Дэн Браун – Втрачений символ (страница 112)

Ленґдон надовго замислився над її словами. А потім повільно підвів очі на «Апофеоз».

— Маю запитання, — сказав він, поглянувши на Кетрін. — Я можу на мить повірити у свою здатність змінювати фізичну матерію своїми думками і досягати буквально всього, чого бажаю... Але ж я нічого не бачу довкола себе, що змусило б мене повірити у свої надприродні сили!

Кетрін знизала плечима.

— Ти просто недостатньо уважно дивишся.

— Та годі, мені потрібна реальна відповідь. А ти відповідаєш мені як проповідник. Мені ж потрібна відповідь науковця.

— Ти хочеш реальної відповіді? Ось вона. Якщо я дам тобі скрипку і скажу, що ти маєш здібність творити неймовірно прекрасну музику, то я не брехатиму. Ти і справді маєш таку здібність, але тобі знадобиться чимало попрактикуватися, щоб навчитися цю здібність виявляти. Точнісінько так само можна навчитися користуватися своїм мозком, Роберте. Добре спрямована думка є набутою навичкою. Випромінювання наміру потребує концентрації, як у лазерного променя, повної сенсорної візуалізації та глибокої віри. Ми довели це в лабораторії. І тут так само, як і у грі на скрипці, є люди, котрі мають більшу природну здатність, ніж інші. Звернімося до історії. Згадаймо просвітлені уми, які здійснювали чудесні діяння.

— Кетрін, тільки не кажи мені, що ти сама віриш у ці чудеса. Ну, серйозно віриш у перетворення води на вино, зцілення хворих дотиком руки...

Кетрін набрала повні легені повітря і повільно його видихнула.

— Я була свідком того, як люди перетворювали ракові клітини на здорові лише тим, що думали про них. Я була свідком того, як людські уми тисячами способів впливали на матеріальний світ. А коли ти бачиш, як це відбувається, Роберте, коли це стає частиною твоєї реальності, то деякі чудеса, про які ти читаєш, просто стають чимось цілком природним. І їх усвідомлення залежить тільки від їхнього масштабу.

Ленґдон замислився.

— Це дуже оптимістичний спосіб сприйняття світу, Кетрін, але мені це видається лише немислимим актом віри. А віра завжди давалася мені дуже важко, ти ж знаєш.

— Тоді не думай про це, як про віру. А просто як про зміну твоєї перспективи бачення, прийняття тої думки, що світ не є точнісінько таким, яким ти його уявляєш. В історичному плані кожен важливий науковий прорив починався з простої ідеї, яка загрожувала перевернути всі наші уявлення та переконання. З простого твердження, що «земля є круглою», глузували як з цілковито безглуздого і неможливого, бо люди гадали, що океани повиливалися б з планети. Геліоцентризм оголошувався єрессю. Обмежені уми завжди напускалися на те, чого не могли збагнути. Є ті, хто творять, і ті, що руйнують. Ця динаміка існувала у всі часи. Та зрештою творці знаходять послідовників, що їм вірять, кількість послідовників досягає критичної маси, і раптом світ стає круглим, а система — геліоцентричною. Змінилося сприйняття, і народилася нова реальність.

Ленґдон кивнув, подумки полинувши в минуле.

— У тебе якийсь дивний вираз обличчя, — сказала Кетрін.

— Та ні, то я так. Чомусь пригадалося, як в дитинстві вночі я інколи випливав на каное на середину озера, лягав на спину, споглядав зорі й думав про те, що ти мені зараз кажеш.

Вона з розумінням кивнула.

— У всіх нас є подібні спогади. Щось типу того, що лежання під зірками і вдивляння в небеса розширює твій світогляд і поглиблює розум. — Вона поглянула на стелю і попросила: — Дай мені свою куртку.

— Що?

Він зняв куртку і подав її Кетрін, а та склала одежину вдвоє і зробила щось на кшталт довгої подушки.

— Лягай.

Ленґдон ліг на спину, і Кетрін поклала йому голову на одну половину імпровізованої подушки. А потім сама лягла поруч — двоє дітлахів пліч-о-пліч на вузенькому балкончику вдивляються у величезну фреску Бруміді.

— Отак, — прошепотіла вона. — Згадай свій тодішній умонастрій — маленький хлопчик в каное... дивиться на зорі... його розум — відкритий і сповнений чудесного здивування.

Ленґдон спробував зробити, як вона сказала, але тієї миті, коли він зручно випростався на місточку, на нього несподівано накотилася хвиля втоми й виснаження. Його погляд затуманився, він скоріше відчув, ніж побачив, розмитий силует над головою — і негайно прокинувся. «Невже це можливо?» Він не міг повірити, що не помічав цього раніше, але виявилося, що фігури на фресці було розташовано двома концентричними колами — коло всередині кола. «"Апофеоз" — це теж циркумпункт?» Ленґдонові стало цікаво — що ж іще він сьогодні не спромігся розгледіти?

— Я хочу сказати тобі дещо важливе, Роберте. Є ще один чинник в усьому цьому... на мою думку, це найбільш вражаючий аспект моїх досліджень.

«Так це ще не все?»

Кетрін зіперлася на лікоть.

— І я обіцяю, що коли людські істоти зможуть чесно усвідомити цю єдину просту істину... світ зміниться буквально за один день.

Ленґдон увесь перетворився на увагу.

