Дебора Харкнесс – Сповідь відьом. Тінь ночі (страница 135)

Отака була проблема з моїм батьком: він усе бачив. Його спостережливість змушувала вампірів червоніти від сорому. Та хоча я й мала до нього сотні запитань — про мою матір та її магію, про Ешмол-782 — усі вони якось зблякли та зів’яли під його спокійним мудрим поглядом. Час від часу він питав у мене про щось тривіальне. Чи навчилася я грати в бейсбол? Чи вважаю Боба Ділана генієм? Чи навчили мене ставити намет? Запитань про нас із Метью він не ставив, не питав, до якої школи я ходила, де навчалася після школи і чим зараз заробляю на життя. Тому через те, що з його боку не відчувалося якогось особливого інтересу, мені й самій було незручно проявляти ініціативу і розпитувати його про складні речі. Наприкінці нашого першого спільного дня я мало не розплакалася.

— Чому ж він не хоче серйозно зі мною порозмовляти? — сердито спитала я, коли Метью розв’язував мені корсет.

— Бо надто зайнятий тим, що слухає тебе. Він антрополог, тобто професійний спостерігач. А ти — єдиний історик у родині. Тобто запитання — це твоя сильна сторона, а не його.

— Із ним я почуваюся ніяково, у мене язик починає заплітатися, і я просто не знаю, з чого почати. А коли він сам заговорює зі мною, то завжди на якісь химерні теми, типу чому впала якість гри у бейсбол і хто в цьому винен.

— Саме про це й розмовляв би батько з донькою, яку щойно почав брати з собою на бейсбольні ігри. Стівен не знає, що йому не доведеться бачити, як ти зростатимеш і дорослішатимеш. Він просто не усвідомлює, скільки часу залишилося йому бути з тобою.

Я важко опустилася на край ліжка.

— Він був палким вболівальником команди «Червоні шкарпетки». Пам’ятаю, мама казала, що осінній семестр 1975 року був найкращим періодом його життя, бо тоді вона завагітніла мною, а його улюблена команда вийшла до фіналу, хоча Цинцинатті все одно в кінцевому підсумку здолало Бостон.

Метью стиха розсміявся.

— Гадаю, що весняний семестр виявився іще кращим.

— А хіба «Шкарпетки» того року перемогли?

— Ні. Переміг твій батько, бо у нього народилася ти. — Метью поцілував мене і задмухнув свічку.

Коли наступного дня я повернулася з побігеньок, у вітальні я застала свого батька. Він сидів сам-один, а перед ним лежав розкритий Ешмол-782.

— А де ти його знайшов? — спитала я, кладучи на стіл пакунки. — Метью мав його добряче заховати. — Мені доводилося проявляти чимало винахідливості, ховаючи від дітей цей триклятий манускрипт.

— Мені дав його Джек. Він називає його «Книга пані Ройдон про потвор». Цілком логічно, що я зацікавився, зачувши таке. — Батько перегорнув сторінку. Його пальці були короткими, тупими на кінцях та товстуватими, а не тонкими, довгими й чутливими, як у Метью. — Це та книга, з якої взялася сторінка про весілля?

— Так. У ній було іще два малюнки: один із деревом, а на другому зображені два дракони, з яких капає кров. — Я трохи помовчала. — Не впевнена, чи варто мені продовжувати, татку. Я знаю дещо про твій стосунок до цієї книги, про який сам ти не знаєш, бо ці події ще не відбулися.

— Тоді розкажи мені, що трапилося з тобою після того, як ти віднайшла цей манускрипт в Оксфорді. І мені потрібна правда і тільки правда, Діано. Я бачу пошкоджені ниті між тобою та книгою, всі покручені та переплутані. А іще хтось завдав тобі фізичної шкоди.

У кімнаті запала важка тиша, і ніде було сховатися від допитливого батькового погляду. Коли я відчула, що вже не в змозі терпіти, я глянула йому у вічі.

— То були відьми. Метью заснув, а я вийшла надвір свіжим повітрям подихати. Мене викрала одна відьма. — Я нервово завовтузилася в кріслі. — Оце, власне, і все. Поговорімо про щось інше. Може, тобі цікаво знати, до якої школи я ходила? У якому вузі навчалася? Я — історик. Маю штатну посаду. У Єльському університеті. — Я готова була розмовляти з батьком про що завгодно, тільки не про низку подій, які почалися з того, що до мого помешкання в Нью-Коледжі прислали старе фото, а завершилися смертю Жюльєтти.

— Про все це ми поговоримо згодом. А зараз мені хотілося б знати, чому одна відьма так сильно хотіла заволодіти цією книгою, що заради неї готова була тебе вбити? Ну, як… — продовжив він, побачивши мій ошелешений і отетерілий погляд. — Я сам про це здогадався. Якась відьма застосувала до твоєї спини розкриваюче заклинання і залишила на ній страшний шрам. Я відчуваю цю рану. Метью часто зупиняє на ній свій погляд, а твій дракон, про чиє існування я також знаю, закриває її своїми крилами.

— Сату — це та відьма, що захопила мене в полон — не єдине створіння, що бажає заволодіти цієї книгою. І Пітер Нокс також. Він — член Конгрегації.

— Пітер Нокс, — тихо й задумливо мовив батько. — Ну-ну…

— А ви коли-небудь зустрічалися?

