Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 142)

Уже багато сталося такого, чого я не змогла поправити. Не змогла врятувати свою першу дитину, не змогла врятувати шотландських відьом. Ми приперли аж із Праги до Лондона Ешмол-782, а виявилося, що його не можна взяти з собою в майбутнє. Ми попрощалися з нашими батьками і невдовзі мали покинути своїх друзів. І більшість цих подій не залишать по собі ані найменшого сліду. Але я точно знала, як зробити, щоб телескоп став реальністю для Тома.

Я кивнула.

— Минуле змінило нас, Метью. Чом би й нам його не змінити?

Метью взяв мене за руку і поцілував її.

— Сходи до мсьє Валена. Нехай пришле мені рахунок.

— Дякую, — сказала я і, нахилившись, прошепотіла на вухо: Не турбуйся. Я візьму з собою Енні. Вона торгуватиметься з ним довго й уперто. До того ж, хто знає, скільки грошей правити за телескоп зразка 1591 року?

Отже, того вечора демон, двоє дітлахів та пес пішли з коротким візитом до мсьє Валена. Того ж вечора я розіслала також свої запрошення нашим друзям завітати до нас наступного дня. То мала бути наша остання зустріч. Поки я займалася телескопом та планами на вечерю, Метью відвіз до Мортлейка “Verum Secretum Secretorum”. Я не хотіла бути свідком того, як Ешмол-782 перейде до рук доктора Ді. Я знала, що манускрипт мав повернутися до величезної бібліотеки алхіміка, щоб у сімнадцятому сторіччі Еліас Ешмол мав змогу придбати його. Але було нелегко віддавати ту книгу комусь іншому, як і нелегко було віддавати Кіту маленьку статуетку богині Діани, коли ми прибули. Практичні деталі, пов’язані з нашим відбуттям, ми полишили на Гелоугласа та П’єра. Із відпрацьованою ефективністю, яка засвідчила, що в минулому їм вже багато разів доводилося виконувати цю процедуру, вони запакували валізи, опорожнили нашу казну, перерозподілили кошти і відіслали особисті пожитки до Старої Хижки.

До нашого відправлення залишалося кілька годин. Я поверталася від мсьє Валена з величезним незручним пакунком, загорнутим у м’яку шкіру, коли раптом зупинилася, мов вкопана, забачивши десятирічну дівчинку, яка стояла біля вітрини булочної, зачудовано і зголодніло дивлячись на виставлені в ній вироби. У її солом’яно-русявому волоссі та непропорційно довгих руках я впізнала себе у такому ж віці. Дівчинка враз заклякла, немов відчувши, що за нею спостерігають. Коли наші погляди зустрілися, я збагнула, чому вона так зреагувала: дівчинка була відьмою.

— Ребека! — гукнула якась жінка, виходячи з булочної. Моє серце аж підстрибнуло, коли я її побачила, бо та жінка виглядала як комбінація моєї матері та Сари.

Ребека нічого не відповіла, продовжуючи витріщатися на мене так, немов примару побачила. Її мати теж подивилася — що ж там привабило увагу її доньки? — і аж охнула, роззявивши рота. Коли її погляд обмацував моє тіло, шкіра моя знайомо засвербіла під її поглядом. Вона також була відьмою.

Долаючи внутрішній спротив, я буквально поволокла свої ноги до булочної, з кожним кроком наближаючись до двох відьом. Мати була притиснула дівчинку до своїх спідниць, але мала заверещала на знак протесту.

— Вона схожа на гранд-даму, — прошепотіла Ребека, намагаючись якомога краще мене роздивитися.

— Т-с-с-с, — шикнула на неї мати і вибачливо поглянула на мене. — Ти ж знаєш, що твоя гранд-дама вже давно померла, Ребеко.

— Мене звуть Діана Ройдон, — сказала я, кивнувши на вивіску поза їхніми плечима. — Я тут живу, в «Олені та Короні».

— Але ж тоді ви мусите… — жінка ошелешено витріщилася і притягнула до себе дівчинку.

— А мене звуть Ребека Вайт, — заявила мала, не звертаючи уваги на материну реакцію. Вона невміло вклонилася й зробила незграбний реверанс. Він також мені дещо нагадав.

— Приємно познайомитися. А ви недавно оселилися в районі Блекфраєрс? — Мені хотілося якомога довше поговорити про те і се, а якщо не поговорити, то просто роздивитись їхні знайомі, однак чужі обличчя.

— Ні. Ми мешкаємо біля шпиталю неподалік ринку Смітфілд, — пояснила Ребека. — Я приймаю пацієнтів, коли палати в шпиталі переповнені, — сказала жінка, і, трохи повагавшись, додала: — Я — Бріджет Вайт, а Ребека — моя донька.

Навіть не знаючи їхніх імен, я все одно упізнала б цих двох створінь своїм спинним мозком. Бріджет Бішоп народилася приблизно 1632 року, а першим ім’ям, котре з’явилося в гримуарі Бішопів, було ім’я Ребеки Девіс. Отже, ця десятирічна дівчинка одного дня вийде заміж і візьме це прізвище?

Щось на моїй шиї привернуло увагу Ребеки. «Сережки Ізабо», збагнула я.

Щоб перенести нас із Метью до минулого, я скористалася трьома предметами: рукописною копією «Доктора Фауста», срібною шаховою фігуркою та сережкою, захованою в ляльці, що колись належала Бріджет Бішоп. Цією самою сережкою. Я підняла руку і зняла вишукану золоту прикрасу з мого вуха. Дізнавшись зі спілкування з Джеком, що слід безперервно дивитися дитині прямо у вічі, якщо хочеш справити на неї тривале й сильне враження, я присіла, і наші очі опинилися практично на одному рівні.

