Дэн Браун – Втрачений символ (страница 112)
Ленґдон надовго замислився над її словами. А потім повільно підвів очі на «Апофеоз».
— Маю запитання, — сказав він, поглянувши на Кетрін. — Я можу на мить повірити у свою здатність змінювати фізичну матерію своїми думками і досягати буквально всього, чого бажаю... Але ж я нічого не бачу довкола себе, що змусило б мене повірити у свої надприродні сили!
Кетрін знизала плечима.
— Ти просто недостатньо уважно дивишся.
— Та годі, мені потрібна реальна відповідь. А ти відповідаєш мені як проповідник. Мені ж потрібна відповідь
— Ти хочеш реальної відповіді? Ось вона. Якщо я дам тобі скрипку і скажу, що ти маєш здібність творити неймовірно прекрасну музику, то я не брехатиму. Ти і справді маєш таку здібність, але тобі знадобиться чимало попрактикуватися, щоб навчитися цю здібність виявляти. Точнісінько так само можна навчитися користуватися своїм мозком, Роберте. Добре спрямована думка є набутою навичкою. Випромінювання наміру потребує концентрації, як у лазерного променя, повної сенсорної візуалізації та глибокої віри. Ми довели це в лабораторії. І тут так само, як і у грі на скрипці, є люди, котрі мають більшу природну здатність, ніж інші. Звернімося до історії. Згадаймо просвітлені уми, які здійснювали чудесні діяння.
— Кетрін, тільки не кажи мені, що ти сама віриш у ці чудеса. Ну, серйозно віриш у перетворення води на вино, зцілення хворих дотиком руки...
Кетрін набрала повні легені повітря і повільно його видихнула.
— Я була свідком того, як люди перетворювали ракові клітини на здорові лише тим, що
Ленґдон замислився.
— Це дуже оптимістичний спосіб сприйняття світу, Кетрін, але мені це видається лише немислимим актом віри. А віра завжди давалася мені дуже важко, ти ж знаєш.
— Тоді не думай про це, як про віру. А просто як про зміну твоєї перспективи бачення, прийняття тої думки, що світ не є точнісінько таким, яким ти його уявляєш. В історичному плані кожен важливий науковий прорив починався з простої ідеї, яка загрожувала перевернути всі наші уявлення та переконання. З простого твердження, що «земля є круглою», глузували як з цілковито безглуздого і неможливого, бо люди гадали, що океани повиливалися б з планети. Геліоцентризм оголошувався єрессю. Обмежені уми завжди напускалися на те, чого не могли збагнути. Є ті, хто творять, і ті, що руйнують. Ця динаміка існувала у всі часи. Та зрештою творці знаходять послідовників, що їм вірять, кількість послідовників досягає критичної маси, і раптом світ стає круглим, а система — геліоцентричною. Змінилося сприйняття, і народилася нова реальність.
Ленґдон кивнув, подумки полинувши в минуле.
— У тебе якийсь дивний вираз обличчя, — сказала Кетрін.
— Та ні, то я так. Чомусь пригадалося, як в дитинстві вночі я інколи випливав на каное на середину озера, лягав на спину, споглядав зорі й думав про те, що ти мені зараз кажеш.
Вона з розумінням кивнула.
— У всіх нас є подібні спогади. Щось типу того, що лежання під зірками і вдивляння в небеса розширює твій світогляд і поглиблює розум. — Вона поглянула на стелю і попросила: — Дай мені свою куртку.
— Що?
Він зняв куртку і подав її Кетрін, а та склала одежину вдвоє і зробила щось на кшталт довгої подушки.
— Лягай.
Ленґдон ліг на спину, і Кетрін поклала йому голову на одну половину імпровізованої подушки. А потім сама лягла поруч — двоє дітлахів пліч-о-пліч на вузенькому балкончику вдивляються у величезну фреску Бруміді.
— Отак, — прошепотіла вона. — Згадай свій тодішній умонастрій — маленький хлопчик в каное... дивиться на зорі... його розум — відкритий і сповнений чудесного здивування.
Ленґдон спробував зробити, як вона сказала, але тієї миті, коли він зручно випростався на місточку, на нього несподівано накотилася хвиля втоми й виснаження. Його погляд затуманився, він скоріше відчув, ніж побачив, розмитий силует над головою — і негайно прокинувся. «Невже це можливо?» Він не міг повірити, що не помічав цього раніше, але виявилося, що фігури на фресці було розташовано двома концентричними колами — коло всередині кола. «"Апофеоз" — це теж циркумпункт?» Ленґдонові стало цікаво — що ж іще він сьогодні не спромігся розгледіти?
