Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 143)

Я запросила до нас Гуді Альсоп та Сюзанну, і навіть вони наважилися зиркнути в зоряне скельце Тома. Хоча обидві жінки, коли їх спитали про враження від цієї новації, захоплено загукали, я помітила, що особливого враження на них телескоп не справив.

— І чому чоловіки переймаються такими дрібницями? — пошепки спитала мене Сюзанна. — Я б і без цього інструмента розповіла б їм, що місяць — не бездоганно гладкий та круглий, якби вони мене спитали. Їм що, повилазило? Самі не бачать?

Після приємної процедури споглядання небес лишилася тільки болісна й неприємна процедура прощання. Енні ми відіслали разом із Гуді Альсоп, пославшись на те, що Сюзанні знадобиться додаткова пара рук, щоб допомогти провести стареньку через місто додому. Моє прощання було швидким і надто емоційним, і Енні непевно подивилася на мене.

— Як ви почуваєтеся, пані? Може, мені натомість із вами залишитися?

— Не треба, Енні. Іди собі з тіткою Сюзанною та Гуді Альсоп. — Я кліпнула, намагаючись приховати сльози. Як же Метью примудрявся зносити отакі прощання? А на його долю їх випало немало!

Потім пішли Кіт, Джордж та Волтер, грубувато, по-чоловічому попрощавшись із Метью і наостанок потиснувши йому руку.

— Ходімо, Джеку. Ви з Томом підете до мене додому, — сказав Генрі Персі. — Іще не дуже пізно.

— Нікуди я не піду, — відказав Джек. І рвучко крутнувся до Метью, відчуваючи неминучу переміну.

Метью став перед ним навколішки.

— Нема чого боятися, малий. Ти ж добре знаєш пана Гарріота і лорда Нортумберлендського. Вона захистять тебе і нікому не дадуть образити.

— А якщо в мене будуть кошмари? — перелякано прошепотів малий.

— Кошмари — вони як зоряне скельце пана Гарріота. Вони — це оптичний обман, який щось далеке робить ближчим та більшим, аніж воно є насправді.

— Ой. — Джек замислився над почутим. — Отже, навіть якщо я побачу уві сні потвору, то вона не зможе мене спіймати?

Метью кивнув.

— Але скажу тобі один секрет. Мрія — це той самий кошмар, тільки навпаки. Якщо тобі мріється про людину, яку ти любиш, та людина здаватиметься тобі ближчою, навіть коли вона дуже далеко. — Метью підвівся і поклав на голову малому руку, мовчки благословляючи його.

Коли Джек та його опікуни пішли, залишився тільки Гелоуглас. Я дістала зі своєї скриньки мотузки, залишивши в ній лише кілька предметів: гладенький камінець, біле перо, тріску горобини, мої прикраси та записку, залишену моїм батьком.

— Я все це збережу, пообіцяв він, забираючи у мене скриньку. У його великій, як лопата, долоні, вона виглядала навдивовижу маленькою. Він огорнув мене своїми здоровенними руками і по-ведмежому обійняв.

— Бережи отого другого Метью, щоб він одного дня зміг зустрітися зі мною, — прошепотіла я йому на вухо, міцно заплющивши очі, щоб не розплакатися.

Він відпустив мене, і я відступила убік. Двоє де Клермонів попрощалися як і личить усім де Клермонам — коротко, але емоційно.

Біля «Капелюха Кардинала» чекав П’єр із кіньми. Метью під садовив мене у сідло, а потім сам скочив на свого коня.

— Прощавайте, мадам. Час добрий, — сказав П’єр, відпускаючи віжки.

— Дякую, друже, — відповіла я, і мої очі знову зрадницьки зволожилися.

П’єр подав моєму чоловікові листа. Я упізнала печатку Філіпа.

— Настанови вашого батька, мілорде.

— Якщо я через два дні не з’явлюся в Единбурзі, то почнете мене шукати.

— Гаразд, — пообіцяв П’єр, а Метью пришпорив коня і ми рушили на Оксфорд.

Тричі міняли ми коней і до світанку вже були в Старій Хижці. Франсуазу та Шарля кудись відіслали. Ми були самі.

Метью залишив Філіпового листа сторч на столі, підперши його чорнильницею так, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя не забарився помітити його. Згідно з інструкціями у тому листі він мав відбути до Шотландії у термінових справах. Опинившись там, Метью деякий час пробуде при дворі короля Якова, а потім зникне, щоб розпочати нове життя — уже в Амстердамі.

— Король шотландців зрадіє, коли я повернуся до себе самого і стану таким, як і був, — зауважив Метью, торкнувшись листа кінчиком пальця. — Ясна річ, я вже не робитиму спроб порятувати відьом.

— Ти й так зробив немало, Метью, — сказала я, ніжно беручи його рукою за талію. — А тепер нам слід із дечим розібратися в нашому сьогоденні.

Ми увійшли до спальні, куди прибули багато місяців тому.

— Знаєш, я не можу сказати напевне, що ми прослизнемо крізь сторіччя й приземлимося точнісінько в тому ж місці й у той самий час, — застерегла я.