— Мені слід зробити невеличке вступне слово і нагадати тобі масонські мантри про необхідність «зібрати докупи розкидане»... «витворити порядок з хаосу», «досягнути примирення».

— Продовжуй. — Ленґдон був заінтригований.

Кетрін поглянула на нього і посміхнулася.

— Ми науково довели, що сила людської думки зростає експонентно кількості умів, що поділяють одну й ту саму думку.

Ленґдон мовчав, думаючи, куди вона хилить з цією ідеєю.

— Я ось що хочу сказати. Дві голови — краще, ніж одна, однак дві голови не вдвічі краще, а в багато-багато разів краще. Численні уми, що працюють над спільною проблемою, збільшують силу думки експонентно. Ця сила притаманна групам молільників, зцілювальним колам, співам в унісон, а також масовим молитвам. Ідея універсальної свідомості не є ефемерною концепцією прихильників вчення про нову добу. Це сувора наукова реальність... І тому взяття її під контроль має потенціал, здатний трансформувати наш світ. Це і є фундаментальним відкриттям ноетичної науки. Більше того — це відбувається вже зараз. Ти можеш відчути це скрізь довкола себе. Техніка з’єднує нас так, що ми раніше й уявити собі не могли: Твітер, Ґуґл, Вікіпедія, інші винаходи — і всі вони створюють щільну мережу взаємозв’язаних умів. — Вона розсміялася. — Запевняю тебе, як тільки я опублікую свою роботу, то Твітер-фани кинуться розсилати твіти з текстами типу «навчуся ноетики» й інтерес до цієї науки зросте експонентно і вибухоподібно.

Повіки Ленґдона як свинцем налилися.

— Скажу тобі чесно, я й досі не навчився посилати твітер.

— Твіт, — поправила Кетрін.

— Прошу?

— То пусте. Заплющуй очі. Я розбуджу тебе, коли настане час.

Ленґдон збагнув, що зовсім забув про старий ключ, який дав їм Архітектор, забув, чому тут. Нова хвиля втоми накотила на нього, і він заплющив очі. Поринаючи в темряву свого розуму, він спіймав себе на думці про універсальну свідомість, про твір Платона, присвячений «світовому розуму» та «об’єднувальному Богу»... про «колективну свідомість» Юнга. Ця ідея була і простою, і приголомшливою.

«Бога знаходять у зібранні Багатьох,.. а не в Одному».

— Елоїм, — раптом мовив Ленґдон і від несподіваної здогадки різко прокинувся й розплющив очі.

— Що ти сказав? — Кетрін і досі не зводила з нього очей.

— Елоїм, — повторив він. — Івритом — Бог зі Старого Заповіту! Мене це завжди цікавило.

Кетрін розуміюче посміхнулася.

— Так. Це слово в множині.

«Та ото ж!» Ленґдон ніколи не розумів, чому в перших абзацах Біблії йшлося про Бога як множинну істоту. Елоїм. Всемогутній Господь описувався у Книзі Буття не як Один, а як Численний.

— Бог — множинний, — прошепотіла Кетрін, — бо множинними є людські уми.

Думки Ленґдона враз закрутилися вихором... мрії, спогади, надії, страхи, відкриття — все завирувало над ним під куполом ротонди. А коли його очі знову заплющувалися, він спіймав себе на тому, що невідривно дивиться на три латинських слова, вписаних в «Апофеоз».

Е pluribus unum.

«З численних — єдиний», — подумав він, поринаючи в сон.

ЕПІЛОГ

Роберт Ленґдон поволі прокинувся.

На нього звідусіль дивилися обличчя. «Де я?»

За мить він згадав де: під фрескою «Апофеоз». Він повільно сів. Від лежання на твердому місточку в нього затерпла спина.

«Де ж Кетрін?»

Ленґдон поглянув на свій годинник з Мікі-Маусом. «Майже час іти». Він зіп’явся на ноги і обережно зиркнув через поруччя вниз, у зяючу порожнечу.

— Кетрін? — гукнув професор.

Але слово повернулося до нього луною з пустки безлюдної ротонди.

Піднявши з підлоги куртку, він витрусив її і вдягнув. Потім понишпорив у кишенях. Ключ, який дав йому Беламі, зник. Пробираючись назад балкончиком, Ленґдон рушив до отвору, який показав їм Архітектор, — то були круті металеві сходи, що вели до вузького темного проходу. Він пішов угору. Вище і вище. Сходи поволі вужчали і крутішали. Однак Ленґдон вперто йшов угору.

«Іще трошки».

Сходинки стали крутими, як на драбині, а прохід — лячно вузьким. Нарешті сходи скінчилися, і Ленґдон вийшов на маленький майданчик. Перед ним виринули важкі металеві двері. Залізний ключ стримів у замку, а двері були трохи прочиненими. Він штовхнув їх — і вони зі скрипом розчинилися. Війнуло холодом. Переступивши через поріг у густу темряву, він здогадався, що опинився надворі.

— А я саме хотіла піти погукати тебе, — сказала Кетрін і посміхнулася. — Майже час іти.

Коли Леґдон збагнув, де він, у нього аж дух перехопило. Він стояв на маленькому консольному місточку, що оточував вершечок купола Капітолію. Просто під ним бронзова статуя Свободи вдивлялася у занурену в сон столицю. Її погляд був обернений на схід, чітко паралельно парку Нешнл Молл. Удалині у передранковій імлі виднівся силует монумента Вашинґтона. З цієї точки височенний обеліск вражав ще більше, аніж раніше.