Дэн Браун – Янголи і демони (страница 103)

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

— Але все, що тут сьогодні сталося... Світ обов’язково мусить почути правду.

— Серцем я вас підтримую, — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, — але це шлях, з якого немає вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цього люди зможуть знову вірити?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

— Прислухайтесь до людей на майдані, — сказав один. — Це розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

— Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, — мовив інший. — Мусимо діяти обачно. Наслідки цього...

— Він убив мого батька! — вигукнула Вітторія. — Він убив власного батька!

— Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, — із сумом сказав кардинал, що тримав ЇЇ за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбати особисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

— Що ви збираєтеся зробити? — вигукнула вона. — Вбити мене?

Кардинали сполотніли, і Вітторія відразу ж пошкодувала про ці слова. Вона бачила, що в цих чоловіків добрі серця. Вони вже достатньо сьогодні надивились на насильство. Вони не хотіли їй погрожувати. Вони просто опинилися в безвиході. Налякані. Розгублені.

— Я тільки хочу... — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, —.. щоб ми вчинили так, як буде правильно.

— У такому разі ви її відпустите, — почувся в неї за спиною низький голос. Слова прозвучали спокійно, але категорично. Роберт Ленґдон став поруч із нею і взяв її за руку. — Ми з міс Ветрою йдемо звідси. Негайно.

Кардинали невпевнено почали розступатися.

— Зачекайте! — Це був Мортаті.

Він ішов до них центральним проходом, залишивши нещасного камерарія самого перед вівтарем. Здавалося, за останню годину Мортаті дуже постарів. Він згорбився, неначе ніс на плечах важкий тягар ганьби. Він підійшов до них і поклав одну руку на плече Ленґдонові, другу — Вітторії. Вітторія відчула в його дотику щирість. Очі кардинала були повні сліз.

— Звичайно, ви можете йти, — сказав Мортаті. — Звичайно. — Він змовк, його горе здавалося безмежним. — Прошу вас тільки про одне... — Він довго дивився собі під ноги, тоді знову звів очі на Вітторію й Ленґдона. — Дозвольте, я зроблю це сам. Зараз я вийду на майдан і знайду спосіб, як їм розповісти. Ще не знаю, як я це зроблю... але я їм усе розповім. Церква мусить сама зізнатися у своїх гріхах. Про наші поразки ми мусимо сказати людям самі.

Мортаті повернувся до вівтаря і з глибоким сумом мовив:

— Карло, ти привів цю Церкву на край прірви. — Він змовк, розглядаючись. Біля вівтаря нікого не було.

У боковому проході щось зашурхотіло, і всі почули, як зачинилися двері.

Камерарій зник.

134

Камерарій Карло Вентреска швидко йшов коридором, і його біла мантія гойдалася в такт крокам. Швейцарські гвардійці здивувалися, коли він вийшов сам із Сікстинської капели і сказав, що хоче побути на самоті. Але вони скорилися і пропустили його.

Коли камерарій повернув за ріг і гвардійці вже не могли його бачити, його охопив несамовитий вихор почуттів. Він ніколи не думав, що людина здатна таке переживати. Він отруїв чоловіка, якого називав «святим отцем» і який звертався до нього «сину мій». Камерарій завжди вважав, що слова «отець» i «син» були лише даниною релігійній традиції, а тепер він дізнався страшну правду — вони мали буквальний зміст.

Так само, як тієї фатальної ночі кілька тижнів тому, камерарій відчув, що блукає, як божевільний, у темряві.

Того ранку йшов дощ. Хтось із обслуги Ватикану постукав у двері камерарія і розбудив його від тривожного, неглибокого сну. Папа, сказали йому, не відповідає ні на стукіт у двері, ні на телефонні дзвінки. Духовенство налякалось. Камерарій був єдиною особою, яка могла заходити в апартаменти Папи без запрошення.

Камерарій зайшов до спальні і побачив Папу таким самим, яким залишив попереднього вечора. Святий отець лежав у ліжку, і його обличчя, перекошене передсмертною судомою, нагадувало обличчя самого сатани. Язик був чорний як смерть. У ліжку Папи спав сам диявол.

Камерарій ні про що не шкодував. Бог сказав своє слово.

Ніхто не дізнається про зраду... поки що. На все свій час.

Він оголосив жахливу новину — Його Святість помер від інсульту. Тоді заходився готувати конклав.

Мати Марія шепотіла йому на вухо: «Ніколи не порушуй обітниці Богові».

— Я чую тебе, мамо, — відповів він. — Цей світ безбожний. Його треба навернути на праведний шлях. Страх і надія. Це єдиний спосіб.

— Так, — сказала вона. — Як не ти... то хто? Хто виведе Церкву з пітьми?

