Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 136)

Пальці Метью, що гортали книжечку, завмерли.

— Не варто вірити всьому, що чуєш, Стівене. Лондонці люблять безглузді й безпідставні плітки.

— Як на двох істот, схиблених на контролі, ви створили собі цілу купу проблем. І ваші проблеми на цьому не скінчаться. Вони підуть слідом за вами, коли ви повернетеся додому.

— Єдине, що піде слідом за нами з 1591 року в наше сьогодення, — це Ешмол-782, — сказала я.

— Ви не зможете забрати з собою книгу, — емоційно наголосив батько. — Її місце тут. Ви вже й так достатньо сильно викривили час, бо пробули в минулому надто довго.

— Ми поводилися вкрай обережно, татку — відказала я, прикро вражена його критикою.

— Обережно? Ви вже тут сім місяців. Зачали дитину. Найдовше я бував у минулому два тижні. Ви більше не подорожувальники в часі. Ви допустили одне з найсерйозніших порушень у сфері польових антропологічних досліджень: ви приросли до місця, породичалися з ним та його мешканцями.

— Я вже бував тут раніше, Стівене, — спокійно сказав Метью, хоча його пальці нервово барабанили по стегну. Це завжди було поганою ознакою.

— Я про це знаю, Метью, — відказав батько. — Але ви ввели в минуле надто багато нових перемінних величин, і воно тепер не зможе залишатися таким, яким було досі.

— Минуле й нас змінило, — сказала я, — впевнено зустрічаючи сердитий погляд батька. — Тому цілком логічно, що і ми на нього справили вплив.

— І ти гадаєш, що це нормально? Часова подорож — це серйозна справа, Діано. Навіть для короткого візиту потрібно мати план, до якого має увійти і такий пункт: залишити після себе все точнісінько так, як було до вашого прибуття.

Я нервово завовтузилася в кріслі.

— Ми не збиралися тут залишатися надовго. Але одне потягнуло за собою друге і ось тепер…

— І ось тепер ви збираєтеся залишити по собі безладну плутанину. Можливо, вас удома також чекатиме плутанина, коли ви повернетеся. — Батько обвів нас суворим та серйозним поглядом.

— Я все зрозуміла, татку. Ми напартачили й облажалися.

— Так, — тихо сказав він. — Можете поговорити про це, поки я сходжу до «Капелюха Кардинала». Якийсь чоловік на ім’я Гелоуглас познайомився зі мною при дворі. Каже, що він родич Метью і пообіцяв познайомити мене з Шекспіром, оскільки моя донька не захотіла цього робити. — Батько потріпав мене по щоці. Було в цьому жесті й розчарування, і прощення. — Не чекайте на мене. Займіться своїми справами.

— Невже ми дійсно облажалися, Метью? — Я окинула подумки останні два місяці: зустріч із Філіпом, прорив лінії оборони Метью, знайомство з Гуді Альсоп та іншими відьмами, дізнання про те, що я — ткаля, дружба з Мері та паннами з Малої Страни, взяття під опіку Джека та Енні, які зайняли місце не лише в нашому домі, а й в наших серцях, знаходження манускрипту Ешмол-782 і, звісно ж, зачаття дитини. Моя рука знову охоронним жестом опустилася на живіт. Ніщо з переліченого я не могла змінити, навіть якби хотіла і мала можливість.

— Важко сказати, серденько, — серйозно відповів Метью — Час покаже.

— Гадаю, нам уже час піти зустрітися з Гуді Альсоп. Вона допомагає мені виткати заклинання для повернення в майбутнє. — Я зупинилася перед батьком, стискаючи в руках свою скриньку заклинань. Мені й досі було якось ніяково й некомфортно біля нього після лекції, яку він прочитав нам із Метью учора ввечері.

— Та вже пора, — погодився батько, засовуючи руку до куртки. Він і досі носив її, як сучасний чоловік: знімав тієї ж миті, коли заходив до приміщення і закочував рукави своєї сорочки. — Не думаю, що ти сприйняла хоча б одну з моїх підказок. Мені не терпиться зустрітися з досвідченою ткалею. А коли ти, нарешті, наважишся показати мені що у тебе там, у скриньці?

— Якщо ти цим зацікавився, то чому ж раніше не спитав?

— Ти так ретельно маскувала її під отим своїм тонким покривалом, що мені здалося, наче ти хочеш, щоб про скриньку ніхто не дізнався, — відповів батько, коли ми спускалися сходами.

Коли ми прибули до парафії Сен-Джеймс Гарлікхайт, двері нам відчинив привид Гуді Альсоп.

— Заходьте, заходьте, — сказала відьма, манячи нас пальцем до свого крісла біля каміна. ЇЇ очі яскраво світилися і збуджено іскрилися. — Ми вже давно на вас чекаємо.

У неї зібралася вся громада відьом, що порозсідалися хто де.

— Знайомтеся, Гуді Альсоп, це — мій батько, Стівен Проктор.

— Ага, ткач, — сказала Гуді і аж засяяла від утіхи. — А ви водянистий, як і ваша донька. — Батько, як і зазвичай, засоромився і тримався позаду мене і здебільшого мовчав, коли я представляла його присутнім. Усі жінки посміхалися й кивали головами, хоча Кетрін довелося повторити все знову для Елізабет Джексон, яку дивний акцент мого батька збив з пантелику.