— На жаль, так. Він завжди мав слабкість до твоєї матері. На щастя, вона терпіти його не може. — Батько спохмурнів і перегорнув іще одну сторінку. — Мені дуже хотілося б сподіватися, що Пітер не знає про тих мертвих відьом, із чиїх шкіри та волосся зробили цю книгу. Ця книга містить якусь лиховісну магію, а Пітер завжди цікавився саме цим аспектом чаклунства. Я знаю, навіщо вона йому, але чому ви з Метью так учепилися в неї?

— Створіння поволі вимирають, татку. Демони стають несамовитішими й лютішими. Вампір своєю кров’ю часто буває не в змозі перетворити людину на собі подібного. А відьми народжують дедалі менше нащадків. Ми вимираємо. Метью гадає, що ця книга допоможе нам дізнатися — чому, — пояснила я. — У ній багацько генетичної інформації: шкіра, волосся і навіть кров та кістки.

— Ти вийшла заміж за чоловіка, який є копією Чарльза Дарвіна. А він походженням цікавиться так само сильно, як і вимиранням?

— Так. Він уже багато років намагається дізнатися, яким чином демони, відьми та вампіри є спорідненими один з одним та зі звичайними людьми. І цей манускрипт, якщо його зібрати докупи і належним чином прочитати, може дати йому важливі ключі для розуміння цієї проблеми.

Погляд батькових карих очей зустрівся з моїм.

— А твій вампір — він цікавиться цим чисто теоретично?

— Не тільки теоретично. Я вагітна, батьку, — сказала я, легенько торкнувшись свого живота. Останнім часом я робила цей жест мимовільно, не задумуючись.

— Знаю, — посміхнувся батько. — Я це також вирахував, але приємно чути про це від тебе особисто.

— Ти пробув у нас лише дві доби. Мені, як і тобі, не хочеться пришвидшувати події, — сказала я і зашарілася. Батько підвівся і обійняв мене. Міцно обійняв. — До того ж, ти, мабуть, здивований. Бо відьми та вампіри начебто не мали б закохуватися один в одного. А тим паче народжувати спільних дітей.

— Твоя мати попереджала мене про це — вона все це бачила отим своїм моторошним провидінням. — Він розсміявся. — Вона така метушлива… Утім, вона турбується не стільки через тебе, скільки через вампіра. Вітаю тебе, моя дорогенька. Дитина — це прекрасний дар.

— Хотілося б сподіватися, що ми спроможемося з цим даром впоратися. Хтозна, якою буде наша дитина?

— Ти здатна на значно більше, аніж тобі здається, — сказав батько, цьомкнувши мене в щоку. — Ходімо прогуляємося. Було б здорово зустрітися з Шекспіром. Один із моїх колег цілком серйозно вважає, що насправді «Гамлета» написала королева Єлизавета. Ото йолоп! До речі, про колег: скільки років купував тобі гарвардські[1] фартушки та рукавички, а ти стала викладачем Єльського університету!

— Мені дуже хочеться про дещо дізнатися, — сказав мій батько, втупившись у келих із вином.

Ми вдвох із ним добре прогулялися, потім усі ми приємно повечеряли, повкладали дітей спати, а тепер сиділи утрьох, а біля каміна хропів Швабра. Поки що день завершувався напрочуд добре.

— Про що конкретно, Стівене? — спитав Метью, з посмішкою відриваючи очі від свого келиха з вином.

— Як на вашу думку, чи довго ви іще витримаєте отаке божевільне життя в умовах невсипущого й жорстокого контролю?

Посмішка Метью щезла вмить.

— Боюся, я не зрозумів твого запитання, Стівене.

— Ви удвох так до біса міцно тримаєтеся за кожну дрібницю. — Батько відсьорбнув вина і підкреслено втупився поглядом на кулак, що його мимоволі стис Метью над краєм свого келиха. — Отакою міцною хваткою, Метью, ти можеш, сам того не бажаючи, зруйнувати те, що любиш більше за все на світі.

— Я про це подумаю, — пообіцяв Метью, ледь стримуючи себе. Я розкрила було рота, щоб вгамувати ситуацію.

— Не намагайся щось виправити, люба, — мовив батько, щойно я встигла рота розкрити.

— Та я й не збираюся, — слабко заперечила я.

— Ні, збираєшся, — сказав Стівен. — Твоя мати тільки цим і займається, і в тобі я теж бачу ознаки такої схильності. Це — моя єдина можливість поговорити з тобою як з дорослою людиною, Діано, тому я не буду підсолоджувати слова, від яких тобі — і йому — стає некомфортно.

Батько засунув руку до своєї куртки і видобув із неї брошурку.

— Ти також намагаєшся все полагодити і залагодити, Метью.

«Новини з Шотландії», йшлося дрібним друкованим шрифтом над заголовком великими літерами: «ПРОКЛЯТТЯ ДОКТОРУ ФІАНУ, ВІДОМОМУ ЧАКЛУНУ, ЯКОГО СПАЛИЛИ В ЕДИНБУРЗІ НАПРИКІНЦІ СІЧНЯ».

— Усе місто тільки й говорить, що про шотландських відьом, — сказав батько, підсунувши брошуру до Метью. — Але створіння розказують зовсім іншу історію, аніж теплокровні. Вони кажуть, що великий і страшний Метью Ройдон, заклятий ворог відьом, пішов супроти Конгрегації і намагається врятувати засуджених.