— Я хочу сказати тобі дещо важливе, Роберте. Є ще один чинник в усьому цьому... на мою думку, це найбільш вражаючий аспект моїх досліджень.
«Так це ще не все?»
Кетрін зіперлася на лікоть.
— І я обіцяю, що коли людські істоти зможуть чесно усвідомити цю
Ленґдон увесь перетворився на увагу.
— Мені слід зробити невеличке вступне слово і нагадати тобі масонські мантри про необхідність «зібрати докупи розкидане»... «витворити порядок з хаосу», «досягнути примирення».
— Продовжуй. — Ленґдон був заінтригований.
Кетрін поглянула на нього і посміхнулася.
— Ми науково довели, що сила людської думки зростає експонентно кількості умів, що поділяють одну й ту саму думку.
Ленґдон мовчав, думаючи, куди вона хилить з цією ідеєю.
— Я ось що хочу сказати. Дві голови — краще, ніж одна, однак дві голови не
Повіки Ленґдона як свинцем налилися.
— Скажу тобі чесно, я й досі не навчився посилати твітер.
— Твіт, — поправила Кетрін.
— Прошу?
— То пусте. Заплющуй очі. Я розбуджу тебе, коли настане час.
Ленґдон збагнув, що зовсім забув про старий ключ, який дав їм Архітектор, забув, чому тут. Нова хвиля втоми накотила на нього, і він заплющив очі. Поринаючи в темряву свого розуму, він спіймав себе на думці про універсальну свідомість, про твір Платона, присвячений «світовому розуму» та «об’єднувальному Богу»... про «колективну свідомість» Юнга. Ця ідея була і простою, і приголомшливою.
«Бога знаходять у зібранні Багатьох,.. а не в Одному».
— Елоїм, — раптом мовив Ленґдон і від несподіваної здогадки різко прокинувся й розплющив очі.
— Що ти сказав? — Кетрін і досі не зводила з нього очей.
— Елоїм, — повторив він. — Івритом — Бог зі Старого Заповіту! Мене це завжди цікавило.
Кетрін розуміюче посміхнулася.
— Так. Це слово в
«Та ото ж!» Ленґдон ніколи не розумів, чому в перших абзацах Біблії йшлося про Бога як
— Бог — множинний, — прошепотіла Кетрін, — бо множинними є людські уми.
Думки Ленґдона враз закрутилися вихором... мрії, спогади, надії, страхи, відкриття — все завирувало над ним під куполом ротонди. А коли його очі знову заплющувалися, він спіймав себе на тому, що невідривно дивиться на три латинських слова, вписаних в «Апофеоз».
Е pluribus unum.
«З численних — єдиний», — подумав він, поринаючи в сон.
ЕПІЛОГ
Роберт Ленґдон поволі прокинувся.
На нього звідусіль дивилися обличчя. «Де я?»
За мить він згадав де: під фрескою «Апофеоз». Він повільно сів. Від лежання на твердому місточку в нього затерпла спина.
«Де ж Кетрін?»
Ленґдон поглянув на свій годинник з Мікі-Маусом. «Майже час іти». Він зіп’явся на ноги і обережно зиркнув через поруччя вниз, у зяючу порожнечу.
— Кетрін? — гукнув професор.
Але слово повернулося до нього луною з пустки безлюдної ротонди.
Піднявши з підлоги куртку, він витрусив її і вдягнув. Потім понишпорив у кишенях. Ключ, який дав йому Беламі, зник. Пробираючись назад балкончиком, Ленґдон рушив до отвору, який показав їм Архітектор, — то були круті металеві сходи, що вели до вузького темного проходу. Він пішов угору. Вище і вище. Сходи поволі вужчали і крутішали. Однак Ленґдон вперто йшов угору.
«Іще трошки».
Сходинки стали крутими, як на драбині, а прохід — лячно вузьким. Нарешті сходи скінчилися, і Ленґдон вийшов на маленький майданчик. Перед ним виринули важкі металеві двері. Залізний ключ стримів у замку, а двері були трохи прочиненими. Він штовхнув їх — і вони зі скрипом розчинилися. Війнуло холодом. Переступивши через поріг у густу темряву, він здогадався, що опинився надворі.
— А я саме хотіла піти погукати тебе, — сказала Кетрін і посміхнулася. — Майже час іти.
Коли Леґдон збагнув, де він, у нього аж дух перехопило. Він стояв на маленькому консольному місточку, що оточував вершечок купола Капітолію. Просто під ним бронзова статуя Свободи вдивлялася у занурену в сон столицю. Її погляд був обернений на схід, чітко паралельно парку Нешнл Молл. Удалині у передранковій імлі виднівся силует монумента Вашинґтона. З цієї точки височенний обеліск вражав ще більше, аніж раніше.