Зрозуміло, що не хтось із preferiti. Усі вони старці... живі покійники... ліберали, що підуть шляхом покійного Папи — підтримуватимуть у пам’ять про нього науку, шукатимуть сучасних прибічників і відмовляться від давніх традицій. Старці, що безнадійно відстали від життя й жалюгідно вдають, що це не так. Звісно, у них нічого не вийде. Сила Церкви в традиціях, а не в пристосуванстві. У світі не залишилось нічого стабільного. Нічого святого. Але Церкві не потрібно змінюватись, вона просто має нагадати світові, що її роль не вичерпалась! Зло живе! Бог переможе!

Церкві потрібний лідер. Старці не здатні запалювати віру в серцях! Ісус запалював віру! Молодий, енергійний, сильний... І він умів творити чудеса.

— Смачного, — побажав камерарій чотирьом preferiti, залишаючи їх за чаєм в особистій бібліотеці Папи. До конклаву було ще кілька годин. — Ваш провідник скоро прийде по вас.

Preferiti подякували, радісні й схвильовані від того, що камерарій запропонував їм подивитися на славнозвісний Passetto. Рідкісна честь! Перед тим як піти, камерарій відімкнув замки, і точно у визначений час двері, що вели до старовинного тунелю, відчинилися, і в них з’явився священик з екзотичною зовнішністю і смолоскипом у руці. Він запросив кардиналів до тунелю.

Вони звідти так і не повернулися.

Вони будуть страхом. А я буду надією.

Ні... Це я страх.

Камерарій, заточуючись, блукав у темному соборі Святого Петра. Якимсь незбагненним чином крізь божевілля й відчуття провини, крізь образи батька, крізь біль і одкровення, навіть крізь дію морфію... до нього прийшла дивовижна ясність. Відчуття долі. Я знаю, у чому моє призначення, думав він, дивуючись, що це так очевидно.

Цього вечора все від самого початку йшло не зовсім так, як він задумав. Постійно виникали непередбачені перешкоди, але камерарій давав собі з ними раду, вносячи сміливі корективи в первинний план. Однак він ніколи не думав, що все закінчиться саме так, і аж тепер зрозумів, у чому полягає велич і логічність такого кінця.

Інакше це закінчитися просто не могло.

Ох, який жах переживав він у Сікстинській капелі, коли запитував себе, чи Бог справді його покинув! Ох, на що Він його прирік! Камерарій упав на коліна, охоплений сумнівами. Він напружував слух, щоб почути голос Божий, але чув тільки тишу. Він благав послати йому знак. Скерувати. Наставити на путь істинний. Чого Бог хоче? Зруйнувати Церкву скандалом і ганьбою? Ні! Адже це Бог наказав камерарію діяти! Хіба не так?

І тоді він побачив. Просто на вівтарі. Знак. Божественну вказівку — щось звичне постало перед ним у новому світлі. Розп’ятті! Просте, з дерева. Ісус на хресті. І цієї миті йому все стало зрозуміло... він не самотній. Він ніколи не буде самотній.

Це була Його воля... Його задум.

Бог завжди вимагав найбільших жертв від тих, кого любив найбільше. Чому камерарій так довго не міг цього збагнути? Може, він надто боявся? Або ж уважав себе недостойним? Тепер це вже не мало значення. Бог знайшов спосіб його просвітити.

Тепер камерарій навіть зрозумів, чому Бог урятував Роберта Ленґдона. Щоб відкрити правду. Щоб такий кінець став неминучим.

Це був єдиний спосіб урятувати Церкву!

Коли камерарій спускався в нішу паліїв, йому здавалося, що він пливе над сходами. Морфій діяв дедалі сильніше, але він знав — його веде Бог.

Десь удалині чулися збентежені голоси. Кардинали вибігли із Сікстинської капели й роздавали накази швейцарським гвардійцям.

Але вони його нізащо не знайдуть. Принаймні доки не стане запізно.

Камерарій відчував, як. якась сила тягне його вниз... дедалі швидше... туди, де в заглибленні яскраво сяють дев’яносто дев’ять лампад. Бог повертає його на Святу землю. Камерарій рушив до ґрат, що перекривали вхід у підземелля. Ця ніч скінчиться в некрополі. У священній темряві під землею. Він узяв одну лампаду й хотів було спускатися.

Але за кілька кроків зупинився. Щось було не так. Як його самопожертва послужить Богові? Самотній і тихий кінець? Ісус страждав на очах в усього світу. Ні, це не може бути волею Бога! Камерарій намагався почути голос Божий, але у вухах стояв тільки шум, зумовлений дією наркотику.

«Карло. — Це був голос матері. — Бог має великі плани щодо тебе».

Спантеличений, камерарій пішов далі.

Тоді, без жодного попередження, явився Господь.

Камерарій вкляк на місці й дивися. На мармуровій стіні поряд, із ним застигла його тінь. Величезна й страхітлива. Невиразний контур, оточений золотим сяйвом. Навколо мерехтіло полум’я лампад, і камерарій був схожий на янгола, що возноситься на небо. Він постояв хвильку, здійнявши руки та дивлячись на свою тінь. Тоді повернувся й подивився вгору на сходи.