— Ти вже мене попереджала про це, серденько. Я тобі довіряю. — Метью міцно взяв мене під руку. — І знову вперед — назустріч нашому майбутньому.

— До побачення, будинку, — сказала я, окидаючи останнім поглядом наш перший дім. Навіть попри те, що я побачу його знову, він уже не буде таким, як цим червневим ранком.

Блакитно-бурштинові ниті в кутках ляснули і роздратовано верескнули, заповнивши кімнату звуками й світлом. Глибоко вдихнувши, я зав’язала вузол на коричневій мотузці, а другий її кінець залишила вільним. Окрім Метью та нашої одежі, мої ткацькі мотузки були єдиними предметами, які я забрала з собою назад, у майбутнє.

— Вузол перший, зав’яжись, заклинання — почнись! — прошепотіла я. Щільність часу зростала з кожним вузлом, допоки верещання й голосіння мотузок не стало майже оглушливим.

Коли кінці дев’ятої мотузки сплелися воєдино, наші ноги відірвалися від підлоги і все довкола поволі розчинилося і щезло.

У всіх англійських газетах з’явився приблизно однаковий заголовок, але Ізабо вирішила, що той, який надрукувала «Таймс», був найбільш вдалим.

«Англієць виграє перегони за право поглянути в космос».

30 червня 2010 року.

Провідний світовий експерт із ранніх наукових приладів Музею історії науки Оксфордського університету Ентоні Картер сьогодні підтвердив, що телескоп-рефрактор з іменами математика та астронома єлизаветинської доби Томаса Гарріота і Ніколаса Валена, годинникаря-гугенота, котрий утік із Франції з релігійних причин, дійсно є справжнім. Окрім цих імен, на телескопі вигравірувана дата — 1591 рік.

Це відкриття розбурхало науково-історичні кола. Упродовж сторіч вважалося, що заслуга створення телескопа належить італійському математику Галілео Галілею, який запозичив технологію примітивного телескопа у голандців.

«Книги з історії доведеться переписати, — заявив Картер. — Томас Гарріот прочитав працю Джамбатиста де ля Порта «Магія Природи» і зацікавився тим, як крізь вигнуту й увігнуту лінзи можна побачити і далекі, і близькі предмети у чіткішому й збільшеному вигляді».

Унесок Томаса Гарріота в царину астрономії пройшов непоміченим частково через те, що він не публікував свої праці, воліючи натомість ділитися своїми відкриттями з тісним колом друзів відомих як група «Школа ночі». Завдяки покровительству Волтера Рейлі та Генрі Персі, «чудесного герцога» Нортумберлендського, Гарріот не знав скрути у фінансах і тому вільно міг займатися своїми дослідженнями.

Цей телескоп був знайдений паном І. П. Ріделлом разом зі скринькою, що містила деякі папери, написані почерком Томаса Гарріота, і з вишуканою мишоловкою, яку також, згідно з написом на ній, виготував Ніколас Вален. Пан Ріделл ремонтував дзвони церкви Святого Михайла, біля Алнвіку, родинного маєтку Персі, коли надзвичайно сильний порив вітру зірвав зі стіни вицвілий гобелен із зображенням Святої Маргарити, вбиваючої дракона, а під тим гобеленом виявилася схованка з вищезгаданою скринькою.

«Це — надзвичайна рідкість, що прилади того історичного періоду несуть на собі так багато ідентифікуючих ознак», — пояснив репортерам доктор Картер, показуючи вигравірувану на телескопі дату, яка підтверджує, що цей прилад був виготовлений близько 1591 року. «Ми у великому боргу перед Ніколасом Валеном, який збагнув, що це важлива віха в історії наукового приладдя і вжив незвичних для того часу заходів, щоб засвідчити походження телескопа та його справжність».

— Вони відмовляються продати його, — сказав Маркус, картинно з’являючись на порозі. Він прихилився до одвірка, схрестив руки й ноги і став дуже схожим на Метью. — Я розмовляв з усіма — від представників алнвікської церкви і герцога Нортумберлендського до єпископа Ньюкаслського. Вони не збираються віддавати телескоп попри те, що я запропонував їм суму, що дорівнює бюджету середньостатистичної африканської країни. Утім, наскільки я можу судити, мені таки вдалося переконати їх продати мені мишоловку.

— Та про це вже увесь світ знає, — відказала Ізабо. — Навіть «Ле Монд» помістила про це статтю.

— Нам треба було докласти більше зусиль, щоб засунути цю історію під килим. Бо таким чином відьми та їхні союзники можуть роздобути життєво важливу інформацію, — зауважив Маркус. Дедалі більша кількість тих, що зібралися у стінах маєтку Сеп-Тур, починала перейматися тим, що може утнути Конгрегація, якщо дізнається про точне місцеперебування Діани та Метью.

— А що думає з цього приводу Феба? — спитала Ізабо. Їй відразу ж сподобалася ця молода теплокровна дівчина з твердим характером та м’якими манерами.

Обличчя Маркуса пом’якшало. На ньому знову з’явився той вираз, який, зазвичай, був на ньому до того, як Метью вирушив у минуле: вираз радості й безтурботності.

— Вона думає, що поки що рано судити, якої шкоди завдало знайдення телескопу.