— Ми про декого забули! Може, все ж таки скажете нам, як звати вашу істоту? — І Гуді Альсоп дивилася на плечі мого батька, де слабо виднівся силует лелеки. Я його ніколи раніше не помічала.

— Невже ви помітили Бену? — здивовано спитав мій батько.

— Аякже. Він примостився на ваших плечах, розправивши крила. Мій родинний дух, тобто фамільяр, не має крил, хоча я міцно пов’язана з повітрям. І, підозрюю, саме завдяки цьому мені досить легко вдалося приручити її. Коли я була малою, до Лондона завітала одна ткаля, чиїм фамільяром була гарпія. Її звали Елла, і вона дуже важко піддавалася дресируванню.

Привид Гуді Альсоп проплив повз мого батька, тихенько співаючи до лелеки, що ставав дедалі виразнішим.

— Може, ваш Бену вмовить вогнедишного дракона Діани сказати своє ім’я. На мою думку, це значно полегшило б повернення вашої доньки до свого часу. Треба, щоб тут не лишилося жодного сліду її фамільяра, бо той слід тягнутиме її назад, до нинішнього Лондона.

— Оце так… — ошелешено мовив батько, з трудом усвідомлюючи все, що звалилося на нього за останні кілька хвилин: громада відьом, привид Гуді Альсоп і той факт, що його таємницю виставили на загальний огляд.

— Хто ви? — ввічливо спитала Елізабет Джексон, боячись, що щось недочула.

Мій батько відсахнувся і уважно поглянув на Елізабет.

— А ми вже зустрічалися раніше?

— Ні. Ви розпізнали не мене, а воду в моїх жилах. Раді зустріти вас у нашій компанії, пане Проктор. Давненько вже Лондон не бачив відразу трьох ткачів у своїх стінах. Усе місто буквально гуде.

Гуді Альсоп кивнула на крісло побіля себе.

— Прошу, сідайте.

Мій батько зайняв почесне місце.

— У нас ніхто не знає про таке заняття, як ткацтво.

— Навіть мама не знає? — ошелешено спитала я. — Татку, тобі доведеться сказати їй про це.

— Та ні, вона знає. Але мені не довелося їй казати. Я показав їй це. — І пальці мого батька стиснулися й розслабилися інстинктивним жестом наказу.

Світ спалахнув відтінками блакитного, сірого, кремового та зеленого кольорів, коли батько посмикав за всі приховані в кімнаті водяні стрічки: гілочки верби в банці біля вікна, сріблястий тримач для свічок, яким Гуді Альсоп користувалася для витворення заклинань, та риба, яка лежала на кухні, чекаючи, коли її підсмажать на вечерю. Усі й усе у кімнаті набули таких самих водянистих відтінків. Бену злетів, перетворюючи повітря на хвилі своїми крилами зі сріблястими гострячками. Привид Гуді Альсоп заколихався в цих потоках повітря, перетворившись спочатку на лілею з довгим стеблом, а потім знову повернувшись до обрисів людини, у якої пробиваються крила. Склалося таке враження, наче два фамільяри граються. Заінтригована перспективою погратися, моя вогнедишна звірючка замахала хвостом і забила крилами у моїй грудній клітці.

— Не зараз, — строго наказала я їй, хапаючись за корсаж. Нам тут тільки дракона не вистачало з його кульбітами й кониками. Може, мій контроль над минулою ніччю і послабився, але я добре усвідомлювала, що не варто випускати дракона в Єлизаветинському Лондоні.

— Випусти її, Діано, — порадив мені батько. — Про неї потурбується Бену.

Але я не могла на це наважитися. Батько гукнув Бену, який повернувся йому на плечі й зблякнув. Магія води довкола мене також зблякнула.

— А чому ти так боїшся? — тихо спитав батько.

— Я боюся через це! — гукнула я, помахавши у повітрі своїми мотузками. — І через це! — Я вдарила себе по ребрах, штурхнувши дракониху і наполохавши її. Вона ошелешено кавкнула у відповідь. Моя рука ковзнула униз, де зростало наше дитя. — І через це. Усього цього й так забагато. І мені немає потреби хизуватися магією стихії, як ти щойно зробив. Я й без неї цілком задоволена собою.

— Ти можеш ткати заклинання, керувати вогнедишним драконом і змінювати на свою користь правила, які регулюють життя та смерть. Ти непевна й хитка, як саме життя, Діано. Та за такі таланти будь-яка відьма з почуттям самоповаги чуже життя готова віддати.

Я з жахом поглянула на нього. Він згадав про те, про що я не наважувалася згадати: відьми вже скоїли вбивство заради цих талантів. Вони вбили мого батька і мою матір.

— Те, що ти розкладаєш свою магію по маленьких скриньках і відділяєш їх від свого чаклунського ремесла, жодним чином не врятує нас із мамою від нашої долі, — продовжив батько з сумом у голосі.

— Я не це намагаюся зробити.

— Справді? — здивовано підняв брови батько. — Знову ти за своє, Діано?

— Сара каже, що магія стихій та чаклунське ремесло — це різні речі. А іще вона каже, що…

— Забудь про те, що каже тобі Сара! — вигукнув батько, беручи мене за плечі. — Ти ж не Сара, правда? Ти не схожа на будь-яку відьму, яка досі жила у цьому світі. І тобі не треба вибирати між заклинаннями та силою, що криється прямо у кінчиках твоїх пальців. Ми ж із тобою ткачі, чи не так?