рухалась поміж опудал, наче вітерець, ножі співали, а дівчина раділа тому, що нарешті і в науці Соліса знайшлося щось, у чому вона має перевагу. Від хроніста Аелія, який мав шукати книгу, що розкриє таємниці темряників, нічого чутно не було. Володар Кассій після отого катування в Богодолі також не з’являвся. Але вона дізнавалась про свій дар усе більше — нехай і повільно. На вустах дівчини розцвіла усмішка й залишалася там приблизно до середини уроку, коли своє місце в тренувальному колі заступив Трік, і Марцелл влучив йому летючим опудалом просто в спину.

Марко сяйнув усмішкою (ткаля її добряче вдосконалила — подумалось Мії) та вклонився.

— Тріку, тобі треба спритніше рухатися.

Трік піднявся на ноги й загарчав.

— Може, наступного разу зачекаєш, поки я наготуюся?

— Але ж це проти правил цієї вправи, хіба ні?

— Кляті ітрейці, — гарчав Трік. — Завжди можеш розраховувати на те, що вони тобі ножа в спину встромлять, варто лише відвернутися, еге ж?

Гарна усмішка Марко повільно згасла.

— Та ти сам наполовину ітреєць, дурню.

У Мії аж серце в п’яти впало. Очі Тріка розширились. І здійнялася колотнеча. Кулаки й прокляття, лікті й бурчання, і хлопці клубком звалились на кам’яну підлогу. Трік розбив Марко брову, розквасив губу. Соліс це швидко розборонив, шмагаючи хлопців паском, наче малих дітей, поки ті не спинилися. Він рвучко поставив Марко на ноги й звелів тому піти до Маріелли, щоб вона його рани загоїла.

— А ти, — заревів шахід до Тріка. — Десять пробіжок сходами. Вниз і вгору. Вперед.

Трік втупився поглядом сліпцю у вічі, і Мії всерйоз здалося, що зараз він спробує кинутися на шахіда. Та, почорнівши, як та хмара, хлопець підкорився. Соліс заволав, щоб інші аколіти поверталися до занять, і до тренувального кола ступив Цить. Мія звернула увагу на те, що після десятої пробіжки Трік до зали так і не повернувся.

Коли Пісні скінчилися, вона пішла його пошукати: подивилася в його кімнаті, у Небесному Олтарі, в читальні. А знайшла нарешті в Залі Жалоби. Він заклав пальці за пасок і витріщався на статую Нії. На тисячі імен мерців, викарбувані на каменях у них під ногами. На безіменні гробівці в навколишніх стінах.

— Як ся маєш, доне Тріку?

Він кинув на неї короткий погляд. Разочок кивнув.

Дівчина повільно наблизилась, зчепивши руки за спиною. Двеймерець знову повернувся до статуї й подивився Нії в обличчя. Погляд статуї мав бентежну особливість: хоч би де ти стояв, здавалося, що вона дивиться тобі просто у вічі. Обличчя богиня мала люте. Темне. Мія замислилась, що собі уявляв скульптор, коли працював над цим ликом: на кого чи на що Нія отак дивилася. І тут дівчина вперше звернула увагу, що богиня тримає терези у правиці. А меч міцно стиснула в іншій руці.

— Вона шульга, — промовила Мія. — Як я.

— Ні в чому вона на тебе не схожа, — прогарчав Трік. — Вона жадібна сука.

— А ти точно впевнений, що варто називати її сукою у її власному домі?

Трік скоса глипнув на дівчину.

— А я думав, ти в богів не віриш.

Мія знизала плечима.

— Складно в це не вірити, коли з’ясовується, що бог Світла тебе ненавидить.

— Та пішов він нахуй. І вона теж. Що вони для нас хорошого зробили? Одну тільки річ дали. Життя. Жалюгідне й лайняне. А потім? Вони тільки беруть. Твої молитви. Твої роки, — він змахнув рукою, вказуючи на безіменні могили. — Навіть те життя, яке вони тобі були дали.

Трік похитав головою.

— Забирати — це все, на що вони здатні.

— З тобою все гаразд?

Трік зітхнув. Згорбився.

— До мене шахіда Аалея підходила.

Мія терпляче вичікувала. Хлопець вказав на чорнильні лінії на обличчі.

— Я тримався за них, скільки тільки міг, — сказав він. — Після вечері. Моя черга навідати ткалю.

— А.

Вона незграбно поклала долоню йому на руку. Не знала, що й сказати.

— Чому ти цього уникав? Через біль?

Трік похитав головою. Мія більше нічого не сказала, дозволяючи тиші продовжити цю бесіду. Вона бачила, що хлопець бореться із собою. Відчувала, як Пана Добрика в її тіні тягне до хлопцевого страху, як муху до стерва. Вона знала, що він хоче розповісти. Усе, що від неї треба, — дати йому цей шанс…