— Мені треба, щоб хтось оце надійно зберіг, — сказала я, простягаючи сережку. — Одного дня вона мені знадобиться. Ти заховаєш її?

Ребека серйозно поглянула на мене і кивнула. Я взяла її за руку і, відчуваючи, як струм взаєморозуміння пройшов нашими тілами, вклала візерунчасту прикрасу їй в долоню. Дівчинка міцно стиснула над нею свої пальчики.

— Можна, мамо? — невпевнено прошепотіла вона матері.

— Гадаю, що можна, — обережно відповіла мати. — Ходімо, Ребеко, нам пора йти.

— Дякую, — сказала я, підводячись, і поплескала дівчинку по плечу, а потім глянула Бріджет у вічі. — Дякую.

Я відчула погляд-поштовх. Почекавши, поки Ребека з Бріджет підуть, я обернулася — і опинилася лицем до лиця з Крістофером Марлоу.

— Пані Ройдон, — хрипко каркнув Кіт. Він був худий та блідий як смерть. — Волтер сказав мені, що ви сьогодні вночі залишаєте нас.

— Це я попросила його переказати тобі. — Чисто вольовим зусиллям я змусила Кіта глянути мені у вічі. Це було іще одне, що я могла виправити: потурбуватися, щоб Метью належним чином попрощався з чоловіком, який колись був його найближчим другом.

Кіт, ховаючи обличчя, втупився поглядом собі під ноги.

— Не треба було мені приходити.

— Я прощаю тебе, Кіте.

Марлоу отетеріло сіпнув головою.

— Чому?

— Тому, що ти його любиш. І тому, що допоки Метью звинувачуватиме тебе в тому, що зі мною трапилося, часточка його залишатиметься з тобою. Завжди, — просто сказала я. — Ходімо нагору, попрощаєтеся.

Метью чекав нас на сходовому майданчику, заздалегідь здогадавшись, що я неодмінно когось із собою приведу. Я легенько цьомкнула його в губи, проходячи повз нього до нашої спальні.

— Твій батько простив тебе, — стиха мовила я. — Зроби й Кітові такий самий подарунок.

А потім я полишила їх залагоджувати те, що можна було залагодити в такий короткий відрізок часу, який лишився до нашого відправлення.

Кілька годин по тому я віддала Томасу Гарріоту сталеву рурку.

— Ось вам ваше зоряне скельце, Томе.

— Я виготував його зі ствола рушниці — звісно, з декотрими переробками, — пояснив мсьє Вален, відомий виробник мишоловок та годинників. — А на ньому — гравірування, як і просила пані Ройдон.

Збоку рурки в гарненькому срібному прямокутничку виднівся напис: «N.Vallin me fecit, T. Harriot me invenit, 1591».

«Н. Вален мене зробив, Т. Гарріот мене винайшов, 1591». — Я приязно посміхнулася мсьє Валену. — Бездоганна робота.

— А можна зараз на місяць поглянути? — скрикнув Джек, чимдуж кидаючись до дверей. — Він уже такий великий, як годинник церкви Святого Мілдреда!

Отак Томас Гарріот, математик та лінгвіст, увійшов у історію, сидячи на подвір’ї закладу «Олень та Корона» в пошарпаному садовому кріслі, яке ми витягнули з горища. Він навів на місяць довгу металеву рурку, оснащену двома лінзами, і задоволено зітхнув.

— Ось поглянь, Джеку. Точнісінько так, як і казав сеньйор де ля Порта. — Том посадовив свого сповненого ентузіазму асистента собі на коліна і приставив йому до ока один кінець телескопа. — І дійсно, коли розташувати на належній відстані одна від одної дві лінзи — вигнуту й увігнуту, — то можна отримати задовільний результат.

Після Джека ми всі по черзі приклалися до рурки.

— Та ні, це не те, що я сподівався побачити, — розчаровано мовив Джордж Чепмен. — Чи не здається вам, що місяць має виглядати якось драматичніше? Що ж, мені більше до вподоби загадковий і містичний місяць поетів, аніж оцей, Томе.

— А він зовсім не бездоганний! — поскаржився Генрі Персі, потираючи око. А потім знову припав ним до рурки.

— Звісно, що він не бездоганний. Усе небездоганне, — сказав Кіт. — Не треба вірити всьому тому, що вам кажуть філософи, Холе. Це — пряма дорога до життєвої невдачі. Бачиш, як мало філософія допомогла Тому.

Я поглянула на Метью і посміхнулася. Уже давно не чули ми словесних пікіровок «Школи ночі».

— Принаймні Том здатен сам себе прогодувати, чого я не можу сказати про декотрих моїх знайомих драматургів, — відказав Волтер і, поглянувши в телескоп, присвиснув. — Треба тобі було винайти цю штуку іще до того, як ми вирушили до Вірджинії, Томе. Із її допомогою можна було б оглядати узбережжя, залишаючись тим часом у безпеці, на кораблі. Ось поглянь крізь оцю рурку, Гелоугласе, і скажи, що я неправий.

— Ти завжди маєш рацію, Волтере, — сказав Гелоуглас, підморгнувши Джеку. — Запам’ятай слова мої, юний Джеку. Той, хто платить за твоє утримання, завжди й у всьому правий.